Чтение онлайн

— Е, Діку, ти, мабуть, новачок у цих морях, якщо тому дивуєшся, — озвався інший. — Капітан шанує євангеліє так само, як і ти — тобто йому на нього начхати, — але він знає, і всі знають, що корабель може безпечно пристати й поповнити свої запаси лише на тих островах, де побувало євангеліє. Бо є сотні островів, що на них висадитися без тридцяти озброєних до зубів охоронців — це все одно, що стрибнути в акулячу пащу.

— Атож, — озвався чолов'яга з глибоким рубцем над правим оком, — Дікові все це невтямки. Але якщо з капітанової волі ми подамося на острови Фіджі по сандалове дерево, він переконається, чого важать тубільці в старожитних умовах. Що ж до мене, то мені до євангелія байдуже, але я знаю, що на тих островах, де його проповідують, торгівля йде гладенько й рівненько, а там, де тубільці про нього не чували, вони поводяться, наче їм сам чорт не брат.

— Тобі про те краще знати, — зареготався інший. — Ти ж з ним зроду-віку братався!

— Релфе Ровере! — почувся з палуби голос. — Тебе кличе капітан.

Я видерся східцями на палубу й поспішив до каюти, міркуючи про ті наслідки, які дає проповідь євангелія серед тубільців. Матроси розповідали про них цілком щиро, і в мене не було жодних підстав їм недовіряти.

Вертаючись, я побачив Кривавого Біла, що стояв біля керма, й спробував почати розмову: переказав йому все, що почув за обідом, і запитав:

— Чи дійсно, Біле, ця шхуна возить сандалове дерево?

— Так, Релфе, возить, але насправді її можна вважати піратською. Чорний прапор, який ти бачив на щоглі, був піднятий не задля омани.

— То чому ж ти кажеш, що це купецьке судно?

— Бо ми купуємо те, що не можемо взяти силою, але беремо силою все, що можна взяти, — мовив він притишеним голосом. — Аби ти бачив ті криваві діла, які діялися на цій палубі, ти б не питав, чи ми пірати. Та незабаром ти сам пересвідчишся. А місіонерів наш капітан полюбляє за те, що вони роблять для нього корисну роботу. Непокірних тубільців треба уговкати, а це можуть зробити тільки місіонери.

Пливучи своїм курсом, ми опинилися серед архіпелагу маленьких острівців, де нас не один раз заставав штиль. Вахтовий на палубі і дозірець на щоглі були вдвічі пильніші, ніж завше, бо ми не тільки боялися нападу остров'ян, які визначалися войовничістю і підступністю, але також ризикували наскочити на численні коралові рифи, що перетинали протоки між островами. Деякі рифи випиналися над поверхнею моря, інші ж ховалися під нею на кілька футів. І незабаром я побачив, що остерігатися дикунів таки було чого.

Одного дня штиль застав нас серед дрібних острівців, які в більшості видавалися ненаселеними. Нам бракувало прісної води, і капітан відрядив на берег човна, звелівши набрати барил зо два. Та ми помилилися, вважаючи острів за безлюдний. Ледве човен підплив до берега, як з кущів вибіг гурт голих тубільців. Вони стали край води, погрожуючи нам кийками та списами. Всі наші були добре озброєні, проте ми не виказували ворожості й підпливли ближче, аби зайти з тубільцями в розмову. Я мав нагоду переконатися, що багато матросів уміло сяк-так розмовляти тубільними говірками. За сорок ярдів од берега ми поклали весла, а перший помічник устав і звернувся до гурту з промовою, та на відповідь вони закидали нас камінням, поранивши кількох матросів. Усі наші враз націлили мушкети і вже хотіли були стріляти, коли це зі шхуни, що стояла ярдів за п'ятсот чи шістсот од берега, долинув гучний капітанів голос.

— Не стріляйте! — кричав він сердито. — Одпливіть трохи далі від берега.

Матроси неабияк здивувалися й почали лаятися на всі заставки: вони-бо страшенно розсердилися і прагнули помсти. Кілька чоловік завагалися й, очевидячки, не хотіли слухатися.

— Не журіться, хлопці, — озвався помічник, гірко всміхаючись. — Робіть так, як вам сказано. Капітан наш не з тих, хто терпляче зносить наругу. Хай мене акули з'їдять, якщо за мить не заговорить Довготелесий Джон.

Матроси значуще усміхнулися й повеслували від берега, на якому тим часом скупчилася здорова юрба дикунів — чоловік п'ятсот або й шістсот. Ледве ми встигли відпливти ярдів на двісті, як над морем розлягся гучний постріл, і заряд картечі влучив у самісіньку людську гущу, прорубавши серед юрби широку просіку. Ті бідолахи, що лишилися живі, залементували нелюдським криком і кинулися тікати в ліс. На піску лежала купа тіл, багато їх ще корчилися в агонії, а деякі конвульсивно зводились на ноги, ступали, затинаючись, кілька кроків до лісу і падали, кривавлячи пісок. Кров захолола мені в жилах, коли я побачив ту страшну безглузду бійню, та міркувати про те було ніколи, бо над морем знову пролунав басовитий капітанів голос:

— Гайда, хлопці, до берега. Наповніть барила водою.

Матроси мовчки послухалися, і мені здалося, що навіть їхні загрубілі серця були вражені від того жорстокого вбивства. Діставшись гирла струмка з прісною водою, ми виявили, що він почервонів од крові, бо картеч улучила здебільшого саме тих, хто стояв на його березі. Багато нещасних тубільців попадали у воду. Тепер уже ніхто не чинив нам ніяких перешкод, отож ми понесли барила до плеса — вище того місця, де лежали трупи, — і, наповнивши їх, вернулися на корабель. Незабаром по тому подув бриз і, на щастя, поніс нас від того страшного місця; та він не міг розвіяти моторошного видовиська, яке застувало мені очі.

«І ця людина, — думав я, з жахом дивлячись на капітана, що спокійнісінько стояв, спершися на гакаборт, і споглядав родючі, порослі буйною зеленню острівці, гарні, наче намальовані, — ця людина ставиться прихильно до місіонерів, бо вони роблять корисне для неї діло, упокорюючи тубільців краще, аніж будь-хто інший!»

І мені спало на думку, що хай би який місіонер спробував упокорити його!

Після щойно змальованих подій минуло багато днів, перш ніж я трохи очуняв. Довго я не міг відбутися почуття, буцімто мені сниться страшний сон, і самий вигляд нашого капітана сповнював мене таким жахом, що я уникав його, як тільки дозволяли мої обов'язки юнги. На щастя, він не звертав на мене майже ніякої уваги і не помітив, що ставлення моє змінилося, а то б мені було непереливки.

Я твердо поклав собі втекти на першому ж остові, до якого ми пристанемо, і радше здатися на гостинність тубільців, аніж лишитися на піратській шхуні зайву годину. Довго я про це міркував і зрештою вирішив звіритися Кривавому Білові, бо, балакаючи з ним останнім часом, переконався, що він теж залюбки втік би, аби трапилася слушна нагода. Коли я розповів йому про свій задум, він похитав головою.

— Ні, ні, Релфе, — сказав він. — Тікати тут і не думай. На інших островах утекти можна безпечно, а тут ти враз переконаєшся, що попав із вогню в полум'я.

— Чому, Біле? — спитав я. — Невже тубільці не приймуть мене?

— Прийняти вони тебе, хлопче, приймуть, але потім з'їдять.

— З'їдять мене? — перепитав я здивовано. — А я думав, що тутешні остров'яни їдять тільки ворогів.

— Овва! — вигукнув Біл. — Мабуть, тою думку тобі втовкмачили твої тонкошкурі друзі в Англії. Знаю, у нас дома є люди, які бояться розтривожити собі душу, і коли розповіси їм щось неприємне — таке, що, як вони кажуть, їх вражає,— то хай навіть це буде найщиріша правда, вони затикають собі вуха й волають: «Ой, який жах! Ми не можемо цьому повірити!» І вони кажуть правду. Вони не можуть повірити, бо не хочуть повірити. Мабуть, в Англії є тисячі таких невірних, які вважають, що тутешні дикуни коли й з'їдять кого-небудь, то тільки свого ворога, та й то спересердя. А я напевне знаю—і багато моряків теж знають не гірше за мене, — що на Фіджі остров'яни їдять не лише своїх ворогів, а й один одного, і то не спересердя, а задля втіхи. Це незаперечний факт, що вони полюбляють людське м'ясо над усяке інше. Але м'ясо білої людини їм смакує не так, як м'ясо тубільця; вони кажуть, що від нього нудить.