Чтение онлайн

«Це ви вважаєте постом?» - звернувся я до Яни, котра привела в кiмнату малу Соломiйку. Кумедну, великооку дiвчинку. Я принiс їй iграшкового цуцика з червоним, наче пiдбитим, оком. «Його звати Криваве око», - сказав я Янi. Вона кивнула. Моєму виборовi подарункiв вона давно вже не дивується. «А що?» - спитала Яна. «Тобто ви гадаєте, що оце все, що у вас на столi, нескоромне, так?» «Звiсно, що так». Яна дивилася на мене зi спiвчуттям. «Ти вмiєш знiмати вiнок безшлюбностi?»

Це вже Алекс. Алекс любить раптовi запитання. Це вiн до мене. «Чого?» «Я тебе питаю, вмiєш ти чи нi знiмати вiнок безшлюбностi?» «Майже вмiю. От, наприклад, я знаю, що спочатку треба зробити».

Я був злий, тому що не люблю, коли люди беруть i лiзуть у чужi розмови з дурницями. «I що?» «Щоб зняти вiнок безшлюбностi, треба спочатку вдягти вiнок безшлюбностi». «Ти - пень», - дав менi характеристику Алекс i взявся читати оголошення про те, як якась чаклунка Iнеса (Марта, Клеопатра) допомогла продати будинок (материнську спадщину) чесним людям i за непоганi грошi. Iван вийшов iз ванної кiмнати та потис менi руку. «Ми вважаємо це постом, бо тут немає м'яса», - вiн вирiшив прояснити менi їхню родинну позицiю щодо посту. Зрозумiло. «А це що червонiється?» «А це для тих, хто не дотримується посту, та й, може, Вiн не помiтить серед такої купи пiсного кiлька шматкiв сальця». За цими словами Iван хутенько поклав на язика нiжний шматок сала з часничиною.

Алекс iнколи неприязно на мене поглядав. Вiн мене не любить. Я не перебiльшую. Якось я сидiв у вбиральнi (а дверi її нiколи не замикалися. Iван та Яна повсякчас усiх повiдомляли, що вбиральню тимчасово пошкоджено, «у нiй зламано замок». Не знаю, навiщо вони це уточнювали, бо скiльки пам'ятаю цi дверi - їх завжди годi було зачинити. I цiлком зрозумiло, якщо дверей не лагодять протягом тижня чи мiсяця, то зламанi дверi назавжди залишаться зламаними i стають певною та невiд'ємною особливiстю цiєї вбиральнi), так от, я сидiв у вбиральнi, притримував дверi, щоб вони несподiвано не явили мене свiтовi, а Алекс тим часом вийшов у коридор.

Вiн не знав, що я насолоджуюся процесом дефекацiї (найчастiше

це є навдивовижу приємним процесом, якщо ви не страждаєте нишком на запертя, чи не поневiряєтеся нишком вiд бiгунки), тому скинув iз полицi мою в'язану рукавичку нiмецького виробництва (її подарувала менi мама, вона сказала, що шкiрянi рукавички я в кожнiм разi де-небудь загублю, «а тут потрiйна в'язка, вони насправдi теплi, для перевiрки я проносила їх два тижнi, жодного разу не застудила рук, тому в тебе будуть теплi руки, а теплi руки - хлiб пiанiста». Так приказувала моя мама, а моя мама - не абихто), а потiм тричi штурхнув її ногою, упакованою в кросiвку фiрми «Адiдас» iз трьома золотими смугами, не будь-якого, а 44 розмiру. Нiмецьке взуття на нiмецькiй рукавичцi. Таке теж бува. «Хто носить фiрму «Адiдас», той справжнiй, друзi, пiдо…» - далi ви, либонь, i самi знаєте. Алекс так тупцювався на рукавичцi, наче розчавлював таргана. Менi здається, що коли якась людина давить на пiдлозi твою безневинну рукавичку, то це не свiдчить про люб'язне ставлення цiєї людини до тебе, радше - навпаки.

«А як там та, навiжена?», - прискiпливо питає Алекс. Варто сказати, що саме в цей час ми обговорюємо дуже важливi питання сьогодення: чи є третiй брат у братiв боксерiв Кличкiв, таємний брат, старший? Ми гадаємо, що вiн щонайпевнiше має бути i зватися вiн мусить обов'язково на «В». Василь - чим не геройське iм'я? I чи мають третю сестру сестри тенiсистки Вiльямс, може, її ймення Пенiс, а скорочують її як Пеннi (нiчого дивного в цьому iменi немає, одну з сестер Вiльямс звати Венус, чим Венус краще за Пенiс?), i чи могли б вони побратися з третiм братом Кличком. Тут Алекс виповзає зi своїм запитанням. Я знаю, що вiн натякає на Алiсу.

«Це ти про кого?», - iз навзаємним запитанням виступаю я, щоб його позлити. Вiн поводиться брутально. А я старався бути чемним спiврозмовником. Я навiть пересилив себе та посмiявся з його жарту (Iван шукав тонiк для джину, шукав його очима i примовляв: «тонiк, тонiк, тонiк». Тонiк стояв бiля Алекса, пiд столом, тому Алекс вирiшив зробити з гiркуватого тонiка цуцика на iм'я Тонiк, що бiжить на крик господаря та гавкає: гав-гав-гав, аж потiм стрибає на стiл). Усi засмiялися, навiть я. Мої старання пройшли повз Алексову увагу. Тому вiн питає про Алiсу, о, невдячна потворо Алексе. «Нормально», - процiдив я крiзь зуби. «Можна подумати, що ти в курсi», - зухвало випалив Алекс. Вiн наражався.

Не можу сказати, що Алекс нормально ставиться до Алiси. Її, звiсно, ще треба витримати, але навiщо вiн кожного разу дає менi зрозумiти, що дуже її не схвалює. Примiром, я абсолютно байдужий до численних його подружок i не висловлюю своїх думок щодо характерiв його дiвок, стилю їхньої поведiнки, а тим паче - перефарбованих облич. Пам'ятаю, як вони вперше зустрiлися. Я маю на увазi Алекса та Алiсу. Ця подiя вiдбулася тут, у Iвана та Яни, до речi, серед моїх друзiв бiльше немає таких несамовито гостинних людей, залюблених у кожного свого гостя (навiть у таких, що їх би iншi, менш добрi люди, приписали би до падлюк). Алекс мав був iмiдж нацiоналiста, патрiота, людини, що знається (а отже, поважає) на нацiональнiй культурi та iсторiї.

Алiса була напiдпитку. Навiть тверезою Алiса найбiльше любила докопуватися до будь-кого. Вiн їй одразу не припав до вподоби (а може, якраз припав, її важко зрозумiти). Вона схопила пiсенника «Українськi народнi пiснi», обирала пiсню, починала спiвати (навiть декламувати) перший рядок i змушувала Алекса вгадати, яка кiнцiвка. Це було щось

на взiр такого. Алiса: «Зеленiє жито та й… що, Алексе?»

Вiн мимрив: «Овес». I далi за текстом, слiд зауважити, що

Алекс угадував не щоразу, тодi Алiса починала звинувачувати його в

тому, що вiн не цiнує рiдної культури, що вiн - блюзнiр

тощо. Матюки так i лiтали пiд час цiєї розмови, як той м'ячик

у досвiдчених тенiсистiв. Це було схоже на терор. Це й було справжнiм

терором, спровокованим пияцтвом. Алiса вмiє дiстати людину. Тим-то

їхня зустрiч не стала поштовхом до мiцної дружби.

Iван тихо пiдлiз до мене. «Ти взагалi знаєш, де Алiса, а що

там Галя?» Я знаю, що друзi мають опiкуватися твоїми справами,

це називається - дружня турбота, але чому вони так часто пристають з такими противними запитаннями. Ви нiколи не замислювалися, чи вам їх не задають? Iван прекрасно знав, що доля Галi мене не обходить, а от я зовсiм не бентежу Алiсу. «Галя викреслила мене зi свого життя, тож я не знаю, що з нею». «Ага. Вона тебе викреслила, а ти не знаєш, що з нею. Цiкаво. Друже, це ти її викреслив, ти жирним маркером викреслив Галю, а тебе викреслила Алiса, чи стерла. Як тобi бiльше до душi. За все треба платити, так?» Я твердо знав, що Алiса мене не вилучала зi свого життя, бо туди мене й не залучала. Я став дорослим, i бiльшiсть речей моя дорослiсть зафарбувала в iншi барви (переважно темних вiдтiнкiв). «Алiса десь за кордоном». «Ну что ей до того, она уже в Варшаве, мы снова говорим на разных языках», Iван вдало iмiтував Висоцького. Алекс криво посмiхався. Слух у нього був чудовий, сторожовий собака. Не можу сказати, що я був у захватi вiд напряму цiєї бесiди. I тут пролунав рятувальний дзвiнок. Чийсь нервовий палець знай тиснув на круглий писок дзвоника. «Мабуть, це Андрiй», - подумав я, згадавши брата.

Андрiй був не один. Вони прийшли цiлою родиною. Андрiй, його дружина Женя та їхнiй чотирирiчний син Назар. Назара було вдягнено в костюм кольору хакi. Вiн був модно вбраний, модно зачесаний, я знав, що все це - цiлковита заслуга Андрiя, Женi завжди було байдуже до зовнiшностi, що чужої, що - i поготiв - своєї. Назар тримав у руках бежевi троянди та немалий пакунок-подарунок. Женя та Андрiй нiчого не тримали в руках. Женя вважала, що дитина має бути сильною та фiзично розвиненою, а Андрiй нiколи не хотiв тягати важких речей, вiн ненавидiв пiдносити торби мамi. Тобто Назар «утрапив».

Женя була сувора, бо працювала в дитячiй хiрургiї. Чи працювала у дитячiй хiрургiї, тому що була сувора. Худа бiлявка, завжди напружена, наче пойнтер на полюваннi, при цьому вона була спокiйна. Такий змiшаний нервово спокiйний тип. Усi неприємностi, людськi скиглення, сум та горе Женя вимiрювала хвилинами перебування у вiддiленнi дитячої хiрургiї. От, наприклад, коли я починав, сподiваючись на її жiноче спiвчуття (тодi я погано знав братову), скiмлити з приводу Алiси, Женя казала: «Три хвилини в дитячiй хiрургiї або на хвилину менше». Будь-яку прикрiсть вона переводила саме в такий вимiр. Помер батькiв батько - «пiвгодини в дитячiй хiрургiї», Андрiєвi зiрвали виставку - «15 хвилин». Улюбленим читвом Женi були книжки про пригоди мерцiв та фахова лiтература для лiкарiв, уже не знаю, що було веселiшим. Колись менi наснилася свiтлина з Жениного бестселера «Рванi рани», на якiй була рука, яку вiдтяло бомбою. На свої руки я не мiг дивитися тиждень. «Не годен дивитися - читай, не розглядаючи картинок», - повчально сказала Женя.