Чтение онлайн

Один випадок з мого ув'язнення надовго лишився в пам'яті завдяки тим наслідкам, які виявилися значно пізніше. На той час у Форті базувався військовий корабель «Морський кінь» під командою капітана Паллізера. Вийшло так, що цей корабель у вересні курсував між Файфом та Лотіаном, позначаючи підводні перешкоди, небезпечні для мореплавців. Якось рано-вранці його побачили десь за дві милі на схід від нас; спустивши шлюпку, моряки, здавалось, оглядали Вайлдфайрські скелі та Чортів кущ — дуже небезпечні місця. Потім, піднявши шлюпку на борт, корабель пішов проти вітру просто на Басе. Це дуже занепокоїло Енді та горян: адже моє ув'язнення мало зберігатися в таємниці, а зараз, коли військовий капітан зійде на берег, справа стане загальновідомою.

Я не був певен, що поява військового корабля полегшить моє становище. Тому, зваживши всі обставини, запевнив Енді, що в усьому скорятимусь йому, і пообіцяв добре поводитись. Після цього мене швидко спровадили на вершину скелі, де всі ми полягали в різних місцях на самому краю урвища і, добре замаскувавшись, стежили за кораблем.

«Морський кінь» ішов просто до берега, і мені здалося, що він ось-ось вріжеться в скелю. У мене аж в голові паморочилося, коли я дивився вниз: таким стрімким було урвище. Зверху добре було видно матросів на вахті і чути голос лотового. Та ось корабель розвернувся і дав залп по берегу. Не знаю, чи багато було гармат, але скеля затремтіла, над нашими головами попливли хмари диму, а в небо знялася сила-силенна гусей. Їхній галас, миготіння безлічі крил було неповторним видовищем. Напевне, капітан Паллізер підійшов так близько до Басса тільки заради хлопчачої витівки. Згодом він дорого заплатив за свою легковажність. З свого місця я добре розглянув снасті корабля і міг впізнати по них корабель за кілька миль. Невдовзі саме це допомогло мені відвернути від друга велике нещастя і завдати капітанові Паллізеру відчутного удару.

На Бассі нам жилося непогано. Було вдосталь елю, горілки і вівсяного борошна, з якого ми ранком і ввечері готували кашу. Іноді з Каслтона човном нам доставляли чверть барана, бо ми не мали права забивати овець, яких випасали на схилах Басса спеціально на продаж. На гусей, як на лихо, ще не підійшов сезон, і ми їх не чіпали. На цьому острівці ми самі рибалили, але здебільшого рибу за нас ловили баклани, а нам лишалося тільки пильнувати за ними і вчасно віднімати в них здобич.

Природа тут була дуже своєрідна. Все мене так цікавило, що я не мав часу сумувати. Втекти звідси було неможливо, тому мені дали повну волю, і я блукав по всіх куточках, досліджуючи поверхню острова там, де тільки могла ступити нога людини. На острові ще й досі зберігалися залишки колишнього тюремного саду, повсюди росли вже здичавілі квіти і овочі, на одинокому кущі червоніли вишні. Трохи нижче стояла чи то церковка, чи келія відлюдника. Ніхто вже не скаже, хто будував її, хто жив за цими стінами. І я мимоволі почав думати про той далекий час. Сама в'язниця, в якій мені судилося побути разом з конокрадами-горянами, була колись ареною багатьох історичних подій. Здавалося дивним, щоб так багато святих і мучеників, які проживали тут порівняно недавно, не лишили по собі бодай аркушика з своєї біблії або ж видовбаного у стіні імені, тоді як грубезні солдати, що вартували на мурах, заповнили всі закутки пам'ятками про себе — здебільшого поламаними люльками (їх було особливо багато) і металевими ґудзиками з військових мундирів. Часом мені здавалося, що я почую набожний спів псалмів у підземних темницях, де сиділи мученики, побачу, як солдати з люлькою в зубах походжають високими мурами, а за ними з Північного моря піднімається вранішня зоря.

Безсумнівно, мою фантазію розпалював ще й Енді своїми розповідями. Він на диво добре, до найменших дрібниць знав історію скелі, знав навіть імена окремих рядових солдатів, бо його батько служив колись тут у гарнізоні. До того ж Енді був чудовим оповідачем. Іноді слухаєш його, і перед тобою наче оживають люди далекого минулого, ти ніби чуєш їхню мову і бачиш усі речі такими, якими вони були колись. Те, що він так уміло розповідав, а я з неослабною увагою слухав, поступово зблизило нас. Не заперечую, Енді мені сподобався, а згодом я переконався, що і він з любов'ю ставиться до мене. Через це мені дуже хотілося завоювати його ще більшу прихильність. Дивна випадковість допомогла мені в цьому, перевершивши всі мої сподівання, але і з самого початку між нами зав'язалися досить дружні взаємини, якщо врахувати, що він був тюремником, а я його в'язнем.

Отож, я був би нещирим, коли б сказав, що моє перебування на Бассі було нестерпним. Ні, місце здавалося спокійним і безпечним, воно ніби рятувало мене від усіх нещасть та клопоту. Але часом я згадував, як багато пообіцяв Ренкейлору та Стюарту, і мене мучило сумління. Я добре розумів, що моє ув'язнення на Бассі, звідки, як на долоні видно береги Файфа і Лотіана, було скоріше уявним, а не справжнім. В очах цих двох джентльменів я був принаймні хвальком і боягузом. Іноді я ставився до всього цього досить легковажно і переконував себе, що доки зберігаю добрі стосунки з Катріоною Драммонд, думка всіх інших людей для мене байдужа, і мною оволодівали мрії закоханого, які мені самому здавалися такими солодкими, а читачеві, певно, здаватимуться, на диво порожніми. Часом мене гризло інше почуття, в душу закрадався страх, прокидалося самолюбство і ці уявні осуди здавалися до болю в грудях несправедливими. Іноді набігали думки про Джеймса Стюарта, ув'язненого в тюрмі, вчувався розпачливий голос його дружини. В такі хвилини я вже не міг миритися з своєю бездіяльністю, здавалося, що коли я справжній мужчина, то міг би полетіти чи поплисти, а все одно втекти з своєї тюрми. Тоді, ніби лякаючись власних думок, і щоб заспокоїти докори сумління, я особливо уважний був до Енді Дейля, намагаючись будь-що здобути його прихильність.

І ось, коли ми одного чудового ранку лишилися вдвох на вершині скелі, я недвозначно натякнув йому, що зміг би відкупитись. Він зиркнув на мене, різко закинув голову і зайшовся сміхом.

— Які ви чудні, містер Дейл, — зауважив я йому, — коли б ви хоч краєчком ока подивилися на цей папірець, то, мабуть, змінили б свою думку.

Дурні горяни, схопивши мене, відібрали тільки наявні гроші, а от папірця, якого я зараз простяг Енді, лишили. Це був чек Британської льонопрядильної компанії на досить значну суму.

Енді прочитав чек.

— О-о, та ви, я бачу, заможна людина, — промовив він.

— По-моєму, це могло б змінити ваші погляди на деякі речі.

— Не вийде! — вигукнув Енді. — Ви цим тільки стверджуєте мою думку, що здатні підкупити мене. Та не вийде, сер.

— Побачимо. А зараз я доведу вам, що добре розбираюся в ситуації. Ви одержали наказ затримати мене тут до вівторка, 21 вересня.

— Ви не дуже помилилися, — відповів Енді, — я маю відпустити вас, якщо не буде додаткових вказівок, 23-го, в суботу.

Я не міг не розуміти, яка підступність крилася в цьому розпорядженні. Мені надавалася можливість з'явитися на суд, коли вже буде надто пізно і мої свідчення не матимуть належної сили, коли б я навіть і зважився говорити. Така невтішна перспектива вкрай обурювала мене.

— Слухайте, Енді. Ви добре знаєте життя, і я хотів би, щоб ви вислухали мене і подумали над дечим. Я знаю, що в цій справі замішані поважні особи, і не сумніваюся, що вам добре відомі їхні імена. Декого з них я бачив і говорив з ними. Подумайте, Енді, в чому я винен? Як зі мною повелися? Кілька голодранців-горян схопили мене ЗО серпня і кинули на купу старезного каміння — бо цю скелю вже не можна назвати ні фортецею, ні тюрмою (як колись у далекому минулому), — притулок охоронця дичини на Бассі; більш того, збираються відпустити мене на волю 23 вересня так же таємно, як і схопили. Хіба це закон? Чи, може, цього вимагає справедливість? — питаю я. — По-моєму, це брудна інтрига, якої мусять соромитися ті, хто в ній замішаний.

— Я не можу заперечити вам, Шооз. Воно й справді виглядає якось негарно, — відповів Енді, — і коли б ці верховоди не були добрими вігами і ревними пресвітеріанцями, то я скоріше загнав би їх за синю хмару, аніж став би допомагати їм.

— Виходить, Ловат добрий віг і ревний пресвітеріанець? — зауважив я.

— Його я не знаю, — відповів Енді. — Не маю з ним ніяких справ.

— Значить, ви підтримуєте зв'язок з Престонгрейнджем…

— Цього я вам не казав, — захищався він.

— А тут і казати нічого. Я сам знаю, — напосідав я.

— В одному ви можете бути певні, Шооз, — сказав Енді. — Як би ви не старалися, з вами ніяких справ я не маю… і не хочу мати.

— Гаразд, Енді. Бачу, що треба поговорити з вами відверто, — не поступався я і виклав йому все, що вважав за необхідне.

Він вислухав мене серйозно, а коли я скінчив, здавалося, над чимось замислився.

— Шооз, — заговорив він нарешті, — буду також відвертим. Ваша розповідь надто вже дивна й не заслуговує на довір'я, якщо розглядати її у вашому тлумаченні. Що ж до вас, то ви здаєтеся мені досить порядним юнаком. Однак я старіший за вас і розсудливіший, а тому, мабуть, трохи більше розуміюсь у цій справі. Я виклав вам усе ясно й відверто. Ви не постраждаєте від того, що я вас тут затримаю, а, навпаки, тільки виграєте. Країна теж не постраждає, коли повісять одного якогось там горянина. Коли ж я відпущу вас, то кому-кому, а мені це зашкодить у першу чергу. Отож, як порядний віг, як чесний товариш і, звісно, не ворог самому собі, я вважаю, що для всіх буде найкраще, коли ви залишитеся тут з Енді та бакланами.

— Енді! — благально звернувся я до нього, кладучи руку йому на коліно. — Цей горянин не винен!

— Шкода, дуже шкода, — мовив він. — Але ж ви самі бачите, що в цьому світі не все виходить так, як нам хотілося б.

Поки що я мало сказав про горян, які перебували з нами на острові. Вони всі троє були прихильниками Джеймса Мора, і це ще більше затягало зашморг на шиї їхнього ватажка. З англійської мови кожен знав не більше двох-трьох слів, але Нейлу чомусь здавалося, що він по-справжньому володіє цією мовою, щоб підтримувати загальну розмову. Проте коли він зважувався на це, слухачі лишались цілком протилежної думки. Хлопці виявилися простими, смирними людьми, значно витриманішими, ніж можна було сподіватися, судячи з їхнього вигляду. Майже з самого початку нашого перебування на острові вони були ніби слугами Енді та моїми.