Чтение онлайн

Відрубавши обидві задні ноги, Джек розпанахав їх у кількох місцях, настромив кожну на загострений патичок і примостив біля вогнища смажитися. По тому ми розчинили голуба, викинули всі нутрощі, прополоскали у солоній воді й теж настромили на рожен над вогнем. Поки м'ясо смажилося, ми викопали біля вогнища ямку, поклали туди наші овочі й пригорнули землею та гарячим приском.

Корінці таро, помережані сірими плямами, були продовгуваті, дюймів десять завдовжки й чотири або п'ять завтовшки. Вони мали товсту шкуринку й трохи скидалися на ірландську картоплю. Смак у них був пречудовий.

Батати були майже круглі і мали грубу руду шкурку. Вони виявилися солодкі на смак і дуже приємно пахли. Картопля теж була на диво солодка й добра, так само, як і сливи. По тому дійшла черга до свинячого й голуб'ячого м'яса. Воно теж припало нам до смаку. Словом, вечеря була — кращої й не треба, такої ми вже давно не заживали. Джек сказав, що годі й рівняти її з корабельною стравою, а Пітер — той заявив, що коли ми надовго залишимося на острові, він неодмінно стане обжерою або епікурійцем. [3] Джек же відповів, що йому не слід того боятися, бо він, Пітер, став уже і тим, і другим!

Отож, наївшися по саму зав'язку і не забувши закусити сливами, ми зручно поклалися на лігво з галузок під кораловим прискалком і поснули.

Коли ми прокинулися наступного ранку, сонце вже підбилося вгору; отож я дійшов висновку, що після надмірно тривної вечері людина рано не буде вставати. Проте ми почувалися дуже добре, мали гарний настрій і аж ніяк не заперечували проти сніданку. Та спершу ми за звичаєм покупалися, щоб дістати наснагу.

Згодом я часто дивувався, чому мешканці моєї любої батьківщини так рідко вдаються по допомогу до найцілющої з усіх стихій — води. Я маю на увазі холодні купелі. Звичайно, я розумію, що купатися в морі або в річці зимової пори не дуже приємно, не те що нам було на Кораловому острові. Але мені відомо з власного досвіду, що можна натомість чудово покупатися у великій балії. Скупавшися в морі або навіть у балії — по тому, як я вернувся до Англії, — я почував себе таким свіжим, чистим, сповнювався такої сили й радості, що швидше відмовився б од сніданку, ніж від холодної купелі. Хай читачі мої пробачать, якщо я спитаю, чи купаються вони щоранку; а коли вони скажуть, що ні, то хай дарують мені за пораду відразу розпочати ранкові купелі. Останнім часом, облишивши сповнене пригод мандрівне життя, яке я так довго провадив у чужих землях, я почув про так звані водяні процедури. Я не знаю добре тих процедур, тому не хочу їх звеличувати і не маю наміру гудити. З цього приводу спадає на думку прислів'я, що не треба, мовляв, передати куті меду. Може, воно й так, але часом буває, що куті не додають меду; протягом своїх мандрів я так натішився холодними купелями, що, гадаю, краще ризикнути, купаючись уволю, аніж себе обмежувати. Така моя скромна гадка, що спирається на неабиякий досвід; я пропоную її, покірно вибачаючись, своїм читачам, що, може, заперечуватимуть мені: мовляв, вони краще знають, що їм слід робити, а чого не слід. Вертаючись до розповіді, перепрошую за відступ.

Отож подалися ми далі. Ледве ми пройшли милю з невеличким гаком і почали відчувати приємне тепло, що завжди огортає тіло від швидкої ходи, як за прискалком, звідки нам відкрилося нове гроно мальовничих острівців, нараз завмерли на місці: до нас знову долинув той самий страшний крик, котрий так нажахав нас уночі кілька день тому. Проте цього разу ми злякалися куди менше: тоді-бо діло діялося глупої ночі, а нині був день; я ж переконався (хоч і не можу пояснити, чому так буває): те, що лякає нас у нічному мороці, здається зовсім нестрашним при денному світлі.

Почувши той крик, Пітер одразу ж наставив свого списа.

— Що воно таке? — запитав він, озираючись на Джека. — Слухай-но: коли ми й далі будемо щохвилини жахатися та дивуватися, як увесь цей тиждень, то краще нам звідси забратися. Хай йому грець, цьому острову, не треба мені його бататів, лимонаду, дичини й слив!

Щойно Пітер це мовив, як крик залунав знову, цього разу ще гучніше.

— Він долинає з островів, — мовив Джек.

— Значить, там мешкає віслюків привид, — зауважив Пітер, — бо я зроду ще не чув нічого подібнішого на крик віслюка.

Ми почали вдивлятися в ті острови і розгледіли на найбільшому якісь дивні фігурки, що ходили берегом.

— Солдати! Певна річ, солдати! — вигукнув украй здивований Пітер.

Правду казати, Пітерове зауваження здалося мені цілком підставним, бо з такої далекої відстані фігурки ті нагадували загін солдатів. Убрані в сині куртки й білі штани, вони шикувалися колонами, утворювали шереги й каре, маршували в різні боки й один ряд проти одного. Щойно ми до них придивилися, як з-над моря знову долинув той страшний крик, і Пітер висловив гадку, що то, мабуть, армійський полк: його, мовляв, послали сюди винищити до ноги тубільців. Почувши це, Джек зареготався й мовив:

— Схаменися, Пітере. Адже то пінгвіни!

— Пінгвіни? — перепитав Пітер.

— Авжеж пінгвіни, Пітере. Всього-на-всього пінгвіни — великі морські птахи. Ти сам переконаєшся, коли ми навідаємося до них човном, — споруджувати його я розпочну відразу, тільки-но ми повернемося до свого куреня.

— Виходить, наші страшноголосі привиди й кровожерні солдати перетворилися на якихсь там пінгвінів — великих морських птахів! Нічого не скажеш. Тоді я пропоную якомога швидше йти далі, а то ще, чого доброго, наш острів перетвориться на примару, перш ніж ми обійдемо його навколо.

Коли ми рушили, я почав міркувати про дивних птахів, яких Джек спромігся описати дуже побіжно й невиразно. Мені кортіло якомога швидше спорудити човна, щоб роздивитися їх ближче. Та поступово думки ті зблякли, і я почав роздивлятися навколишню місцевість, де було багато цікавого.

Другу ніч ми провели майже так само, як і першу, пройшовши, за своїми розрахунками, дві третини дороги навколо острова. Наступної ночі ми сподівалися спати в своєму курені. Гадаю, не варто переповідати все, що ми казали й бачили протягом другого дня, бо ми не відкрили більше нічого важливого. Берег і ліс, які ми обстежили, нічим не відрізнялися від тих, що про них я вже розказував. Однак ми зробили деякі спостереження, а саме:

Побачили, що хоч багато плодових дерев росли тільки по долинах, а деякі лиш на берегах потоків, де грунт був найродючіший, зате кокосові пальми траплялися по всіх усюдах: не тільки на схилах гір, а й на морському березі, і навіть, як я вже відзначав, на самому кораловому рифі, де земля, якщо можна назвати її землею, складалася з сипкого піску, перемішаного з уламками черепашок і коралами. Це корисне дерево росло так близько від моря, що в багатьох місцях бризки з бурунів обмивали його коріння. Проте дерева, що росли на піску, буяли таким самим розкішним листям, як і ті, котрі зеленіли по долинах, а сік горіхів був такий самий смачний. Крім того, я помітив, що на вершечку високої гори, на яку ми ще раз вилізли з іншого боку, була сила черепашок і уламки коралів; це доводило, що Джек правду казав: або острів був колись під морем, або море колись було над островом. Іншими словами, оскільки черепашки й корали ніяк не могли видряпатися на вершину, то їх, мабуть, викинуло хвилями, коли вершина була врівні з морем. Ми чимало сушили над тим голову і зрештою поставили собі запитання: «Що підняло острів на теперішню височінь?» Але ніяк не могли дошукатися задовільної відповіді. Джек гадав, що його виштовхнув вулкан, а Пітер сказав, що він сам підскочив! Ми також помітили те, чого досі не зауважили, а саме: кам'яні породи, з яких складався острів, зовсім одрізнялися від коралових рифів на березі, де безнастанно працювали дивовижні комашки. Здавалося, що вони з одного каменю, схожого на вапняк, але коралові рифи були поточені крихітними чарунками, де жили комахи, а скелі виявилися тверді й суцільні, без жодних ознак тих чарунок. У своїх міркуваннях та розмовах із того приводу ми часом сягали таких глибин, що, на Пітерову думку, могли втопитися, хоч як добре вміли пірнати! Проте його жарти не заважали нам обмінюватися гадками й робити дорогою спостереження.

У лісах ми виявили ще кілька ватаг свиней, але не вбили жодної, бо мали більше ніж удосталь харчів. Бачили ми також багато їхніх слідів. Серед них нам упали в око сліди меншої тварини, які ми обстежили дуже пильно, але так і не дійшли певного висновку, кому вони належать. Пітер вважав, що то сліди малого собаки, але ми з Джеком дотримувалися іншої думки. Вони нас дуже зацікавили, особливо, як ми спостерегли, що сліди ті траплялися в одному місці, наче тварина блукала там без будь-якого ладу і без певної мети. Рано-вранці третього дня ми помітили, що сліди стали набагато численніші, а в одному місці вони протоптали в ліс справжню стежку, яка, проте, вела в таку гущавину, що ми насилу продиралися крізь неї. Нам дуже кортіло виявити, що то була за тварина та куди вона простувала, і ми поклали йти слідом далі й, коли можливо, розкрити таємницю. Пітер сказав з посміхом, що, певна річ, вона, як завжди, виявиться надзвичайно простою і зовсім не таємницею!