Чтение онлайн

— Що це ви робите? — здивовано запитав Бідило.

— Утиль… Ріж, кажуть, на лапшу… — прошамкотів служитель. — Мудрують… От хоч ви скажіть, чи правильно я робив: газети в академію присилають у паках. Я не розпечатував, так у паках і відсилав їх в утиль. Все чин по чину. І раптом — розпечатуй, ріж… Якісь машини, бач, у них вийшли з ладу. Та ви сідайте, будь ласка! Я про вас стільки чув… — і лице служителя розпливлося в щирій, беззубій посмішці. — Сідайте, сідайте, прошу! Чим можу служити?

— Чи не знайдеться у вас свіжого номера «Цікавої газети»?

— Чому ж не знайдеться, ось він, будь ласка!

Бідило сів, розгорнув газету.

Сьогодні від неї пахло особливо запаморочливо. Найміцніші аромати струменіли від коротенького урядового повідомлення з театру воєнних дій.

Іменем Безсмертного Ставка сповіщала, що в Країні Підземного Полум’я, проводячи планове скорочення фронту, війська Хича залишили місто Брондиб.

Поруч з повідомленням вміщено список офіцерів, нагороджених за хоробрість, і список солдат, які загинули смертю хоробрих.

Служитель не зводив з Івана лагідних, по-старечому примружених очей.

— Ну, я того… Я, мабуть, піду… — нарешті проговорив він. — Не буду заважать. Якщо не дочекаєтесь мене, панель щільніш засувайте. На все добре!

— На все добре, — відповів Бідило і подумав: «Цікавий стариган, треба з ним якось побалакати…»

Газет було багато. Одна зразу ж привернула увагу незвичайним своїм забарвленням: білі букви, білі рядки на чорному папері. «Вічний спокій» — так називався цей урядовий орган, від першого до останнього рядка заповнений вердиктами, циркулярами та інструкціями. Від газети відгонило сургучем, чорнилом та іншими безсмертними канцелярськими запахами…

До обіду просидів Іван у затишній кімнатці швейцара. Аж голова розболілася від газетних ароматів.

Знехотя побрів обідати. Зайшов Шат і від імені Купхейпа повідомив, що сьогодні Іван вільний.

Ліг пізно і прокинувся пізно. Поснідав — куди йти? Подався до швейцара.

Старий, як видно, його чекав. Розіклав на столику десятків зо два свіжих газет і, коли Іван переступив поріг, зрадів, заметушився:

— От усе, що виходить у столиці. Сідайте, дивіться — все для вас! А я піду, маю негайні справи.

Минуло кілька тоц. Бідило читав і читав…

Яких тільки газет тут не було! І «Схильник», і «Благочестива сенсація», і «Голос провінціального аптекаря», і «Сатиричний вісник»… Ого, навіть такий є! Іван з цікавістю розгорнув невеличкий аркуш, увесь заповнений віршами, але на цей раз так і не дізнався, кого ж таврує і викриває поетична сатира Щактиф.

Вхідна панель відсунулась. Вибачаючись, швейцар повідомив:

— Вашу схильність запрошують наверх.

— Куди «наверх»? Хто запрошує? — запитав Бідило, та служитель, мабуть, не почув.

— Ходімте, ходімте, я вас проводжу, — зашамкотів беззубим ротом, пропускаючи Івана поперед себе.

Піднялися на дах. «Напевне, Купхейп, — думав Бідило. — Знову, мабуть, кудись їхати…» Але горбаня ніде не видно було.

Минули штейподром, обігнули довгий, схожий на пакгауз, склад, пройшли крізь браму з написом: «РОБОТАМ ТА ШХУФАМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Це був той самий Кип-Кейп, де недавно обговорювали вони з Чактом плани хитромудрого знавця спіритики.

В парку пусто, на лавах — жодної душі.

Куди він веде? Алея повернула праворуч, і раптом попереду, крізь густий чагарник, забіліли кремезні постаті. Двоє служителів вийшли Іванові назустріч. Один кирпатий, рябий, на товстих губах посмішка. Другий — блідий, з темними задумливими очима.

— Все в порядку? — запитав кирпатий.

— Все в порядку, — кинув швейцар.

— Ходімте.

Всі четверо хутко попрямували туди, де кінчався дах і поблискували високі поручні.

Підійшли, зіперлись на бильця. Бідило посередині, служителі обабіч. Швейцар сказав, що хоче трохи прогулятися, і, підморгнувши Іванові, зник у чагарнику.

З хвилину помовчали. Раптом темноокий присунувся, поклав Іванові руку на плече і мовив тихо, врочисто:

— Ми — ті, кого ти давно шукаєш. Ми прийшли…

— Ми вітаємо! — схвильовано перебив кирпатий.

— Так, так, — погодився темноокий, — ми справді вітаємо тебе на нашій землі, на батьківщині несхильницького руху. Ми пишаємось, що посланець планети, де перемогли шхуфи, наш однодумець.

— А хто вам сказав, що я ваш однодумець? — запитав Бідило, з усіх сил намагаючись приховати хвилювання.

— Ми знаємо, — спокійно відповів темноокий.

Іван пильно глянув на нього:

— Ну, а що, коли я зараз покличу легіонерів?

Кирпатий весело хмикнув, темноокий спокійно відповів:

— Ти цього ніколи не зробиш.

— Ви впевнені?

— Ти справжній шхуф! — радісно всміхнувся кирпатий. — До того ж, ми знаємо твої переконання.

— Слухайте, люди добрі, — розсердився Бідило, — а чому я повинен вам вірити?

Темноокий перезирнувся з своїм напарником, витяг з кишені невеличкий, схожий на портсигар тоццойт, показав Іванові:

— Тридцять дев’ять тоц, шістдесят чотири цоти. Рівно через п’ять цот над Кип-Кейпом академії з’явиться наш гроунд. Сам розумієш, тільки несхильники можуть про це Знати.

— Що таке гроунд?

— «Вісник грози» — по-вамбськи. Геніальний винахід шхуфів-самоуків. Ти вже бачив, мабуть. Служителі й хичисти називають його «привидом хакахо». Так…— темноокий знову поглянув на свій тоццойт. — Ще півцоти… Ще чверть…

Долинуло глухе гудіння. З-за центральної вежі випливло знайоме уже багряне сяйво.

«Ууммб!» — зарокотав глибокий бас.

Гроунд проплив над парком, перевалив через білі поручні, пішов униз.

— Тепер повірив? — запитав темноокий.

Бідило мовчки кивнув.

Темноокий неквапно заховав тоццойт, неквапно повернувся до Івана:

— Давай знайомитись. Однодумець Зор, — і вказав на кирпатого. — Запам’ятай, всі несхильники — однодумці. Так і величаємо один одного. Того, хто привів тебе, звуть eq \o (О;ґ)рро. Моє ім’я — Магдeq \o (е;ґ)б. Всі троє ми такі ж служителі, як ти Хич Мислячий. Несхильницький центр вирішив встановити з тобою постійний міцний зв’язок.