Чтение онлайн

— Здоров був, собако!

Поздоровкались. Вовк і питає:

— Куди ти, собако, йдеш?

— Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як зостарівся, то він мене прогнав з двору.

Вовк питає:

— Може ти, собако, їсти хочеш?

— Хочу, — каже.

Вовк говорить:

— Ходім, я тебе нагодую.

Пішли. Ідуть степом, побачив вовк вівці, посилає собаку:

— Піди, — каже, — подивися, що то пасеться?

Пішов собака, подививсь, вертається й говорить:

— Вівці.

— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.

Ідуть вони, побачив вовк гуси.

— А піди, — каже вовк, — подивись, собако, що то там пасеться?

Той собака пішов, подививсь, вертається, каже:

— Гуси.

— Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємось. Ходім, каже, — далі!

Ідуть вони далі. Побачив вовк — коняка пасеться.

— А піди, — каже, — собако, подивись, що то пасеться.

Собака прибігає й каже:

— Коняка.

— Ну, то буде наша, — каже вовк.

Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:

— А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?

Подивись собака:

— Тріпочеться, — каже.

— А тепер дивись, — каже вовк, — чи посоловіли в мене очі?

— Посоловіли, — каже собака.

Тоді вовк як кинеться, як ухватить ту коняку за гриву, попав її, розірвав, і їдять її вдвох з собакою. Вовк молодий, то він наївся скоро, а собака старий — гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.

Іде той собака і по дорозі найшов собі такого ж кота, як він — на степу ловить миші.

— Здоров, — каже, — коте! А куди ти, — каже, — йдеш?

— А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна — миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.

Собака каже:

— Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).

Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:

— Біжи, — каже, — брате, подивись, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь і каже:

— Вівці.

— Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!

Ідуть. Собака побачив гуси.

— Піди, — каже, — подивись, братухо, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь, каже:

— Гуси.

— Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.

Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.

— Біжи, брате, — каже собака котові, - подивися, що то пасеться?

Пішов кіт, подивився й каже:

— Коняка.

— Ну, це, — каже собака, — буде наша, поснідаємо добре.

Почав собака їсти землю, яриться та й каже:

— А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?

— Ні, - каже кіт.

Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:

— А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!

Подивився кіт та й каже:

— Трошки почав тріпотатися.

— Тріпнем бісову коняку! — каже собака.

І знов почав собака гребти землю і питає кота:

— А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?

— А кіт каже:

— Ні.

— Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! — каже собака.

— Ну, нехай посоловіли, — кіт говорить.

Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:

— Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!

Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.

— Погано тобі, вовче, живеться, — каже вовчиця.

— Чому? — дивиться на неї вовк.

— Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.

— Гм, — пробурчав вовк, — але ти також від людей ховаєшся…

— Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.

— Брешеш ти, голубонько! — не погоджується вовк. — Тебе бачать люди так само, як і мене.

— Вір — не вір, я правду кажу, — відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:

— Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?

— Добре, — каже вовчиця, — подивимось!

Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.

Побачили її орачі і почали гукати:

— Вовк, вовк!.. Бий вовка!

Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла — і нічого, а я в кущах сидів — і мене побачили!..»

Догнала його вовчиця, запитує:

— Ну, що, чия правда?

Віддихався вовк та й каже:

— Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.

Як раз вовк з зайцем покумалися. Приятелями були. Але якось так трапилося, що вовк пару днів не міг нічого вполювати, голодний такий, що аж зубами дзвонить.

Прибіг він до кума, нібито до зайця, та й каже:

— Ну, куме, що було межи нами, то було, але тепер прощайся зі світом, бо я тебе мушу з’їсти.

А заєць каже:

— Ей, куме, та ти бач, який я малий! Чим ти на мені наїсися? Ліпше ходи зі мною, я тобі покажу — на толоці кобила пасеться, то ти її достань, то будеш мати що їсти.

Вовк каже:

— Добре, веди.

Прийшли вони на толоку, видять — пасеться кобила, а обротянка за нею по землі волочиться.

— Ото добре! — каже заєць. — Слухай, куме, я тобі поможу ту кобилу піймати. Я піду наперед, схоплю за обротянку, а ти тоді надбіжи, я тобі оброть засилю на шию, то вже нам кобила не втече. Якби хотіла втікати, то ти її лиш добре «соб» [1] , то вона піде за тобою аж у ліс, а там її вже спокійно заріжеш.

— Добре, — каже вовк.