Чтение онлайн

Вони їхали не зупиняючись і, нарешті, дісталися до Відня.

Це місто, яке називалося також Юліобона або Флавіана, було невелике, але збудоване грунтовно й зразково чисте, бо будинки, розташовані поблизу Дунаю, свої стічні води відводили по трубах прямо в річку, а будинки, що стояли далі від берега, — в закриті помийні ями, так звані сенкруб—ни; свиней на вулицю тут не випускали. Укріплене воно, тобто місто, було валами й мурами, ровами, і насипами, і вежами, такими міцними, що свого часу вони легко витримали натиск лютих орд турецького султана, і йому з ганьбою довелось вертатися додому зі стома тисячами свого войовитого люду. Висока вежа єпископського храму святого Стефана вважалася головною окрасою й орієнтиром Відня, який, між іншим, у всьому, за винятком згаданих вище славетних пам’яток, був містом звичайним, із чотирма великими ринками; на одному з них продавали хліб, на другому — фрукти й коріння, на третьому — рибу, а на четвертому, так званому Новому, — зерно. Перед укріпленнями, як уже зазначалося, протікала річка Дунай, найширша, найглибша і найбистріша з усіх європейських річок, і через неї було перекинуто кілька дерев’яних мостів, найширший з яких вів до головної брами, що називалася Замковою, і який уславився тим, що кожного року, коли йшла крига, він не витримував, руйнувався й через усю Угорську землю нісся аж до самого Скіфського моря (тоді воно ще не називалося Чорним), куди впадає Дунай; кілька років тому на цьому злощасному мості загинув сам пан Йоахім із Градця, канцлер Чеського королівства.

Переїхавши по цьому мосту, безперечно, вже добре відремонтованому, Петр і Джованні знов очолили процесію і звідти безпомилково, оскільки Джованні добре тримав у пам’яті топографію Відня, дісталися на той просторий майдан перед єзуїтською колегією, на якому продавався хліб і найбільшою окрасою якого був розкішний палац родини барона Гайнесбурга, збудований в італійському стилі на взірець славнозвісного palazzo Diamanti [32] в Феррарі, з тією лише різницею, що замість мармурових, у формі діамантів обтесаних плит, якими було обличковано фасад палацу феррарського, тут, відповідно до скромних віденських масштабів, діаманти були тільки намальовані темно—коричневою і білястою фарбами на світлому тиньку; але й це було виконано напрочуд гарно. На жаль, радість обох мандрівників від того, що вони досягли першої проміжної мети своєї подорожі, була затьмарена тією обставиною, що всі вікна цієї чудової будівлі були закриті дерев’яними віконницями, від чого вона справляла враження порожнечі й запустілості, тим паче, що враження це посилювала ще й зачинена брама; навіть після того, як Джованні загрюкав у неї бронзовим калатальцем у формі голови тритона, будинок лишився тихий і мовчазний, і тільки після тривалого грюкання, яке Петр посилив такими могутніми ударами руків'їв своїх пістолів, що один із них вистрелив і пошкодив фігурку амура, котрий сидів на карнизі, в лівій стулці брами відчинилося заґратоване вічко й у ньому з’явилася частина, — бо вічко було маленьке, — розлютованого чоловічого обличчя — спершу око, а потім губи; віденським діалектом вони сказали щось про хуліганів, харцизяк і негідників, на яких він, той, хто говорив, нашле слуг, лакеїв і таке інше.

— Я — граф Гамбаріні, — упевненим голосом вимовив Джованні, — і хочу поговорити зі своїм дядечком бароном фон Гайнесбург.

Ці слова справили на чоловіка за вічком враження, хоч і приємне, але не таке вже сильне, щоб він притьмом відчинив браму й розсипався в запобігливих вибаченнях.

— О, ви помилилися адресою, — озвався він. — У даний момент пан барон у хурдизі і, як мені здається, сидітиме там досить довго, а що з ним буде далі, тільки один Бог відає.

— У якій хурдизі? — запитав Джованні, не зрозумівши цього жаргонного слівця.

— Я хотів сказати, що він у буцегарні, — виправився чоловік, який стояв за вічком.

— Де, де? — здивувався Джованні, все ще нічого не розуміючи.

— У тюрязі, хай йому біс, у холодній, за ґратами, — пояснив чоловік по той бік брами. — Але якщо хочете довідатись більше, то завтра тут відбудеться відкритий розпродаж усього його майна.

— Це неможливо! — вигукнув Джованні.

— Атож, пане графе, це справді неможливо, але це так, — відповів чоловік за брамою. — Я не відаю, за що його посадили, але кажуть, буцімто пан барон, даруйте на слові, крав.

— А де пані баронеса? — запитав Джованні.

— Пані баронесу від цього побив грець, — відповів чоловік за віконечком.

— О Боже праведний! Але ж це неможливо! — простогнав Джованні. — А як же баронеса Пепі?..

— Баронеса Пепі не знесла цієї ганьби, вистрибнула з вікна й забилася на смерть, — повідомив чоловік і грюкнув заслінкою вічка.

Державний переворот у Празі, видно, відкинув свою холодну й задушливу тінь і на це місто над Дунаєм.

— Sic transit gloria mundi, [33] — зітхнув Петр. — Здається, обидві родини, чия кров рівномірно тече в твоїх жилах, ускочили в халепу.

Приголомшений Джованні вийняв із кишені шовкову хустинку й осушив нею свої мокрі від сліз очі.

— Бідолашна Пепі! — зітхнув він. — Таким гарним іменням її назвали! Пепі… Але й це їй не допомогло! А які в неї були ніжні, прозорі руки! І як вона любила свого папужку, хоч його й хтось зіпсував, навчивши вимовляти вульгарні слова. Якби я знав, з якого вікна вона, сердешна, вистрибнула, то, далебі, поклав би під ним квіти! Бідолашна Пепі це заслужила.

З шовковою хустинкою, піднесеною до очей, він здавався таким пригніченим, що Петр не зміг стриматись, пирснув сміхом і заразив ним і Джованні.

— Уявляєш, одного разу вона, — почав він, але сміх заважав йому говорити.

Петр реготав разом з ним, бо думка про те, що баронеса Пепі, що одного разу вона… здавалася йому чарівною.

— Що одного разу? — запитав він крізь сльози сміху.

— Одного разу вона… — спробував знову почати Джованні.

— Я задушу тебе, якщо ти не розкажеш мені, що вона одного разу! — завив Петр.

— Одного разу їй забаглося грати з нами в paume… — аж заходився сміхом Джованні.

— Цими своїми прозорими… — видушив із себе Петр.

— А папужка їй закричав: «Іди ти в с…» А ми не циніки, що регочемо над таким горем? — запитав Джованні, витираючи сльози.

— Звичайно ж, ні, — відповів Петр. — Бо коли на людину падає стільки нещасть, що здається, ніби на світі взагалі немає нічого іншого, крім самих нещасть, тоді це вже, далебі, Джованні, просто кумедія.

Вони зупинилися в заїзді «У золотого колеса» поруч з єзуїтською колегією. Оскільки слуги знову знахабніли й часто навмисне збиралися разом і про щось жваво шепотілися, зизувато поглядаючи спідлоба на обох юнаків, ті вирішили, що цілу ніч стерегтимуть карету, змінюючись кожні дві години; хоч дверцята карети й замикалися, але тепер, коли мораль так занепала й давні тверді устої руйнувались, можна було боятися й того, що вартівники—лакеї обернуться на ворогів та злодіїв і виламають їх.

Карета стояла посеред двору, бо в возівні для такого великого повозу місця не знайшлося. Джованні, не роздягаючись, ліг на ліжко, а Петр заступив у першу зміну. Минули дві години, але йому ще не хотілося спати, отож замість того, щоб розбудити Джованні, він обережно походжав по двору, застромивши за пояс пістолі; під сорочкою в нього був панцер пана Войті. Петр був певний, що цієї ночі щось станеться; він майже фізично відчував, як звідкись, може, зблизька, а може, аж із горища, де постелили слугам, підступні очі стежать за кожним його рухом.

Ніч була ясна, світив місяць у повні, а вдалині сяяла біла як крейда вежа храму святого Стефана; та перед північчю насунули хмари й своїм чорним запиналом закрили місяць і зорі, вежа храму святого Стефана згасла, на небі спалахнула блискавка, зразу ж після цього прогуркотів грім і впали перші важкі краплі дощу. Бурі о цій порі року тут бувають дуже рідко, але ця, налетівши так раптово, була просто—таки жахлива: спалахи блискавок мигтіли майже безперервно, і тільки—но вмовкав один перекіт грому, як відразу ж озивався новий, так що моторошний глас небесного гніву з гуркотом котився над містом, наче рухлива звукова запона, шматована сліпучими зигзагами і знову з’єднувана з оглушливими ударами грому; а посеред усього цього содому шумів, і свистів, і гув вітер, який налітав то з заходу на схід, то з півночі на південь.

Петр швидко підскочив до карети й витягнув із кишені ключик, щоб відімкнути дверцята й сховатися від негоди, але не встиг намацати ручку, як відчув, що ноги в нього роз’їжджаються, немовби він ступив на похилу слизьку підлогу, і тієї ж миті розпластався на землі; а коли, приголомшений і здивований цією несподіваною невдачею, почав підводитись із грязюки, то побачив щось таке, у що важко було повірити, а тим паче збагнути: осяяна спалахами блискавок вежа храму святого Стефана, яка ще кілька хвилин тому являла собою образ непохитної і благородної стрункості, хиталася, мов щогла корабля, який кидало на хвилях, і стала тонкою, наче дротик, бо від неї, певне, відірвалося щось вельми суттєве. У цю хвилину буря, яка прилетіла на крилах кажанів, уже знову віддалялася, так що інтервали між блискавками й ударами грому збільшувалися, але розкоти, які долинали звідкись згори, ще посилились і супроводжувались жахливим гуркотом, що проривався звідкись знизу, з нутра землі, якщо не з самого пекла, і до цих надземних і підземних рокотів приєдналися голоси людей, які кричали, лементували, зойкали й завивали на всі лади.