Чтение онлайн

– Ех, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-єм та й сми цалком сліпий.

– То мусиш підписуватиси у нотаря.

– Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіть...

– Не можна,- каже,- на векслєх хрестів класти...

– А я в гадках став. Це як озмуть упіс, як процент наперед відберуть, як нотареві заплатю, та й того капітану [1] мало що мені лишиться.

Звертів я си по місці за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцького. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.

– Хлоп,- каже,- все дурний, гниє цілу зиму та й би не нав­чивси навіть своє порекло на письмі покласти.

«А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але сло­ва добрі маєш»,- погадав-єм собі та й побіг далі.

Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.

Несу я ті гроші додому, а тог швець мені з голови не вілазить. Злодій то злодій, але слушні слова говорить. Аді, рву­ть шкіру, здоймають, як з вола. Сотку ніби-с узєв, а додому що несеш?

На цім місці все Яків плював і тепер плюнув.

– Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то-бо вже так стало тісно, що раз тісно.

Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці: «Ти, Доцько, ді­да навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...»

Та й навчила» та й сте по селі перечули, та й сте з діда на­сміхалиси. Але прийшло до крутого, треба вікслі підпису­вати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, що вже не мете гроші утрачєти.

– Та вже не мемо,- відповідали ґазди, - та маємо вам по­дє­ку­вати та й Доці, наші навчительці.

– Але маєте всі ї по дарункові принести.

– Таже певне...

Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама її усміхалася.

Довгии такий та широкий дуже, що оком зіздрити [2] не можна. Пливе у повітрі, в сонці потопає. Людські ниви за­ли­ває. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрі­боньку рибу. Отой лан.

Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під кор­чем [3] мала дитина. І хліб ще, і огірок, та й мищина. Чорний цві­ркун дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль дер­жи­ть­ся подалеки. Мідяна жужелиця борзенько [4] оббігає дити­ну.

А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впа­ло. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.

А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волос­сям до чорної землі, як камінь.

Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не мо­же її підвести та й за хмару заходить.

Чорний ворон знявся, облітає та й кряче.

Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.

– Ото я! Коло роботи спати!

Взяла рискаль [5] і копає, раз попри раз корчі розриває.

– Добре, що спить. Така мука, така мука йому та й мені з ним. А заробити треба, бо взимі ніхто не дасть...

Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Тілько спокою, доки спить...

Його, а той камінь на грудях став ще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.

Спускалися в долину до річки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогне­вий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою річкою це міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць швиденько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.

Йому стало легше, і він заговорив скоро:

– Скажу панам, що не було ніякої ради; ані їсти що. ані в хаті затопити, ані випрати, ані голову змити, ані ніц! Я ка­ру приймаю, бо завинив, та й на шибеницю!

Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:

– Таточку, не топіть мене, не топіть, не топіть!

– Так як просишся, то не буду, але тобі було б ліпше, а мені однаково пацити, [6] чи за одну, чи за дві. Будеш біди-ти змалку, а потім підеш у мамки [7] крамарям та й знов бідуватимеш. Як собі хочеш.

– Не топіть мене, не топіть!..

– Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вер­тайся до села, а я йду мельдуватися... [8] Аді, оцією стежеч­кою йди, геть, геть, аж угору, а там прийдеш до першої ха­ти, та увійди та й кажи, що так і так, тато хотіли мене уто­пити, але я випросилася та й прийшла, аби-сте мене пере­ночували. А завтра кажи: може би, ви мене найняли до ди­тини бавити. Гай, іди, бо то ніч.

І Гандзуня пішла.

– Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як на тебе пес на­дибає, то й роздере, а з бучком май [9] безпечніше.

Гандзя взяла бучок і пішла лугами.

Гриць закочував штани, щоб перейти річку, бо туди була дорога до міста. Вступив вже у воду по кістки та й за-дере­венів.

– В о ім'я отця і сина і святого духа, амінь. Отче наш, іжи єси на небесі і на землі...

Вернувся і пішов до моста.

Політичним арештованим мужикам на Святий вечір.

У хаті було так ясно, що баба Грициха виділа кождий палець Іванків, де він до стіни притулився.

Сонце спускалося насамперед на ліс, що стояв на горі пе­ред хатою, на єго галуззю лишало всі свої дорогі камені бли­скучі, а ліс бив проміннями у вікна хати.

І таких їх було багато в хаті, що баба виділа кождіський па­лець Іванів на стіні.

– Мой, Іване, аби я тебе не виділа більше на лаві. Аді, шо ти із стін поробив. По земли собі бігай.

Іванко бігав від порога до стола та возив на нитці ко­лі­ща­тко від ниток та й казав бабі:

– Не бійтеси, я вже, бігме, не буду.

Коло баби на печі сиділа маленька Марійка з заплетеною кісочкою, як мишачий хвостик.

– Боже, боже, як народови тісно стало жити, а як свєта на­дійдут, та й нарід таки веселитси, - гадкувала собі баба.

Лице зморщене, сині губи, сухі руки, сивий волос - отака баба.

– Ба, вуйко Василь ідут до нас із Николов Сименовим, із тим, шо в школах він си вчіє.