Чтение онлайн

— Дивну історію ти розповідаєш, — недовірливо втрутився Інфадус.

— Довгі роки він провів там — був і слугою, і воїном, але в серці своєму беріг усе, що мати розповідала йому про його батьківщину. Він сушив голову, як би повернутися і побачити свій народ і будинок свого батька перш, ніж йому самому судилося померти. Багато років він чекав, і ось доля звела його з білими людьми, які хотіли розшукати цю невідому країну, і він приєднався до них. Білі люди відправилися в далеку мандрівку і йшли все вперед і вперед у пошуках того, хто зник. Вони подолали палючу пустелю, переправилися через гори, увінчані снігом, і досягли Країни Кукуанів, і зустрілися з тобою, о Інфадусе!

— Ти, мабуть, божевільний, інакше ти так не говорив би, — відповів старий воїн, уражений тим, що почув.

— Даремно ти так думаєш. Дивися ж, що я покажу тобі, о брате мого батька! Я Ігнозі, законний король кукуанів!

З цими словами він одним порухом зірвав пов’язку зі стегон і постав перед нами абсолютно голий.

— Поглянь-но сюди, — сказав він. — Чи знаєш ти, що це таке? — І він показав на знак Великої Змії, витатуйований синьою фарбою на його тілі.

Хвіст змії зникав у її роззявленій пащі трохи вище стегна. Очі Інфадуса трохи не вилізли з очниць від подиву. Через мить він впав на коліна.

— Куум! Куум! Це син мого брата, це король!

— Хіба я не сказав тобі те ж саме, брате мого батька? Встань — я ще не король, але із твоєю допомогою і за допомогою моїх друзів, відважних білих людей, я буду королем. Старезна Гагула сказала правду — спочатку земля закривавиться, але я додам, що проллється і її кров, якщо вона тече в жилах цієї відьми, адже це з її намови убили мого батька і вигнали мою матір. А зараз, Інфадусе, вибирай. Чи побажаєш ти вкласти свою руку в мою і допомагати мені? Чи захочеш ти поділити зі мною небезпеки, які загрожують мені, і допомогти повалити тирана і вбивцю, чи не захочеш? Вибирай.

Старий замислився, поклавши на лоба руку. Потім він підвівся, наблизився до Амбопи або, точніше, Ігнозі, схилився перед ним у поклоні і торкнувся його руки:

— Ігнозі, законний королю кукуанів, я згоден вкласти мою долоню в твою і слугувати тобі до самої смерті. Коли ти був дитиною, я гойдав тебе на своєму коліні, тепер же моя стара рука візьметься за зброю, щоб битися за тебе і за свободу.

— Ти добре сказав, Інфадусе! Якщо я здобуду перемогу, ти будеш першою людиною в країні після короля. Якщо мене чекає поразка, ти, ймовірно, теж загинеш, але твоя смерть і так не за горами. Встань, брате мого батька. А ви, білі люди, чи допоможете мені? Що я можу вам запропонувати? Якщо я здобуду перемогу і зможу знайти це блискуче каміння, ви одержите його стільки, скільки будете в змозі винести звідси. Але чи достатньо буде цього?

Я переклав його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, — що він не зовсім точно судить про англійців. Багатство — непогана штука, і, якщо воно нам судилося, ми не відмовимося від нього, але джентльмен не продається за багатство. Проте від свого імені я хочу додати дещо. Мені завжди подобався Амбопа, і, щодо мене, я буду з ним поряд у боротьбі за його справу. Я з великим задоволенням помщуся на цьому злобному дияволі Твалі. А що скажете ви, Гуде, і ви, Квотермейне?

— Що ж, — озвався капітан, — ви можете йому передати, що бійка, безумовно, непогана штука і радує серце справжнього мужчини. Тому на мене він може розраховувати. Я ставлю йому єдину умову — хай він дозволить мені ходити в штанах. Я переклав його відповідь.

— Дякую, друзі, — сказав Ігнозі, себто Амбопа. — А що скажеш ти, Макумазане? Чи залишишся ти також зі мною, старий мисливцю, мудріший, аніж поранений буйвол?

Я почухав потилицю, трохи замислившись.

— Амбопо, або Ігнозі, — відповів я статечно, — я не люблю революцій. Я людина мирна і навіть трохи боязка (тут Ігнозі посміхнувся), але, з іншого боку, я відданий своїм друзям, Ігнозі. Ти був відданий нам і поводився як справжній мужчина, і я не полишу тебе. Але май на увазі, що я торговець і змушений заробляти на прожиток, отож я приймаю твою пропозицію щодо алмазів, якщо нам хоч колись вдасться заволодіти ними. І ще одне: ми прийшли сюди, як тобі відомо, у пошуках зниклого брата Інкубу. Ти маєш допомогти нам знайти його.

— Я це зроблю, — відповідав Ігнозі. — Послухай, Інфадусе, — звернувся він до старого воїна, — заклинаю тебе священною змією, що обвилася навколо мого тіла, скажи мені: чи відомо тобі, щоб нога якої-небудь білої людини ступала на цю землю?

— Ні, Ігнозі.

— Якби білу людину бачили тут або чули про неї, ти знав би про це?

— Звичайно, знав би.

— Ти чуєш, Інкубу? — звернувся Ігнозі до сера Генрі. — Його тут не було.

— Так, так, — важко зітхнув сер Генрі. — Мабуть, йому не вдалося дістатися сюди. Нещасний Джордж! Отже, всі наші зусилля марні! Тож нехай справдиться Господня воля!

— Ну, а зараз до діла, — увірвав я його, щоб уникнути цієї сумної теми. — Звичайно, дуже добре бути королем за божественним правом, Ігнозі, але у який спосіб ти здійсниш свій намір?

— Ще не знаю. Чи є у тебе який-небудь план, Інфадусе?

— Ігнозі, сине блискавки, — мовив його дядько, — сьогодні вночі буде великий танок і полювання на чаклунів. Багатьох вистежать, і вони загинуть, і в серцях багатьох людей запанує горе, біль і гнів на короля Твалу. Коли танок закінчиться, я звернуся до декого з головних воєначальників, які, у свою чергу, якщо мені вдасться навернути їх на свій бік, говоритимуть зі своїми полками. Спочатку я поговорю з воєначальниками таємно і приведу їх сюди, щоб вони могли на власні очі переконатися, що ти справді король. Я думаю, що до світанку завтрашнього дня ти матимеш під своєю орудою двадцять тисяч списів. А зараз я маю іти, щоб добре все обміркувати і підготуватися. Коли закінчиться танок, якщо доти ми залишимося живі, я зустрінуся з тобою тут, і ми поговоримо. Знай, що в будь-якому разі нам випадає війна.

У цю мить наша нарада була перервана гучними вигуками, що сповіщали про прибуття посланців короля. Підійшовши до дверей хатини, ми наказали їх пропустити, і зараз же ввійшли троє воїнів. Кожен ніс блискучу кольчугу і чудову бойову сокиру.

— Дари мого повелителя короля білим людям, що спустилися із зірок! — виголосив герольд, що супроводив їх.

— Ми дякуємо королю, — вклонився я. — Ідіть.

Посланці пішли, а ми з неабияким інтересом почали роздивлятися зброю. Такої прекрасної кольчуги нам ніколи не доводилося бачити. Ланки її були такі тонкі, що, коли її скласти, уся вона цілком могла уміститися у жмені.

— Невже ці речі виробляють у вашій країні, Інфадусе? — запитав я. — Вони дуже майстерні.

— Ні, мій пане, вони дійшли до нас від наших предків. Ми не знаємо, хто їх зробив. Тепер їх залишилося зовсім мало, і тільки люди, в жилах яких тече королівська кров, мають на них право. Це зачаклована одіж, крізь яку не проникне спис. Тим, хто їх має, майже не загрожує небезпека в бою. Король або чимось задоволений, або ж дуже страшиться чогось, інакше він би не надіслав цих дарунків. Одягніть їх сьогодні увечері, повелителі.

Решту дня ми провели спокійно. Ми відпочивали і обговорювали своє становище, яке, треба сказати, викликало певну тривогу. Нарешті сонце сіло, спалахнули сотні сторожових багать, і в темряві ми почули важку ходу багатьох ніг і брязкіт сотень списів — це йшли полки, щоб зайняти призначене для кожного з них місце і підготуватися до великого свята.

Зійшов сліпучий повний місяць. Ми стояли, милуючись місячною ніччю, коли прибув Інфадус у повному військовому обладунку, його супроводжував ескорт із двадцяти чоловіків, який мав доставити нас до місця святкувань. За порадою Інфадуса ми вже надягли кольчуги, які прислав нам король, причому поверх ми вдягли повсякденний одяг. Ми виявили, що в них нам було напрочуд легко і зручно. Ці сталеві сорочки, які, очевидно, були колись зроблені для величезних на зріст людей, вільно бовталися на Гудові й на мені, але могутню фігуру сера Генрі кольчуга облягала, як рукавичка. Потім ми пристебнули до пояса револьвери, узяли бойові сокири, прислані нам королем, і пішли.