Чтение онлайн

На нервах… Чи, може, вже поза тими нервами, які нічого вже не гальмують, не спиняють, а головне, нічому не можуть зарадити. Вона не спить. Лада не спить, переживає, як там їй у тій Канаді вестиметься? Хоч і не назавжди, та все ж півроку – теж чимало… Стажування теж вимагає виконання певних обов’язків і прийняття зобов’язань… Ладин син не спить. Уже дорослий, щоб усвідомити, що його мама їде далеко й надовго, а йому доведеться переїхати до баби з дідом на інший кінець міста.

Такий уже нині час: батьки окремо, а діти окремо. Кожен простує лінією свого шляху, що часом і не перетинається з життєвими лініями рідних…

Голова порожня зі сну, але вона чудово знає, що ось-ось має ввімкнутися цей уже звичний внутрішній аналізатор і знову все її єство закружляє у вихорі страху, безжально й нещадно женучи по колу однакових – день-у-день – думок. Страх – звичний стан, перманентна даність, запрограмованість буття, вектор розвитку, напрямок руху, підтекстовий курсив, CV її життя, – захований на споді, але наявний в усіх рисах зовнішності, неосяжний, як Усесвіт, глибоко конкретний.

Уже не могла пригадати свого життя до цього всеохопного почуття страху. Чи справді вона жила до цього? Існувала? Невже це їй колись призначали побачення на ланцюговому місточку і тримали ніжно за руку, щоб голова не запаморочилася? Хіба це все було з нею: перше освідчення, напис червоною фарбою на асфальті, сто і одна червона, на довгій ніжці, троянда, біла сукня й білий лімузин, щасливе повернення з пологового будинку, почуте вперше «мамо»?

Все, що пам’ятала тепер, усе, що відчувала, – страх. Тепер інакший (вона й не знала, що він такий мінливий і має тисячу облич, таких різних – у профіль і анфас), не той тваринний, коли він поціляв їй в обличчя, в нападі скаженої люті вибивав двері до ванної, її останнього форпосту, і таки вибив, щоб виволокти її і продовжити розпочате… Саме від цього фізичного – до приголомшеного завмирання – страху хотілося втекти якнайдалі, раз і назавжди позбутися, та саме він врешті змусив шукати порятунку з того сімейного пекла. Але цей новий моральний страх був чи не гірший за той, покинутий за дверима її колишнього помешкання. Невпевненість – невизначеність – невідомість – подвійна відповідальність (не лише за себе, а за тих, кому дала життя)…

А ще апатія. Коли вона виникла? Крізь які шпарини просочилася? Ось ноги під ковдрою, якими не хочеться ворушити, немає жодного бажання опускати їх додолу, човгати чужими хатніми капцями до ванної, на кухню. Навіть по книжку на підвіконні лінь простягти руку, не має бажання запускати мозок і вкладати в нього якусь вичитану з цієї рожевої палітурки інформацію. Ні вдягатися, ні збиратися, ні їсти, ні пити, ні розмовляти, ні слухати – не хочеться нічого! Нічого…

Потерла скроні. Знову. Цей біль. Тупий, ніби від ударів сотень молоточків. Треба поговорити з дітьми. Неодмінно. Найближчим часом.

Знову спливли десь із надр свідомості очі дочки, темні й перелякані, і наївне дитяче запитання: «Мамо, ти вже не любиш тата?». Коли це було? Тоді, після вибитих дверей, чи раніше? Хіба це тепер має значення? Рано чи пізно всі ті фрази на кшталт «ти ще занадто маленька, щоб розуміти такі речі» – перестануть бути фіговим листком, бо те, що він колись здатен був прикривати, розрослося безмежно. Пізно чи рано доведеться чесно й відверто, дивлячись в очі своїм батькам і своїм дітям, відповісти на це запитання. А що сказати їм, якщо навіть для себе не можеш остаточно щось ствердити чи заперечити?

– Люблю! – коли лагідний, всміхається, принаймні вдає, що має якісь спільні з тобою інтереси, не повертається спиною (і в ліжку теж), не зациклюється на роботі, не кидає з дітьми саму заради чергових полювань – бань – риболовель – пиятик – забаганок.

– Ненавиджу! – коли отак просто в обличчя, у беззахисність, жорстоко й немилосердно!

– Ненавиджу! Ненавиджу! Ненавиджу!

Ніколи ні пробачити, ні забути! Неможливо!

Якби ж ампутувати, просто взяти і викреслити чи стерти цю його зверхню жорстокість, цей потяг до насильства! Все було б ідеально! Просто ідеально! Тільки люди не змінюються. Чи змінюються?

Власне, хто й кого хотів змінити? Вона його – він її? Чому і хто розпочав цей силовий поєдинок завдовжки в їхній шлюб? У кого було більше претензій? Хто мав змінитися за планом своєї половини – до непізнаваності, до повного самозаперечення, – щоб утілити мрію іншого? І чому всі суперечності (весь час виринала думка, що в більшості родин теж є певні, хай і приховані, проблеми і всі знаходять, як їх мирно розв’язати) завжди закінчувалися нокаутом суперника? Якщо немає іншої ради, мабуть, краще (принаймні для неї) і не жити разом? Власне… це й сталося.

Сьогодні треба їхати до батьків. Немає сенсу відкладати. Те, на що вона сподівалася: перепросини, примирення, запропонований алгоритм нового життя – цього всього не вийшло. Ніхто за нею не кинувся, не попросив залишитися (та й невже вона справді цього сподівалася, знаючи його вдачу, життєву позицію?), не пообіцяв усе змінити й змінитися…

Знову почнуться нестерпні розмови про її егоїзм, самозакоханість, безвідповідальність, які неодмінно заведе її мама (так, ніби це основна причина всіх її життєвих негараздів)! А в кінці ще й буде афористичний висновок про те, як вона просто «казиться з жиру!», коли всі вони тут тільки й думають про її щастя.

Найгірше – постати в такому образі перед власними дітьми. Оце вкладене бабусею «Чому ти думала лише про себе?» і те, що скажуть малі, мабуть, і буде найстрашнішою карою за її злочин і за його відсутність (одного разу дуже хотілося вгатити в нього ніж, простий кухонний тесак, і покласти всьому цьому край!).

А коли діти виростуть, що тоді їй скажуть? І чи взагалі (це було так страшно навіть подумки промовити, що аж кинуло в холодний піт) захочуть із нею розмовляти?

Може, справді – це вона в усьому винна? Просто не така, не та, не адаптована до життя? Чи навпаки занадто вперта і непоступлива, гордовита й зарозуміла?

Скільки разів вона це чула від нього: «Ми так добре жили! Згадай, як ми добре жили! Ми ж їздили до Єгипту! Ми відпочивали в Туреччині! Це ти! Ти все зіпсувала своїм нестерпним характером! З тобою б ніхто не зміг нормально вжитися!».

Так, саме так! Вона все зіпсувала, бо не змогла вжитися в образ офіціантки, не змогла щиро й безпосередньо вимовляти таке просте «чого бажаєте?», не навчилась із собачою відданістю чекати на нього біля порогу.

Так, уся відповідальність за цей розрив, який вистиг-дозрів у кліматі їхньої родини, лежить на ній. Бо саме вона зробила цей останній невідворотний крок. І він тепер як жертва її підступності й лицемірства (стільки років прикидалася доброю і хорошою), буде за життя канонізований, долучений до святих, ідеалізований, а вона – дезертирка й порушниця суспільних приписів – приречена на остракізм. Хоча, якщо чесно, про це одвічне людське «хто, і що, і кому скаже» вона думала найменше.

Батьки. От хто мусив би її підтримати… Куди поділось усе тепло і любов, які вони в неї вкладали? Де вона, їхня гордість за її успіхи: саморобні ялинкові прикраси, видрукувані на «Олімпії» і розіслані по дитячих журналах перші незграбні віршенята, перемоги в творчих конкурсах і олімпіадах, золота медаль у школі, блискуче зіграна роль у виставі студентського театру? Невже це все було підпорядковано цій майбутній операції над її ім’ям, над її життям? Ні! Вона не Льона і ніколи більше Льоною не буде!