Чтение онлайн

По-третє, треба вмудритися прожити вік свій так, щоб пережити навіть геніїв. А це, судячи по кількості мемуарних книг, удається не кожному. Тепер ви зрозуміли, чому так мало в нас мемуарної літератури й чому так важко писати її?

Хто ж пише мемуари? Мемуари пишуть різні люди: політики, полководці, видатні діячі культури, актори, композитори, художники і гумористи.

Як же пишуться мемуари? Ну, перш за все, маючи відповідні для мемуаристики роки, вам необхідно мати ще й папір і хоча б харківську авторучку «Золоте перо». Бо, як відомо, мемуари, на відміну від гетьманських універсалів, пишуться не на пергаменті і не гусячим пером.

З чого ж починати мемуари? Безперечно, з опису першої (цілком випадкової) зустрічі з поетом, скажімо, С. чи з гумористом, скажімо, В. Але ні в якому разі не з того, що ви вже при житті поета записували його жарти в ресторані «Еней».

Пишіть, що вперше ви з ним зустрілися в більярдній. Якщо це літератор — то, звичайно, в Будинку літераторів, якщо художник — то в Будинку художників, якщо композитор — то у видавництві «Музична Україна».

Для кого пишуться мемуари? Звичайно, було б наївно думати, що всі сили кинуто лише на те, щоб віддати данину поету С. чи гумористу В. Мемуари переважно пишуться для самого себе, а якщо з ними уважніше познайомитися, то, як закон, і про себе.

Як описувати головного героя? Дуже просто. Чим простіше, тим краще. Приблизно отак: «Ніколи не міг подумати, що цей, на перший погляд, невеличкий на зріст чоловічок і є поет С. Я його уявляв кремезним, широкоплечим велетнем…» Або: «Дотепи з нього так і сипались. Я дивився на нього й боявся, що він ось-ось захлинеться. Але ні. Дотепи били з нього, як б'ють струмені фонтана в парку біля університету імені Т. Г. Шевченка».

Як ви познайомилися з головним героєм? Цього ви точно не повинні пригадувати. Пишіть краще отак: «Уже нині й не пригадую, де ми з ним уперше познайомились. Чи це трапилось у фешенебельно-провінційному готелі „Жорж“ чи в Одеських катакомбах, де ми були на екскурсії. Пам'ятаю одне: він мене впізнав одразу. Ніколи не думав, що він отак просто, як звичайний смертний, підійде до мене, покладе свою руку на моє плече й скаже: „Так оце ви такий, Юро!“» Це якщо вас, автора мемуарів, звуть Юркою. А якщо вас звуть Васею, то звучатиме трохи інакше: «Так оце ви такий, Васю. Ніколи не думав, — оглядаючи мене з ніг до голови, сказав він, — що ви отак пишете. Гарно пишете. Читав. Так і тримати».

Що писати далі? Далі потрібно зробити невеличкий екскурс у поетове дитинство. Бо поет, як відомо, ще з колиски мріяв стати моряком. «Якось він утік із дому в Одесу й незабаром влаштувався на теплоході „Іван Франко“ (нині — „Леся Українка“) звичайним юнгою. Уже пізніше, десь через рік, під час нашої зустрічі, він про це розповідав мені особисто. І тоді я уявив собі, — пишете ви, — обірваного хлопчика-селюка, який без шматка хліба в кишені бреде таврійськими степами у великий і загадковий світ — Одесу».

Чи відіграли ви якусь роль у житті героя? Безперечно. Саме дякуючи вам і з'явилась на світ його геніальна поема… Але давайте все по порядку. Ви ж, звичайно, добре пам'ятаєте, як у скрутний для поета час йому захотілося назавжди кинути перо і влаштуватись працювати на таксі. Та ви (не хто інший, а саме ви) не дозволили йому так вчинити. Вчасно підтримали його, навіть підказали сюжет для його безсмертної поеми «Весна не жде». Щоправда, дружина поета в своїх спогадах чомусь запевняє, що згаданий твір з'явився на світ дякуючи їй, а не вам. Але чи варто на це звертати увагу? Хіба ми не знаємо жінок? Вони глибоко переконані, що все створено в ім'я них або дякуючи їм.

Чи варто писати про його творчість? Обов'язково. Почніть приблизно так: «Пам'ятаю, він щось писав. Що саме — я вже не пригадую, але знаю, що писав. Саме тоді почав уже писати і я. На той час у мене було чи то три чи то п'ять романів. Якось сиджу, коли чую — хтось стукає у шибку. Я до вікна. Дивлюсь — він.

— Що, — питаю, — тебе принесло так пізно?

— Гумореску, — відповідає, — написав. Ту саму, до якої ти мені підказав сюжет. Хочеш послухати?

Я його вислухав, зробив кілька слушних зауважень, і гумореска після цього стала популярною. Нею буквально зачитувались усі: від студентів-заочників до футболістів-любителів. Професіоналів у нас тоді ще не було.

Ця гумореска мені добре запам'яталася. Забув, щоправда, її назву, але добре пригадую, що читали її на всіх вечорах, де читався уривок і з моєї повісті „Життя під сонцем“».

Як викласти розділ про дивацтво гумориста? Як відомо, всі великі люди — диваки. Гуморист В. не був винятком. «Гуморист, треба сказати, він був досить цікавий. Талант щедрий. Особливо любили його друзі. Пригадую, з першого свого гонорару він одному із нас позичив 10 карбованців, другому — 20, третьому — 30, четвертому — 40, п'ятому — карбованець тридцять дві, шостому… Ні, шоста була вона — поетеса Леся К… Лесю він посадив на таксі, а гроші дав не їй, а таксисту. То були останні 5 карбованців, і гуморист В. попросив водія авто, щоб той відвіз Лесю додому. А сам позичив у мене до наступного гонорару три копійки на трамвай, але пішов пішки, бо трамваї уже не ходили.

Отаким веселим і живим закарбувався він у моїй пам'яті. До речі, тих трьох копійок він мені й досі не віддав».

Це питання, безперечно, хвилює кожного, хто збирається стати батьком чи матір'ю. Питання, як на мій погляд, не таке вже й дрібне. Бо й справді, яке ім'я дати дитині? Чим керуватися? З чого починати?

Перш за все, слід забути про будь-які сімейні традиції, якщо вони якимось дивом збереглись у вашій сім'ї. Все то пережитки минулого. Тепер нові часи, нові імена. Не варто в ці дні згадувати батька Арсена чи діда Андрія, а тим більш прадіда Данила. Не треба згадувати й маму, бабу, прабабу. Не варто задумуватись і над майбутнім. Хай вас не хвилює вже тепер, як поставиться ваш син чи донька до підібраного вами імені. Це їх не цікавить. Вони ще до цього не доросли. Єдине, що в ці щасливі для вас дні має вас цікавити, так це «Книга власних імен» та поради знайомих.

«Книга імен» запропонує вам чималенький список, і ви зможете знайти сяке-таке ім'я для нащадка. Але моя вам щира порада: не заглядайте туди. Не мине й дня, як до вас завітають ваші знайомі, що дві, а то й цілих три ночі не могли заснути. Все думали, яке б ото вашій дитині ім'я підібрати.

— Чи, може, все ото даремно? — з острахом цікавляться вони. — Ти що, з отієї книжки, батьку, надумав своїй дитині ім'я підбирати? А ми ж для чого? Ми тобі друзі чи ми тобі хто? Викинь книжку, поки не пізно.

Ви, ніяковіючи, відкладаєте книгу вбік.

— Закинь її, — радять ваші знайомі, — Що ти з нею носишся, як із крашанкою! Ось тобі справжні імена. Це моє, це Митькове, це тьотя Фрося написала, це Гарик, це Жорик. Чи, може, ти вже без нас придумав, так кажи!

— Та жінка хоче, — починаєте ви так, ніби щойно когось ненавмисно підрізали. — Не я, а жінка хоче, як син народиться, то назвати Назаром, якщо донька — то Соломією…

— Що? — скрикують усі троє чи четверо, скільки там уже до вас прийшло. — Нам не почулось? Ти так оце сказав, як ми почули, чи ти ще нічого не сказав?

— Та це все жінка. Дід у неї був Назар. Замість батька їй. Вона ж у мене сирота, так от це вигадала. У дідову пам'ять. Виховував, мовляв, у люди вивів.

— Забобони, — кидає хтось.

— Факт, пережитки. Ніби тому дідові тепер не все одно… Ти що, перед жінкою по шнурочку ходиш?

— Та ні… Що ви?..

— А в тебе своя думка є? В тебе своє ім'я є?

— Та я думав. На батькову честь — загинув на початку війни…

— Ну й правильно. Ото на батькову честь і називай. А то вигадають — Назар! Хто тепер із таким іменем ходить? Тьху! Називай на честь батька й не вигадуй. Чи, може, жінка не погоджується?