Чтение онлайн

Але все це не заважало давнім дружнім стосункам, де намішано було разом зі спогадами і повагу, й іронію, і майже братську любов. А останнім часом їх єднало спільне почуття, яке вони одного дня, потягуючи пиво в майстерні у Льовушки, зуміли відфільтрувати від інших почуттів та визначити як «відсутність чистої радості». Тієї безпосередньої радості, як у дитинстві від нових черевиків, першого власного велосипеда чи від стрибання з тарзанки у ставок. Начебто і певний достаток є, не бідують, і різні можливості, але не виходить добути тієї «чистої радості» ні за допомогою алкоголю, ні стрибків із парашутом, ні пірнання з аквалангом, ні жінок, ні навіть спробувавши наркоти. На якийсь час з’являвся «тонус», емоції, якесь піднесення, але минав тиждень, і згадка про черговий експеримент із добування друзями гострих вражень усе одно не витримувала конкуренції зі спалахами дитячих спогадів, коли все було справжнім, коли в курячому бульйоні плавали блискучі копієчки жовтого жиру і пахнув він куркою, а не бульйонним кубиком зі спеціями та глутамінатом натрію. Усе було справжнім. А сьогодні, чомусь, мало що могло зачепити за живе та щиро вразити.

Дорогою додому Ігор намагався якось «матеріалістично» пояснити собі цей дивний випадок біля метро, все ще списуючи його на дивацтва підлітків та збіг обставин. Але щось підштовхнуло його вийти з маршрутки, не доїхавши до оселі два квартали. Саме там у напівпідвальному приміщенні була студія Льовушки. Побачивши здалеку світло в заглиблених у приямки вікнах, Ігор гукнув водієві, щоб той відкрив двері біля світлофора. Теплий травневий вечір знову повіяв бузком. Ігор помітив під ліхтарем старий високий заквітчаний кущ, який ріс тут ще за їхніх шкільних років. Скільки разів проходили з друзями цією вулицею до школи й назад! Ігор машинально потягнувся за цигарками, але раптом йому шкода стало перебивати такий природний аромат димом, і він рушив до Льовушчиної студії. Сподівався, що той, вислухавши розповідь про малолітню «віщунку», дасть історії якесь своє, творче пояснення. Бо, кажуть, митці керуються правою половиною мозку, де не панує логіка, у них більш розвинені підсвідомість та інтуїція.

Ігор зупинився біля кіоску, щоб купити пива – не йти ж із порожніми руками? – але в останню мить узяв пляшку коньяку – щоб вимкнути «вбудовану» логіку, доведеться трохи зросити її міцнішим алкоголем.

Зупинившись перед дверима під’їзду, Ігор хотів, як зазвичай, набрати код, але раптом завмер, потім запхав пляшку до кишені куртки, дістав свої ключі, вибрав із них менший і замислився. Як же він «відімкне будь-які двері»? Ось, наприклад, у цих дверях немає типового замка, є система блокування та розблокування дверей (чи то магнітом, чи з квартири), немає навіть дірочки, куди б той ключ вставити. Ігор знову посміявся сам із себе – здоровий дядько, а потрапив на гачок малолітки зі збоченою фантазією! Але, наче попри свою волю, він підніс ключ до круглого заглиблення на залізній панелі, куди зазвичай притискають магнітний ключик, і торкнувся його металевого денця гострим кінцем. Усередині щось тенькнуло, а за мить клацнуло. Ігор потягнув важкі металеві двері на себе – вони відчинилися.

Так само він відімкнув двері до приміщення студії, хоча ключ до її замка був не пласким «англійським», а старого зразка, довгий, трубчастий з «борідкою». Вставивши свій ключик до отвору, Ігор поворушив ним, як виходило, ліворуч-праворуч, і з подивом почув, як повертається щось у механізмі. Двері відчинилися. Зробивши кілька кроків усередину, він спочатку почув музику з приймача, а потім побачив Льовушку, який, нанісши новий мазок фарби на полотно, відхилився і розглядав результат у одвічній позі художника.

– Привіт.

– Ой, налякав! Я знову не замкнув двері? От розтелепа! Та тут, окрім моїх шедеврів, узяти нічого, а на них, на жаль, небагато поціновувачів, – Льовушка розвів брудні руки з палітрою та пензлем.

Ігор не став нічого пояснювати. Вирішив, що під коньяк воно вийде якось зрозуміліше. Хоч не так соромно, якщо Льовушка візьме його на кпини. Правда друг, вихований мамою, був доволі делікатним та навряд би став знущатися з його віри у такий нонсенс. «І до того ж – можна разом перевірити магічний ключ на дверях студії. Та на будь-яких дверях можна перевірити!» – подумав Ігор.

Рівно о десятій ранку наступного дня, в суботу, двоє друзів стояли за десять метрів від тролейбусної зупинки біля ще зачиненого кіоску з написом «Термінове виготовлення ключів». Вони нетерпляче дивились, як майстер порпається в сумці, шукаючи ключ, щоб відімкнути двері свого «офісу». На якусь мить Ігореві майнула думка простягнути йому свій, але він стримався і лише гмикнув. Гмикнув і Льовушка, без слів зрозумівши його порив.

Коли віконце відчинилося, Ігор простягнув майстру «тимчасово чарівний об’єкт».

– Плюс два, – промовив він.

Льовушка здивовано подивився на нього.

– Два таких самих, будь ласка, – упевнено повторив Ігор.

Провидиця не обдурила. Дійсно, з трьох ключів (старого та двох нових) лише два могли впоратися з будь-яким замком, як наслідок – відмикалися будь-які двері.

Перевірено було під’їзд та обидва замки Ігоревої квартири, куди вони зайшли спочатку, бо то було найближче. Також відкрилися двері квартири Льовушки, де він жив із мамою. Згадавши, що родина сестри, яка мешкала на сусідній вулиці, вирушила до Львова, Льовушка запропонував піти перевірити й у них, до того ж Аліса просила хоч раз зайти підкинути харчів ховрашку та полити квіти. Двоє її дверей, нові броньовані та старі, у потрісканому дерматині, відчинилися так само легко, як і всі попередні.

Дорогою друзі купили пива, тож тепер усілися на кухні на табуретках, відкрили пляшки та принишкли, розглядаючи на підлозі клітку самодостатнього ховрашка, який удень зазвичай спав, бо життя його було нічним і навряд чи він узагалі помітив відсутність господарів.

– Оце шкода, що клітка не замикається на замок, – гмикнув Льовушка, – а то б іще тут перевірили.

– Та вже й так зрозуміло, що прикол наче й не прикол зовсім. Але що із цим далі робити, га? На біса мені той ключ? Чи пак – ті ключі? Чи це «перевірка на вошивість»? Тобто чи піду я, маючи їх, грабувати чужі квартири, банки, крамниці? Не піду. І ти не підеш. То на фіга мені таке пророцтво?!

Ігор потягнув із пляшки холодного пива і втупився в клітку, де начебто жила жива істота, якої він ще не бачив і не уявляв ані її розмірів, ані кольору, ні статі, ні інших властивостей.

– Віртуальний якийсь цей Алісчин ховрах, – сказав Ігор. – Наче і є, а наче й немає його. Тобто ми думаємо, що він там є. А може, й утік давно, а ми тут йому пожерти дали – морквину запхали та гречки насипали…

– Завтра зайдеш перевіриш, – реготнув Льовушка, – як погризе морквину – то значить, не віртуальний. Ключа ж маєш!

Зависла пауза. Друзі мовчки сьорбали пиво й дивилися на гніздо з вати, паперу, соняшникових шкаралупок та ще якогось вдало перемішаного мотлоху, де мала спати дрібна кмітлива істота. Але думки їхні оберталися довкола ключів, що лежали на столі – один, як і вчора, зв’язаний кільцем із побратимами, а інший новенький, блискучий, мов золотий, та самотній. Другий з нових, що не витримав перевірки, було викинуто в бак зі сміттям, «щоб не заважав чистоті експерименту».

– І справді, Льовко, що далі робитимемо з цим Божим чи бісовим даром?

– А я тут до чого? Це ж ти чіпляєшся до провидців на вулиці, а не я!

– А ти б, значить, пройшов, не звернувши уваги? – прискіпливо глянув товаришу в очі Ігор.

– Ну… не знаю. Може… Та ні. Певне, утнув би щось подібне. І що, справді така була мала та провидиця?

– Ага. Років дванадцять. Та хто їх зараз розбере, акселератів?…

– Точно. Тинейджери – мастаки на приколи, я ось школу розмальовував, то мав нагоду придивитися ближче. Мені навіть пропонували там студію вести, та я не схотів. Гроші смішні, а мороки повно, але… більше не через те відмовився. Знаєш, я їх якось… навіть побоююся, чи що. З дорослими якось простіше, наче на одній хвилі. А тут… Дівчата такі… необтяжені стриманістю… Починають якісь розмови, ги-ги та га-га… Соромно зізнатися – я не знаю, як з ними поводитись. А що вже вдягнені… Ти ж знаєш, я виріс із Аліскою, дівчат не боюся, та й як художник малював не лише натюрморти, а й «ню», але ці… Та до біса їх! В Америці знаєш прикол – якась малолітня сволота наскаржиться полісмену, що ти до неї клеївся – і все. Тобі торба! Тюрма! Ні. Мені в своєму підвалі спокійніше. Я вже краще шукатиму собі пригод в іншій віковій категорії…