Чтение онлайн

Зате пані Бартолотті не мала ніякого уявлення, що Конрад робить у школі й що про нього думають діти. Її не цікавили шкільні справи. Правда, вона щодня питала Конрада за обідом:

— Ну, як там тобі було сьогодні?

Конрад завжди відповідав:

— Дякую, все було гаразд. Учителька мене любить.

Пані Бартолотті було приємно чути це, і більше вона про школу не допитувалась.

Кіті Рузіка, звичайно, знала, як Конрад поводиться в школі. Він розповідав їй про все, і діти також розповідали.

— Знаєш, що той поганець знов зробив? — доповідали вони їй.

І після обіду, коли Кіті приходила до Конрада або він до неї, вона казала:

— Конраде, чому ти не підказав Фреді, скільки буде дванадцять помножити на дванадцять, відняти сімнадцять і додати тридцять шість? Конраде, не можна виказувати товаришів! Конраде, не треба записувати, хто виходить з класу!

Та Конрад хитав головою і мовив:

— Кіті, я не тому роблю так, що хочу, справді не тому. Але вони порушують правила, а вчителька сказала, що мій обов’язок записувати їхні порушення. Я ж повинен виконувати свій обов’язок!

Кіті пробувала пояснити Конрадові, що діти не любитимуть його, якщо він і далі так поводитиметься. Вона вмовляла його, як підвередженого коня, але Конрад сумно хитав головою і казав:

— Нічого не вийде, Кіті, мене таким зробили. І так навчили у відділі остаточної обробки! Я не можу інакше!

— Ну хоч спробуй задля мене, — попросила Кіті, бо їй нелегко було приятелювати з хлопцем, якого всі ненавиділи.

І Конрад спробував задля Кіті. Був урок фізкультури. Діти хотіли гойдатися на кільцях. А вчителька хотіла, щоб вони ходили по перевернених шведських лавках.

— Починаймо! — гукала вчителька. Але діти пошепки домовились:

— Влаштуймо страйк! Не будемо ходити по тих дурних шведських лавках.

Вони посідали додолу, схрестивши ноги, і не рушали з місця. Конрад також сів додолу і схрестив ноги.

— Починаймо, швидко, швидко! — гукала пані Штайнц.

Діти й далі не рушали з місця. І КонраД так само. Він думав: «Так хоче Кіті! І діти теж так хочуть!» Та ось учителька суворо глянула йому у вічі і сказала:

— Конраде, як ти поводишся? Від тебе я такого не сподівалася!

Конрад справді не хотів іти на лавку, хотів лишитися з дітьми. Але нічого не вийшло, його наче хтось схопив і підняв угору. Він не міг опертися.

— Ганьба! — засичали діти.

Конрад уже стояв біля лавки.

— Мерзенний штрейкбрехер! — сичали діти.

Конрад уже йшов по лавці.

— Молодець, Конраде, — похвалила його вчителька.

— Поганець! — загомоніли діти. Усьому класові довелося за кару десять хвилин бігати кружка. Конрад десять хвилин сидів на турнику. Захекані діти, пробігаючи повз турник, люто позирали на Конрада, а в нього очі були повні сліз.

Після уроків діти казали Кіті:

— І тобі не соромно приятелювати з таким поганцем, з таким мерзенним занудою?

— Він не поганець, справді, — боронила Кіті Конрада. — Повірте мені!

Але вона не могла пояснити дітям, де взявся Конрад і чому він такий став, тому вони й не вірили їй. І Кіті розуміла їх. Вона думала: «Якби я знала Конрада тільки зі школи, то також не любила б його».

Кіті щодня казала Конрадові:

— Конраде, тобі треба змінитися!

Одного разу після обіду Кіті сиділа у вітальні з Конрадом і пані Бартолотті. Кіті принесла з собою вікторину, а що вони з Конрадом знали вже відповіді напам’ять, то питали пані Бартолотті. Вона помалу погойдувалася в кріслі, їла мариновані оселедці, дістаючи їх по шматочку з великої банки на огірки, заодно лакувала в блакитний колір нігті на ногах і не могла правильно відповісти на жодне запитання.

Кіті аж корчилася зі сміху, коли пані Бартолотті казала:

— Де стоїть похила вежа? Мабуть, у Гінтерштінкенбруні. Там усе похилилося. — Про корінь із числа вона взагалі не мала ніякого уявлення. — Коріння є в дерев і квіток, а не в чисел! — обурено вигукувала вона. — А з коріння жовтого терличу роблять добру настоянку! — Вона далі лакувала нігті, зітхала, коли розмазувала лак, і казала: — Виходить, є ще й корінь із ста сорока чотирьох? І з нього теж можна робити настоянку?

— Корінь із чотирьох буде два, — пояснив їй Конрад, — корінь із дев’яти буде три, а з шістнадцяти чотири!

— Виходить, що два, три й чотири ростуть у землі! — весело вигукувала пані Бартолотті.

Конрад хотів ще щось пояснити їй про корені, але в двері подзвонили. Три довгі дзвінки. Виявилося, що то поштар. Він приніс рекомендованого листа. Конверт був великий, цупкий, блакитного кольору. Такий самісінький, як той, що був у пакунку з Конрадом. І без зворотної адреси.

Пані Бартолотті глянула на листа, тоді на Конрада, тоді знов на листа.

— Хто вам прислав листа? — зацікавлено спитала Кіті.

Пані Бартолотті засунула листа в кишеню халата й промурмотіла:

— Та це якась реклама!

— Реклами не присилають рекомендованими листами, — заперечила Кіті.

А Конрад мовив:

— Мамо, це ж лист із фабрики. Ви можете перед Кіті спокійно говорити про це. Вона все знає.

— Розпечатайте листа! — попросила Кіті.

Пані Бартолотті завагалася.

— А коли там щось неприємне?

Пані Бартолотті воліла все неприємне відкладати якнайдалі. Листів із фінансової управи вона взагалі не розпечатувала.

— Забудьмо про нього, — запропонувала вона. — Або спалімо, наче його й не було.

— А коли в ньому щось приємне? — мовила Кіті. — Може, Конрад отримав якусь спадщину від фабрики абощо!

Пані Бартолотті застромила руку в кишеню й обмацала конверт.

— Діти, діти, — промурмотіла вона, — я навпомацки чую, що нічого приємного в ньому немає. Лист начинений чимось поганим.

— Тим більше його треба розпечатати, — сказала Кіті. — Невідоме лихо страшніше за те, що вже відоме.

Пані Бартолотті витягла блакитний конверт із кишені й віддала його Кіті.

— Прочитай його ти, — мовила вона, — бо я за себе не відповідаю!

Кіті роздерла блакитний конверт, витягла з нього складений учетверо блакитний аркуш, розгорнула його й почала читати: