Чтение онлайн

— Ви тут мене чекайте, а одне беру на плечі і несу на ту сторону, бо море широке і ви не перелетите.

Імилося ластівча матері на плечі, а вона піднялася і несе. Коли залетіли в глибину моря і як увиділо ластівча, які там хвилі б’ють, перелякалося і міцно вчепилося за матір. І вона каже:

— Видиш, як тяжко я тебе тепер несу. Чи будеш ти мене нести, як я постарію і не зможу сама летіти?

А ластівча говорить:

— Ой буду, мамко, буду, лиш мене перенеси.

А стара ластівка каже:

— Брешеш, що ти будеш мене переносити, — і скинула з себе у море.

А воно не знало, куди летіти, і сил не мало, та й утопилося. Мати повернулася до берега, взяла друге ластівча, долетіла до середини моря і каже:

— Чи ти будеш мене переносити через море, як я буду стара і не зможу літати?

— Буду, мамо, буду.

А ластівка каже:

— Брешеш, бо не будеш нести, — і це теж скинула з себе в море.

Ластівча полетіло трохи і впало в море. Прилетіла мати за третім ластів’ям на берег. Узяла на плечі і несе. Як донесла до середини моря, каже:

— Чи ти мене будеш нести, як я стану стара й не зможу літати? Кажи правду, бо інакше кидаю тебе в море.

— Е, мамо, не надійся на мене, — відповіло ластів’я. — Як будеш стара, останься на місці і не лети сюди, бо в мене будуть свої діти і я їх нестиму.

І так мати перенесла те ластів’я на ту сторону моря, бо воно сказало правду.

В єдного короля був огрод, і в тім огроді він мав клітки з звірами. І так він їх утримував, так щоденно їм давав м’яса. Але вовк стояв коло лева та й каже: «Колего, може, би ми собі щось позволили інакшого?» А лев каже: «Та що ж інакшого?» — «Може, би ми собі пішли на проволоку?» — «Та як ми підем, та же ми, видиш, що в клітках». — «Може, би ми ся, — каже, — виламали?» І так, помалу вони якось зачали гризти зубами, вигризлися і разом пішли.

Той господар, що ходив коло них, виходить, а їх нема. Замельдував королеві, каже: «Ой, нема в нас двох звірів». — «А котрих звірів?» — «Вовка і лева». — «А як вони пішли? — каже. — Та же вни прецінь у клітках?» — «Пане найясніший, вигризли діри». — «Може, ти їм замало давав м’яса?» — «Ой, ні, - каже, — я давав, як завжди даю». — «Ну, а що ж такого, що вни вирвалися?» — «Ну, пане, я не знаю, що такого; як ся стало, я так замельдував».

Так собі лев іде з вовком. Вже далеко ввійшли від того свого пана, що вни були в клітках, вже похотіли їсти, та й каже лев до вовка: «Видиш, вже би-м були дістали порцію, а ми ще не маєм що їсти». А вовк каже: «І, ми ще більше будем мати». — «Та що з того, коли то вже час переходить». — «Ади, ондечки ся кобила пасе та й буде порція добра». Приходять до тої кобили: «А що ти є?» — «Я у свого ґазди хлібороб». — «А може, би ми пообідали тебе?» — «Та як пообідаєш, коли мене ґазда замкнув на залізне путо?» Скочив лев на карк, а вовк за коліно ймив, та й кобилу замордували. З’їли кобилу чисто, лиш ся путо лишило і тих дві нозі замкнених в путі. Відтак собі далі пішли вовк з левом.

Прийшли до води, напилися, зайшли собі в густі корчі, спочили і знов повставали і йдуть собі далі знов. І каже вовк до лева: «Або нам зле? Ади, нам добре — ми собі вільні. Та має мені фасувати — ади, ми собі самі відфасували». — «Та добре, що на толоці була кобила та ми з’їли, а в стайні трудно взяти». — «Ще кілько ми найдем десь і на полі». — «Ну, ну, найдем, я вже знаю, що тобі ся належить».

Ідуть, ідуть, вже зголодніли, нема другої кобили. Найшли вони вівці — пас вівчар; кинули вони ся на вівці, стюкав на них вівчар — не вдало їм ся вівцю взяти. Відтак вони найшли зайця сплячого, та й вовк хапнув та й каже: «Будем їсти зараз». Лев відобрав і з’їв сам — вовкові не дав ніц. Так ідуть далі, зловили козу. І каже вовк: «Тепер вже будем оба їсти». А лев каже: «Як ми ся схоче, то ти дам трохи. Що сам не з’їм, то тобі вділю». Але лев як узявся до кози, так із’їв чисто. А вовк уже ся гніває, каже: «Та ти, колего, я голоден». — «Так тобі треба, було другого коня найти, то би було нам обом». А вовк каже: «Я ся гніваю на сисе». — «Ти ся гніваєш?» — «Гніваюся».

Як го хапнув, як кинув, аж му очі вилізли. І лев собі пішов.

Давно-давно колись у дрімучих лісах появився лев, та такий величезний та грізний, що бувало як заричить, так усі звірі тремтять, як осикове листя. А як побіжить, бувало, на роздобичу, так усіх, хто б йому не попався по дорозі, розриває на шматки і кидає. Наскочить, бувало, на табун диких свиней і всіх подушить. Мало яка втече од нього, а собі для їжі він брав тільки одну. Звірі з переполоху не знали, що їм і робити. Зібрали громаду і почали радитися. От ведмідь і каже:

— Знаєте що, панове? Лев щодня задирає нас не менше як по десять штук, а іноді і двадцять душ перепсує, а з’їда він мало, одного або двох, не більше, а останні гинуть дарма, бо він кожного разу хватається за свіжину, вчорашнього не стане їсти. Так-от, давайте ми його урезонимо.

— Піди попробуй, побалакай з ним! — обізвався вовк. — Він наших речей і слухати не буде. Усіх наших посланців розтерзає на шматки, і тим діло кінчиться.

— А от спробуймо, що воно вийде! — каже ведмідь. — Тільки кого б нам послати до нього?

–  Іди ти, ведмедю, — сказав вовк, — ти більший од усіх і сильніший.

— Куди там моя сила годиться! Все одно я його не здолаю, як він кинеться на мене; так що сила моя тут ні до чого. Краще ти, вовче, йди, ти наче меткіший од мене.

— Що з того, що я меткіший? Що ж ти думаєш, що я встигну втекти од нього, коли він кинеться доганяти мене? Тут треба придумати що-небудь інше, а сила наша і моторність не поможе.

Виступив олень і каже:

— Знаєте що? Тут треба зуміти до лева підступити, із чого розмову почать, щоб він одразу не розгнівався.

— Ну, так іди ти, оленю, коли ти такий розумний.

— Та я сам за це діло не берусь, а я тільки так кажу, що з левом балакать запросто не можна, бо не зі своїм же братом. Треба зуміти до нього підійти.

— А кого ж ми повинні послати, на твою думку?

— Та, по-моєму, давайте пошлемо лисицю. Вона хитра, може, вона зуміє підлеститися до лева і розкаже йому, в чім річ.

— Добре ти придумав, — гукнули всі звірі, - вона зуміє до нього підійти.

Позвали лисицю, ведмідь і каже:

— Лисичко, треба тобі йти до лева побалакати з ним, урезонити його якось, а то сама бачиш, що він нас переводить дарма.

— А що ж я, хіба у Бога теля з’їла чи що? Хай хто-небудь інший піде! Коли ніхто не хоче йти, так давайте виміряємось, кому припаде йти, той нехай і йде.

— Ні, лисичко, так не вийде діло; бува, припаде йти тому, хто не зуміє й слова промовити, що ж воно вийде? Він там з ляку наварнякає абичого, і замість того, щоб випрохати у лева милості, ще дужче розгнівить його. Громада вирішила тебе, лисичко, послати, а не хочеш — то зараз же буде тобі смерть, розтерзаємо тебе на шматки!

Лисиця засумувала, не знає, що їй робити. Не піти — біда, і піти — теж не мед. Думала, думала, а далі й каже:

— Ну, панове, піду спробую; видно, моя доля така.

Довго лисичка никала по лісу, боялась підходити до лева; то в один кінець поверне, то в другий, і все придумувала, як одурити лева, бо видима смерть страшна була. А далі несподівано наткнулась на колодязь. Тут вона й подумала: «Краще я втоплюся, ніж живцем оддаватися в зуби паскудного кровопивці… То я одразу потону, захлинусь і без болю загину, а то терпіть муку, поки він мене не розтерзає».