Чтение онлайн

"О!" - промовив я до неба, вiдчутно збадьорившися, наче на мене звалилося яблуко на iм'я Еврика. I посмiхнувся зорям, що рясно вкрили небо. Я набрав номер моєї коханої дружини. На вiдмiну вiд моїх так званих друзiв, вона мене слухала уважно й жодного разу не перебивала. Я розчулився, це ж треба, яка в мене чутлива дружина, вона мене розумiє, вона поруч зi мною, вона - мiй друг, сестра, мати! В той момент я був закоханий у цей свiт, що подарував менi два приводи для гордощiв, а на довершення ще й таку мудру дружину, яка все розумiє.

Але солодка млiсть, що опанувала мене, не була вiчною. Тому що тiльки-но я завершив свою блискучу розповiдь, прикрашену деталями, фантазуванням, порiвняннями та деякими гiперболами, дружина висловила все, що вона про мене думає. Я навiть не буду наводити тут усi її слова, бо рiзноманiтнiстю вони не вiдзначалися, а суть, пропускаючи епiтети та дiєслова, можна було звести до одного слова: "Довбак". Насамкiнець вона додала: "Довбак, хто тебе тягнув за язика? Насрав, то прибери мовчки, а не вiдкривай дверi клозету, щоб на весь Всесвiт бздiло. Знаєш що? Щоб тобi вiд триперу все життя лiкуватися".

Коли я приїхав додому, збагнув, що вдома мене нiхто не чекає, навiть менше того. Як я до цього допетрав? Це було просто, вона змiнила всi замки. Ми навiть намагалися помиритися, не тому, що вона хтiла мене пробачити, нi, вона й бачити мене не могла, я дiяв на неї, як варене м'ясо та сира риба на жiнок на другому мiсяцi вагiтностi.

Хоч як це дивно, але нас викликався мирити тесть, вiн сказав, що робить це задля нашої дитини, але я чудово знав, що вiн поки що не пiдшукав вiдповiдного хлопця на моє мiсце. "Родинний бiзнес" був для нього рiдним сином, iнтереси цього сина були вищими за образу його доцi.

Я тримався, хоча мене тiпало. Не кожного разу ж таке, правда? Спочатку я постiйно вибачався: квiти, подарунки, ласкавi слова - аж потiм зрозумiв, що вона не вiрить жодному моєму вибаченню, їй не потрiбнi всi цi квiти, якщо дарую їх я. Вона в менi зневiрилася, а чи вiрила вона в мене, менi коли-небудь? Я почав звикати до того, що вираз мого обличчя завжди був винуватим. Їй цього було замало, так я тодi думав. Але згодом усвiдомив, що їй цього було не замало, їй усе це просто було непотрiбно, мене як чоловiка вже не було в її життi, i вона не розумiла, що робить поруч iз нею цей активний поганючий привид.

Тесть робив заклопотаний вигляд, старався бачити мене якомога менше, але явної агресiї не виказував, хоча я чудово бачив, як вiн хотiв мене стерти коли не з цiєї землi, то з долi власної доньки - так точно. Я почувався винним, тому мiй мозок був увiмкнутий не на власний захист, а на вибачення, чим тесть, як вправний бiзнесмен, i скористався, я не знаю, як усе це трапилося, але одного разу я прокинувся на старому диванi у квартирi своїх батькiв з чiтким розумiнням того факту, що в мене немає дружини, немає дитини, немає роботи i дуже мало грошей на рахунку. Незвично мало для забезпечення того рiвня життя, до якого я звик. Де моя двохвоста дiвчинка з сiрими очима, в яких ховається дощ?

Я не можу сказати, що батьки були дуже радi моєму поверненню. Знаєте, коли ваша дитина повертається гола й боса, без квiтiв, iспанського вина та iталiйських солодощiв, без кубинської люльки в подарунок батьковi, котру ти привiз iз Гавани, без шовкового палантину, розписаного вручну безправними жiнками Марокко в подарунок для мами, без жодних перспектив, але з виразом провини на все колись щасливе, умащене дорогим кремом пiсля голiння обличчя, батьки, якi теж звикли до вiдповiдного рiвня життя, почуваються розгубленими, зневiреними та обведеними круг пальця.

Вам бридко? Вам це здається жахливим? У вас нормальнi батьки, якi радо стрiнуть вас, iз якої б халепи i в якому б станi ви не повернулися додому? Мама стане метушитися, заварить вам чай i буде довго дивитися на вас, пiдпираючи щоку. Бо це найщасливiше у свiтi явище: дитина, яка п'є чай на мамчинiй маленький кухнi. I серце мами заходиться, коли дитинка обпiкається гарячим чаєм, а її губи, точно так, як було в дитинствi, хочуть подмухати на цей злий чай, що обпiк дитинку. I поцiлувати в макiвку. Дитинку, якiй виповнилося понад 30 рокiв. Мамчине щастя. Батько буде палити цигарку на балконi, час вiд часу кидаючи на вас погляд, наче запрошуючи на чоловiчу розмову, впродовж якої вiн потисне вам руку i скаже, що ви зможете завжди розраховувати на нього, бо з вас не могла вирости паскудна тварюка, а це значить, що ви не здатнi, просто не здатнi вчинити нiякого паскудства. I ви будете чубаритися лобами, точно так, як тодi в дитинствi, а потiм вiн вас обiйме, i на якийсь час мiцнiше, нiж завжди, притисне до своїх грудей.

Я сам зробив їх такими, своїх батькiв, сам, власноруч. Зараз можна кусати власнi лiктi. На кого менi нарiкати? Я привчив їх до матерiального, я звiв нашi стосунки до отримання подарункiв, я на питання: "То що там у вас?" - вiдмахувався, кажучи: "Та все о'кей, мамо". Якби вона запитала щось iнше, я все одно механiчно б вiдповiв: та все о'кей, мамо. Я її не чув. I щоразу я казав це "все о'кей" настiльки формально, що i її питання, котре вона не припиняла ставити через свою вихованiсть, втратило свiй сенс. Нашi слова зовсiм утратили сенс, вам не страшно?

Птахи нiколи не спiлкуються мiж собою так, як це роблять люди. Птахи спiвають, птахи розповiдають, птахи попереджають, кличуть, сповiщають про бiди, радощi, небезпеку, їжу тощо. Птахи прислуховуються одне до одного, до них прислуховуються й люди. А що роблять люди зi своїм умiнням говорити? Пустi слова. Формальнiсть. Ви бачили птаха, що спiває формальностi? Люди спрощують слова, наповнюють їх iншим смислом, крадуть, перекручують, недбало ставляться, кидаються ними, жонглюють, використовують, усе роблять для того, щоб заплутати собi подiбних, аж потiм дивуються, чому їх нiхто не розумiє? Люди говорять кожен на своїй мовi, i байдуже, розумiє тебе iнший чи нi, бо йому теж байдуже, чи почув ти, що вiн намагався тобi донести.

Батькам не до вподоби була моя поведiнка, тому що мати з власного досвiду знала, як боляче, коли тобi зраджують, а батько, як усi чоловiки, що зраджують своїм жiнкам, зовсiм не шаленiв вiд того, що так само роблять iншi чоловiки, тим бiльше його власний син. Вони чекали. Знаєте, як утомлений господар чекає, коли нарештi гостi розiйдуться по домiвках. У своїх мрiях вiн бачить чистий посуд i себе, коли поринає у вiдпочинок на рiдному лiжечку. А гостi все не йдуть, i "на коня" їм уже не наливають, бо цього прозорого натяку вони не зрозумiли вже тричi. Мовчки чекає, бо знає: коли-небудь вони пiдуть, коли-небудь посуд буде вимито, коли-небудь господарi вкладуться в свої лiжечка, i все буде добре.

До того ж, так чи iнакше, але вони пам'ятали, що я - їхня дитина, що про мене треба пiклуватися, принаймнi годувати й питати "як ти?" Я не заслуговував, на їхнiй погляд, на розумiння, але я мiг розраховувати на батькiвське спiвчуття. Як казала сусiдка Ганна тiй самiй Ларисцi, котра вiдкрила мамчинi очi на теплi стосунки Ганнусi й мамчиного чоловiка: "Я не розумiю, ти хто - дiвчинка чи вовк?" Вони розумiли, що вони батьки, а не вовки.

А я перебував у снах. Скажiть, що означає, коли людинi сняться чужi сни? Хтось натиснув на гальма, схованi в моєму органiзмi, i ноги з них не прибирав. Спочатку я вирiшив, що треба скористатися нагодою i трохи вiдпочити, але це "трохи" затягувалося, менi нiхто не телефонував, я нiкому не телефонував, я жив серед близьких менi людей, але тiльки дратував їх. Порушник спокою, як це жахливо, ви були коли-небудь порушником спокою? Коли це не говориться вам у вiчi, то це вiдчувається щоразу, коли ви доповзаєте до кухнi, щоб залiзти до холодильника, чи вмикаєте телевiзор, чи шелестите сторiнками книги. Ви це вiдчуваєте з мовчазних спин матерi та батька, з того, як мати здригається, коли ви берете улюблену кицьку на руки.