Чтение онлайн

Ішли та й ішли. Аж ось їм на дорозі трапилась річка. Лис і каже:

— Перш чим нам брести через оцю річку, треба вам усім висповідатись у мене. Я залізу в нору і буду вас по черзі кликати. А то все рівно вам (хто з вас грішний) доведеться втопитись.

Заліз в нору. Покликав першого голуба. Голуб пита:

— Чим же я грішний?

Лис каже:

— Тим ти грішний, що ти по полю літаєш та зерно збираєш, те, що його сіють люди. А тому ти втопишся.

Взяв та й з’їв. Покликав півня.

— Чим же я винен перед Богом?

А лис йому:

— А тим ти грішний, що ти рано встаєш, співаєш і людям досипать не даєш.

З’їв й півня. Кличе гусака. Гусак пита:

— В чім я согрішив?

Лис відповіда:

— В тім, що ти ходиш по чужих городах та їси чужу капусту. От через те ти й не перепливеш річки.

З’їв й гусака. Кличе останнього — селезня.

— Ану, йди, голубчику, розкажу тобі, в чому ти грішний.

Селезень як увійшов у нору, як побачив самі головки з його товаришів, вискочив та й каже:

— Я піду приведу гусей та качок. Нехай скажуть, що я ні в чім не грішний.

Як його лис не просив — та він не згодився. Пішов дорогою. Коли на його натрапив охотник. Хотів убити. А селезень упав та й качається, каже охотникові:

— Я тобі лиса покажу, тільки не вбивай мене.

Та й повів до нори, де сидів лис.

Прийшли до нори. Нора була під коренем одного дерева. Охотник засів під деревом. Селезень підійшов до нори та й гука:

— А вийди, подивися, скільки я тобі свідків привів!

— Хай ідуть сюди! — гука лис.

— Та їх дуже багато, всі не вмістяться і хочуть тебе бачити тут, — каже селезень.

Лис тільки голову висунув, а охотник його бах та й убив. Узяв додому. І селезень пішов із ним жити додому.

Та й досі десь так живуть.

Був собі чоловік да жінка; да нічого в їх не було, тільки одно телятко. Ото воно так жило, як слід, а то якось щось воно й спортилося. Був у їх стожок сіна; то це чоловік підкине, то воно й з’їсть; да все й їсть, і їсть… Той чоловік увійшов снідать да й каже: «Жінко! Що мені робить оцьому теляті? Що вже скільки сіна було, да й поїло. Чи його зарізать, чи що?» — «Ні, - каже, — облупи да на улицю випусти, нехай іде, живе». Він облупив да й пустив.

Іде да й іде теє теля. Аж біжить кабан да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». Дак кабан каже: «Ходім».

Ідуть да йдуть. Біжить баран да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».

От ідуть. Біжить гусак да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, а смерть за плечима; ходім за товариша». — «Ходім».

Ідуть да йдуть. Біжить селех да й каже: «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша».

Ідуть да й ідуть. Аж біжить півень. «Куди йдеш, луплене теля?» — «Світ за очима, смерть за плечима; ходім за товариша». От ідуть да йдуть собі.

Аж така хуртовина!.. Поставали да й радяться. Кабан каже: «Я побіжу в болото да в мох уриюсь!» А баран каже: «Я побіжу да в дупло влізу». А гусак каже: «Я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Селех каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь». Півень каже: «І я полечу на вербу, одно крило простелю, а одним укриюсь!»

А теля […] да зробило хату собі… Зробило сінці і комору, прикоморок… Там усячина є, - жито і мука, усе є… Піч зробило собі в хаті. Пішло дровець назбирало да протопило хату да й лягло на печі.

От біжить кабан да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом прорию». Треба одчинять. Одчинило. Він увійшов да на піл і ліг. А воно на піч.

От біжить баран. «Мекеке, мекеке! Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Лобом проб’ю!» Воно встало, одчинило. Він увійшов да під піл. А воно на піч таки все дереться.

От біжить гусак: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю!» Воно встало, одчинило. Він під покут та й сів.

От біжить селех да й каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Ну, носом проклюю». Воно одчинило. Він під піч у куточок.

От біжить півень, каже: «Одчини, луплене теля!» — «Не одчиню!» — «Носом проклюю!» Воно одчинило. Перед комином жердочка, він і сів на тій жердочці. От, ото вже ночувать їм треба.

Вовк прийшов да в комірку, виїв муку, поїв жито, все сало з’їв да тоді й увійшов у хату да на піч зирк! А теля з печі зирк! Та й каже: «Ей, браття! Вставайте вовка бить!»

Вони повставали, давай його молосовіть там, бить […]. От вони і вбили вовка та й витягли на улицю, да й повходили в хату. Дак півень і каже: «Якби були подали сюда, дак і облупили!»

Яка школярська наука?

Трафилося раз, що мала мавпа п’ятеро молодих, збирала їм по лісі їду і носила. Раз під осінь не стало вже ніяких овочів у лісі. Питали діти матері, що вони будуть відтепер їсти? Мати сказала їм, що тепер нема вже нічого, лиш горіхи; то найсолодший на теперішній час овоч.

Зібралися вони всі п’ятеро одного рана, вилізли з дупла і пішли до лісу шукати горіхів, бо мати говорила їм, що вже нема тепер другого овочу. Знайшли горіхи, але в лупи — ні. Почали гризти, але то було гірке. Кажуть:

— Та наша мати хіба божевільна, коли говорить, що нема солодшого понад горіхи!? А то таке гірке!

Прийшли вечір до дупла і кажуть матері, що знайшли горіхи, але їх не можна їсти, бо дуже гіркі. Мати відповіла їм на те, що вони не їли горіхів, бо горіхи солодкі. Каже їм:

— Поведете мене рано туди, де ви їли горіхи.

Відвели вони рано матір під горіх. Мати взяла горіх, розкусила, виймила зерно і дала їм, та питає, чи гірке. Вони кажуть, що це солодке, а те, що перше розкушували, було гірке. Та й зачали говорити, що їх мати мудра, бо дала їм їсти зерно, а не лупину.

Так і школярська наука: така спочатку гірка, як на горісі лупина, але як вивчаться і здобудуть собі хліб, тоді заїдають зерно з горіха.

Така то приповідка.