Чтение онлайн

І ось він прийшов, а в його перший справді робочий день «швидка» кудись поїхала.

Він припаркувався біля свіжопофарбованої таблички з написом «Місце доктора Кріда» і швидко зайшов у відділення.

Чарлтон, вправна п’ятдесятирічна жіночка з сивиною у волоссі, в першому оглядовому кабінеті міряла температуру якійсь дівчині в джинсах і топі з відкритими плечима. Юна леді нещодавно добре посмажилася на сонці, про що свідчили опіки й облізла шкіра.

– Доброго ранку, Джоан, – привітався Луїс. – А де машина «швидкої»?

– О, у нас тут справжня трагедія, – відповіла та, витягуючи термометр з рота пацієнтки. – Стів Мастертон приїхав сьогодні о сьомій ранку і побачив велику калюжу під двигуном та передніми колесами: радіатор полетів. Машину відтягнули на ремонт.

– Шикарно, – мовив Луїс, але відчув значне полегшення. Врешті-решт, машина ж не на виклику, а саме цього він боявся найбільше. – А коли її привезуть назад?

Джоан Чарлтон розсміялася:

– О, знаючи роботу наших університетських механіків, на неї варто чекати не раніше середини грудня. Її перев’яжуть стрічкою, як різдвяний подарунок, – вона зиркнула на студентку: – А ваша температура підвищена всього на півградуса. Прийміть дві таблетки аспірину та тримайтеся подалі від барів і темних провулків.

Дівчина похнюпилася. Вона кинула на Луїса швидкий оцінювальний погляд і пішла геть.

– Наша перша клієнтка в новому семестрі, – іронічно сказала Чарлтон і з характерним клацанням почала збивати показники термометра.

– Здається, вам вона не дуже до вподоби.

– Та знаю я таких, – відповіла вона. – Ні, звісно ж, у нас є й інакші придурки – спортсмени, готові вийти на поле з поламаними кістками і порваним сухожиллям, аби лишень не підвести команду. Не хочуть сидіти на лаві запасних, бо їм, бач, треба виглядати, як мачо. І чхати їм, що це може занапастити всю їхню подальшу кар’єру. Ну а це була Міс Трохи-Сопливий-Ніс, – вона різко повернула голову до вікна, і Луїс побачив ту саму попечену сонцем дівулю, яка тепер рухалася в напрямку гуртожитків. Під час обстеження вона виглядала так, наче жити їй зосталося день-два, але вона не хоче, щоб хтось знав про це. Та зараз вона йшла жваво і легко, звабливо похитувала стегнами і кокетувала.

– Типова студентка-іпохондрик, – додала Чарлтон і кинула термометр у стерилізатор. – Цього року ми ще разів із двадцять побачимо її у нашому відділі. Її візити частішатимуть перед кожною сесією. Ну а перед випускними іспитами вона прийде сюди з твердим переконанням, що в неї мононуклеоз чи запалення легень. Їй вдасться уникнути чотирьох-п’яти іспитів – тих, де безхребетні викладачі дозволять просто виконати додаткове завдання. О, такі хитруни завжди хворіють, коли знають, що іспит матиме вигляд об’єктивного тесту, а не суб’єктивного есе.

– Щось ми з вами сьогодні надто цинічні, – спантеличився Луїс.

Вона підморгнула і легко посміхнулася:

– Не беріть це надто близько до серця, докторе. Не варто.

– А де зараз Стівен?

– У вашому кабінеті. Відповідає на листи і намагається розібратися з тоннами бюрократичного лайна, люб’язно наданого Асоціацією Блакитного Хреста і Блакитного Щита, [46] – пролунало у відповідь.

Луїс включився в роботу. Попри цинізм Чарлтон, він почувався комфортно.

Згодом, повертаючись у спогадах до цього дня (коли він наважився знов думати про це), він сказав би, що Жах розпочався саме тоді, о десятій ранку, коли до лазарету принесли того хлопця на межі смерті, Віктора Паскоу.

До десятої години все було тихо й мирно. О дев’ятій, через півгодини після приходу Луїса на роботу, в його кабінет завітали дві «карамельки», [47] які прийшли на першу зміну. Луїс пригостив їх кавою з пончиками і хвилин з п’ятнадцять говорив з ними про їхні службові обов’язки, а також не менш важливі неслужбові обов’язки медсестри. Потім за дівчат взялася Чарлтон. Коли вона виводила їх з кабінету Луїса, почулося її запитання: «У когось із вас є алергія на лайно чи блювоту? Бо їх тут буде вдосталь».

– О Боже, – буркнув він і заплющив очі. Але все ж усміхнувся: від такої моторної бабці, як Чарлтон, були не самі лише неприємності.

Луїс почав заповнювати документи від Асоціації Блакитного Хреста і Блакитного Щита, куди треба було вписати повний перелік ліків та наявного обладнання. («Кожного року, – скрушно мовив Стів Мастертон, – кожного грьобаного року те саме! Ну чому б просто не написати «Комплект обладнання для пересадки серця», приблизною вартістю вісім мільйонів доларів, Луїсе? Ні, такого б вони не стерпіли!») Він повністю заглибився у паперову роботу, краєм свідомості думаючи про горнятко запашної кави, як раптом почув відчайдушний крик Мастертона з кімнати очікування:

– Луїсе! Гей, Луїсе, біжи сюди! Тут таке жахіття!

Паніка в голосі Мастертона змусила його поквапитися. Він підскочив зі свого крісла, немов на підсвідомому рівні очікував на щось таке. З фойє пролунав дикий вереск, гострий і пронизливий, як брязкіт розбитого скла. Слідом – гучний ляпас і слова Чарлтон:

– Або заткайся, або геть звідси! Годі вже!

Луїс бігцем кинувся туди і спершу не бачив нічого, крім крові: там було дуже багато крові. Одна медсестра ридала. Інша, бліда як смерть, притисла кулаки до рота, розтягуючи кінчики вуст у жаску посмішку. Мастертон стояв навколішках, намагаючись притримувати голову хлопця, розпластаного на підлозі.

Стів глянув на Луїса; у широко розплющених очах – огида і переляк. Він намагався щось сказати, однак ані слова не злетіло з його вуст.

По той бік скляних дверей студентського лазарету збиралися люди. Вони будь-що намагалися зазирнути всередину, притискалися до шибки, аби ясніше бачити, що відбувається. У свідомості Луїса виник божевільно і разюче схожий образ: ранкова вітальня; йому всього шість років, і він разом з мамою, поки та не пішла на роботу, дивиться телевізор. Транслюють старе шоу «Сьогодні» з Дейвом Ґерровеєм. [48] Вони сиділи перед екраном і зачаровано дивилися на Дейва, Френка Блера і старого доброго Джея Фреда Маґса. [49] Луїс роззирнувся і побачив інших людей, які витріщались у вікна. Звісно, він не міг нічого зробити зі скляними дверима, однак…

– Закрийте штори! – гаркнув він до «карамельки», аж та скрикнула.

Медсестра послухалась не відразу, і Чарлтон ляснула її по дупі:

– Ану бігом, дівко!

Тепер «карамелька» заворушилась. За мить зелені штори вже закрили вікна. Чарлтон і Стів Мастертон інстинктивно стали між хлопцем на підлозі і дверима, намагаючись затулити огляд від роззяв.

– Принести ноші, докторе? – запитала Чарлтон.

– Несіть, якщо від них буде користь, – відповів Луїс і сів навпочіпки біля Мастертона. – Я ж іще навіть оглянути його не встиг.

– Ходи сюди, – покликала Чарлтон дівчину, яка притримувала штори.

Медсестра знову розтягнула губи у вимученій, жалюгідній посмішці. Вона дивилася на Чарлтон і стогнала:

– Ох…

– Так, саме «ох»… Ходи сюди! – вона дала дівчині добрячого стусана і змусила підійти. Від рвучкого поруху смугастий фартух злетів догори.

Луїс схилився над своїм першим пацієнтом з Університету Мену в Ороно.

Це був юнак років двадцяти. І Луїсу знадобилося не більше трьох секунд, щоб поставити йому діагноз – єдине, що тепер мало значення: хлопець помирав. Йому знесло півголови. Шия була зламана.