Чтение онлайн

— Давайте підпливемо ближче, — крикнув Пітер, — та подивимося, що то за одні! Певне, вони полюбляють галасливе товариство, коли спілкуються з такими пащекуватими створіннями.

На превелике диво, ми виявили, що то були пінгвіни, які рачкували між кущів на ногах і крилах, точнісінько наче чотириногі тварини. Раптом один старий птах, що сидів поблизу на прискалкові, споглядаючи нас у німому подиві, стривожився — хутко подибав до краю скелі і швидше впав, аніж ускочив у воду. Пірнувши, він за кілька секунд виринув ген-ген далеко від берега і то так стрибнув і так швидко знову пірнув у море, що ми насилу повірили своїм очам. Однак то таки був пінгвін, а не рибина, що, жируючи, вискочила на поверхню.

— Нехай тобі всяка всячина! — вигукнув Пітер, тручи собі носа й зморщивши лице з надмірного дива. — Мені доводилось чувати про створіння, що не є ані риба, ані звір, ані птах, але я ніколи не сподівався побачити істоту, яка була б водночас і те, й друге, й третє! Погляньте-но! — провадив він, зневірено показуючи на берег. — Погляньте-но! Чудасія та й годі. Що в тої животини під хвостом?

Ми повернулися й побачили пінгвіна, що поволі й поважно чимчикував берегом, несучи під хвостом яйце. Незабаром ми спостерегли ще кількох птахів, які несли таку ношу, а згодом виявили, що пінгвіни цієї породи завжди носять яйця в такий спосіб. Задля зручності вони навіть мали спеціальну заглибину між хвостом та ногами.

Нас дуже вразив лад, що панував у селищі. Острів, здавалося, був поділений на квадрати, і кожний мав свого господаря, який поважно сидів посередині або ходив тихою ступою поміж ними. Одні висиджували яйця, інші годували малят і то так кумедно, що ми з реготу мало боки не порвали. Мати сиділа на горбику чи на прискалку, а малі терпляче стояли внизу. Нараз мати задерла голову й почала незграйно кудкудакати.

— Вона вдавилася! — вигукнув Пітер.

Але кудкудакала вона зовсім не тому, хоч справді здавалося, що Пітер мав рацію. За хвилину вона схилила голову й роззявила рота, а пташеня застромило туди дзьоба й заходилося наче ссати. По тому мати покудкудакала знову, і мале знову поссало; уся та чудернацька процедура тривала доти, доки пташеня наїлося, але ми так і не довідалися, чим мати годувала малого.

— Ну ж бо, подивіться! — озвався схвильовано Пітер. — Я ще ніколи не бачив, щоб мати так дурила своїх дітей! Ота пінгвінка щойно штовхнула малого в море, а он іще одна хоче зробити те ж саме.

Так воно, очевидячки, й було: край скелі над морем сиділа стара й силкувалася заманити своє пташеня у воду; але воно, мабуть, не мало аніякісінької охоти купатися й сунуло до матері дуже повільно. Зрештою вона підійшла до нього ззаду и підштовхнула до води, але дуже ніжно, наче кажучи: «Не бійся, дитино. Я тобі не заподію ніякої шкоди». Підтрутивши пташеня до краю, де воно спинилося, замислено вдивляючися в море, вона раптом його турнула щосили, так що мале полетіло у воду головою вниз, і полишила напризволяще — хай вибирається на берег, як знає. На наших очах багато пінгвінів скинули малих у море, і ми дійшли висновку, що в такий спосіб птахи навчають своїх дітей плавати.

Скоро ми обмінялися зауваженнями з цього приводу, як раптом побачили гурт старих пінгвінів. Незграбно й кумедно підплигуючи, вони дибали до моря. Берег у тому місці був досить крутий, деякі з них придибали до води безпечно, але інші втратили рівновагу, попадали й покотилися, як груші. Попавши, одначе, у воду, птахи відчули себе в рідній стихії. Вони раз по раз пірнали та випірнали неймовірно спритно і таким самим маніром — пірнаючи, випірнаючи й розбризкуючи воду (літати-бо вони не вміли) — хутко подалися в море.

Простеживши за ними очима, Пітер повернувся до нас і поважно сказав:

— На мою думку, всі ці птахи здуріли, і острів цей зачарований. Отож пропоную, щоб ми або повернули своє судно й чимдуж утекли звідціля, або хоробро висадилися на берег і якнайдорожче продали своє життя.

— Я волію висадитися, тож гайда, хлопці, до берега, — озвався Джек, гребнувши веслом і повертаючи човна.

За кілька секунд ми загнали човен у невеличку бухту, припнули його до коралового прискалка і, вибігши на берег, подалися між рядами пінгвінів, озброєні кийками й списом. Нас дуже здивувало, що цікаві птахи не нападали на нас й анітрохи не боялися — вони тільки зачудовано вирячили безтямні очі й зрушили з місця аж тоді, коли ми наважилися їх помацати руками. Проте один старий пінгвін подибав повагом до моря, а Пітерові заманулося спинити птаха, тож він перейняв його й заходився махати перед ним кийком. Та птах виявився рішучої вдачі. Він не те що не подумав одступити, а навіть перейшов у наступ і погнав Пітера до моря. Звичайно, Пітер міг ураз порішити його своїм кийком, але що він і на думці не мав учинити таку безглузду жорстокість, то облишив сміливця в спокої.

Ми пробули на острові три години, спостерігаючи тих цікавих птахів, і, зрештою, порадившись, дійшли згоди, що таких дивовижних істот нам ще зроду не доводилося бачити; ми навіть визнали, що, може, то найдивовижніші істоти в усьому світі!

Коли ми відпливли з Пінгвінячого острова, вже настав вечір. Ми поклали отаборитися на острівці, де росло кілька кокосових пальм.

До острівця було милі зо дві, тож ми завзято налягли на весла. Та на нас чигала несподівана небезпека. Той вітер, що так швидко домчав нас до Пінгвінячого острова, увечері подужчав і, перш ніж ми подолали половину дороги, перетворився на справжній гурган. Хоч він подував не прямо супроти нас і острів трохи перепиняв вітер, але скоро знялися високі хвилі, і веслувати нам стало важко. Гребені хвиль розбивалися об наш невеликий човен, заливаючи його водою, тож нам довелося працювати не покладаючи рук, аби її вичерпати. Зрештою вітер і море так розгулялися, що до острова не можна було добратися ніякісіньким побитом; тоді Джек раптом повернув човна і наказав нам з Пітером випростати куточок вітрила, аби вернутися до Пінгвінячого острова.

— Принаймні в кущах сховаємося, — сказав він, коли човен полинув за вітром. — А за товариство нам правитимуть пінгвіни.

Тієї миті вітер змінив напрямок, подув насупроти, і нам довелося ще більше розгорнути вітрило, бо нас відносило до завітряного боку острова. До того ж вітер бурхав нападами і раз по раз мало не перекидав човна.

— Агей, пильнуйте! — застережливо вигукнув Джек. — Будьте готові згорнути вітрило. До острова, бачу, нам не дістатися.

Ми з Пітером так покладалися в усьому на Джека, що небезпечної миті не вдавалися в зайві міркування. Нам і на думку не спадало, що можна доскочити лиха, тож ми неабияк стривожилися, почувши його зауваження. Проте не мали часу розпитувати, бо саме насувався шалений шквал, і що наш завітряний облавок раз по раз занурювався в хвилю, то ми мусили зовсім згорнути вітрило. Ще мить, і налетів шквал, але ми з Пітером таки впоралися з вітрилом, тож човен не перекинувся, хоч і набрав води білье як половину. Воду я швидко вичерпав, а Пітер тим часом розгорнув край вітрила; однак нас не минуло лихо, якого Джек боявся. Досягнути Пінгвінячого острова вже не можна було ніякісіньким побитом. Борвій гнав човна у відкрите море, і нас осяйнула страшна думка: скоро ми опинимося серед неозорого океану, де нас чекає повільна смерть.

Ми були цілком певні того, бо попереду виднілися самі розбурхані хвилі. Нас пойняв дрож. Ми вийшли з-під захистку островів, і, здавалося, кожний запінений вал може нас поглинути за одну мить. Вода заливала наш човен, і мені доводилося вичерпувати її безнастанно самому, бо Джек з Пітером не могли кинути керма і вітрила. Цієї жахливої хвилини Джек урадувано скрикнув і показав на низький острів чи скелю, що вирнула попереду. Досі її не було видно, бо темні хмари обложили геть усе небо і бризки сліпили нам очі, завинувши обшир щільною завісою.