Чтение онлайн

Другим колом охопили Безсмертного та його свідків догідливі й мудрі служителі: вчені й камердинери, повії і журналісти, поети й офіціанти, художники й перукарі. І нарік їх Вседержитель особами другого кола.

Третім колом оточили Безсмертного, свідків та служителів вірні воїни. І нарік їх Вседержитель особами третього кола.

І четвертим, найширшим, колом обіймають Безсмертного, свідків, служителів та воїнів щасливі трудівники шхуфи.

Кожне коло має свій особливий, освячений Безсмертним одяг. Шхуфи вдягаються в чорно-жовте, лише найсумліннішим дозволяється ходити в жовтому. Воїни носять чорно-зелене, найстарші командири — зелене. Всіх воїнів, крім солдат, з часів правління Хича Першого називають ще хичистами. Слід відзначити, що солдати до цього кола не входять. Носять вони звичайне шхуфське вбрання і лише одним відрізняються від братів своїх по колу: у шхуфів-трудівників номер написано на спині, у шхуфів-солдат — на шоломі.

Служителі вдягаються в біле, служителям мистецтва дозволено прикрашатися чорними шарфами.

Отже, я тобі розповів, як вдягаються шхуфи, служителі і воїни. А от як вдягаються свідки, не зпаю, та й взагалі мало хто про це знає. Ще з дитинства втовкмачують нам, що ні Безсмертного, ні його свідків не сміє бачити смертний.

Хто такий Сонячний Вседержитель, чому його називають Безсмертним, який він на вигляд — про це не тільки питати, а й думати вважається великим гріхом. Лише свідки, мовляв, можуть споглядати його і лишатися живими. Свідків мають право бачити тільки члени Вищої Ради Слуг, Хич та кілька десятків найвидатніших служителів і хичистів. «Ці особні, — каже Хич, — вірним служінням очистили себе від тої гріховної скверни, з якою народжується кожна смертна істота».

Свідки Безсмертного — так офіційно й оголошено — це божественні надістоти, найблагородніші, наймудріші, найпрекрасніші з усіх мислячих організмів. Батько казав, що вони вдягнені в сліпуче вбрання, зіткане з променів слави Безсмертного. І якщо смертний осмілиться глянути на свідка — він осліпне на все життя.

Чому? А тому, що за офіційним вченням всі смертні від самого народження і до зрілості хворіють на хакахо. Вважається, що кожна мисляча істота, особливо шхуф, народжується грішною. Кров у неї нечестивого червоного кольору. Хакахо збуджує…

— А що таке хакахо? — запитав Іван.

— Хакахо… — Чакт замислився. — Як це тобі пояснити… Точний переклад: хвороба червоної крові. В сімдесят першому томі промов нашого Хича про неї сказано так: «Нечестиве соціальне захворювання…» Хтозна, мені часом здається, що це зовсім не хвороба…

Так от, хакахо збуджує у дитини бунтарські поривання, крамольні емоції і думки. Дитина, особливо підліток, прагне якоїсь волі, якихось неймовірних звитяг, не потрібних ні Хичеві, ні Безсмертному.

Такій дитині сняться барвисті, тривожні сни.

Уряд Хича вважає всіх підлітків особами соціально небезпечними. І тому молодь до першого схиляння тримають у педагогічних комбінатах та в спеціальних таборах. Почати ж схиляння в дитячому віці не можна: істота перестає рости.

Як тільки шхуф торкається своїм шоломом тетраедра Безсмертного, сили хакахо покидають його, блаженний спокій щастя вселяється в душу трудівника.

Минають тижні, місяці. Після кожного схиляння все спокійнішає й спокійнішає душа шхуфа. Обличчя його набуває рівного блідо-зеленкуватого кольору, кров стає білою.

І справді, чого шхуфові непокоїтись? Їжі — смачної, споживної, а, головне, абсолютно безплатної — завжди вдосталь, одяг — чорно-жовті комбінезони — теж видається безплатно. І для чого такому спокійному, навік задоволеному книги, музика, наука, любов? Єдиний, кого любить, кому віддано до самої смерті служить шхуф-схильник, — це небачений, таємничий і всемогутній свідок Безсмертного.

Так записано у Книзі Схилянь, але в дійсності, я думаю, не зовсім так, як у книзі… В першу чергу саме життя, а не одне схиляння перетворює мислячу істоту на бездумну тварину. Адже ми, служителі та хичисти, майже не схиляємось, а глупоти й покори в нас куди більше, ніж у шхуфів.

Отака-то наша Щактиф. Оточив її Сонячний Вседержитель Золотою Завісою Спокою. Бурі, зливи, хуртовини лютують на темній грішній півкулі, але всі вони розбиваються об промінно-гравітаційний мур Завіси.

Вічний спокій в державі Безсмертного, вічний, блаженний спокій — ні мряки, ні проливня, ні бурі, ні вітерця…

Ну, а тепер, мій вірний земний шхуфе, час і додому повертать. Не пам’ятаю, чи казав тобі, у нас, у нашій академії, та й не тільки у нас — в усій Щактиф науковими закладами командують генерали. Нашим Інститутом філології, психології та спіритики командує генерал Хипіц. Як зустріне нас отут на вулиці, буде біда, ти ж іще в карантині, гуляти З тобою може тільки Купхейп.— І з цими словами Чакт направив штейп до палацу академії.

Горбань не на жарт зацікавився «таємничою Івановою душею». Раніше було півтори-дві тоци посидить Бідило перед жовтим екраном, подивиться-подивиться банькатими своїми очима поважний Купхейп та й Шата викликає.

— Слухай уважно, — наказує. — Відведеш піддослідного, потім сядеш у коридорі, та не під самою панеллю, а там, на стільчику, біля кейфу, і хто б мене по кейфолінії не викликав, хто б не приходив — мене вдома нема. Ясно?

— А їх схильності Чакт і Хет? — запитує Шат. — Їх теж не пускати?

— Теж не пускать. Я буду працювати.

І так часто. Ясно було, що дослідження Іванової душі хоч і цікавили горбаня, але якісь інші справи — чи не той таємничий апарат «ХА»? — захоплювали його куди більше. Часом навіть по кілька діб Купхейп не турбував свого піддослідного.

А тепер все змінилось. Не давши Іванові й попоїсти як слід, горбань одразу ж після прогулянки потягнув його до Тихого залу. Посадив у крісло, насунув на голову шолом з дротинами, якусь дивну скриньку біля крісла поставив — досі Іван не бачив такої у нього.

— Що ви зараз думаєте? — запитав.

Але тільки-но Іван відкрив рота, як над входом блиснув зелений вогник.

Купхейп здригнувся, вхопив зелену скриньку, засунув її кудись за шафу, метнувся до крісла, сів.

До залу увійшли Хет, Чакт та якийсь хичист, худий і довгий, як голобля. По обличчях брата й сестри видно було: скоїлось щось незвичайне.

— Батьку, — сказав Чакт, — Великий Перукар і Генеральний Цензор Поезії ощасливив тебе своїм особистим листом.

Купхейп схопився.

Хичист, ставши наввипинки і ледве не торкнувшись головою невисокої стелі, вигукнув офіційне привітання.

Все швидше й швидше ворушачи губами, Купхейп читав послання, і кругле його опецькувате обличчя все більше й більше витягувалось. Лист, очевидячки, був не з приємних.

— Ваша схильність, — чемно запитав хичист, — відповідь зачекати, чи пошлете поштою?

— Пошлю поштою… Пошлю, пошлю… — пробелькотав горбань.

Хичист знизав плечима, повернувся, вийшов.

Ніколи ще не бачив Іван свого патрона в такому невеселому настрої. Що ж так стурбувало старого знавця спіритики?