Чтение онлайн

"Що то воно буде?" - "Уже?
– пита.- А ке сюди!.. Держи,- каже,- в руках, я дихну". Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся - невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче.- "Оце,- каже,- тобі й іграшка. Схочеш,- каже,- ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер,- каже,- прощай, бо, довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало". Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…

–  То у тебе,- пита Правда,- й рибонька є? А покажи мені, яка вона?

–  Добре,- каже,- сестро, ходімо до берега. Пішли. Правда стала на бережку, а Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, як скрикне:

Рибонько, рибонько, Срібная лусочко, Золотії перця, ^ Плинь до мене, мов серце!

А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.

Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє - зелені долини, пишні квіти, ліси буйні - все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:

–  Сестро!
– каже,- що хоч бери, тільки намнож мені життя на землі! А Кривда їй і одказує:

–  Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.

–  Добре,- каже Правда,- хай буде так, як ти кажеш.

От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити. Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда - пташок-польоту-шок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.

Зразу все те й розкотилося по всій землі… Правди-ні ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Кривдине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: котики-братики, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий - хто кого здолав, а той винуватий - що подався.

Тоді Правда побачила, як її Кривца обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!

Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда, як угледіла, так і кинулася до його.

–  Тепер,- каже,- лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-лю-бов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.

От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.

Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.

–  Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати?- скрикнув Чоловік.

–  Так і так,- кажуть йому.- Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали…- Всяке чим-небудь переступило його наказ.

–  Ведіть мені злочинців на суд!
– скрикну" Чоловік.

Нагнали винуватих з усякого роду й плоду,- всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.

–  Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу?
– пита грізно Чоловік.

–  Царю наш, розпоряднику наш!
– повинилися перед ним злочинці,- винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.

От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити.

Правда на одно ухо йому шепче:

–  Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?

А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:

–  Ану,- суди! ану!
– карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить - всі винуваті… Всіх виполони до ноги, до колін"!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?.. А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?.. Ну - перероди їх, перероби!

Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так; і покарати б, щоб не робили злочинства… Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого…

На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.

Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості - старий та древній! І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: "Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити?
– думав він.- Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати… Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина - Другі будуть ремствувати, а на всіх разом - не помиряться".

Пристали до нього Правда та Кривда, кожна свов доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли… Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.

Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:

–  Що робити, як їм бути?

От самий старший і каже їм:

–  Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого… Як тепер будемо жити?

–  Як жити?
– питають другі.- Ну, кажи!

–  По-моєму,- каже старший,- як жили, так і жити вкупі.

Мовчать менші, тільки голови посхиляли.

–  Укупі?
– замовив підстарший.- А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?

–  Та вже ж хто старший, то не менший,- каже найстарший брат. | - То себто ти?- спитався підстарший.- Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити?
– ! скрикнув він. ' - А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.

–  То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?