Чтение онлайн

…Перше осмислене бажання, перше невдоволення, висловлене невідомо де позиченим словом. Олежив вовтузиться під рукою, йому тісно, він все не вмоститься. “Посунься, бюрократ”.

“Олежку, піди вмийся. Цуня в тьоті й та чистіша за тебе”.

“А Цуня, тату, така чиста, як ти?”

“Я тобі сказав - немає часу… Ти, врешті, відчепишся? Стань у куток”.
– “Бач, полагодити літака часу немає, а поставити в куток Олежика - є”.

“Ото твоя мама, хлопичку?

–  У мене немає мами.

–  А де ж вона?

–  Поїхала за море. В мене є тато.

–  Ти любиш свого тата?

–  Його всі люблять. Він начальник. Ви його теж полюбите”.

“А може, й це будяки, - думає Прокіп Гордійович.
– Може, ти просто не вмів розпізнати? Ти милувався, ти тішився синовими вигадками і навіть бешкетами. Мовляв, нехай, дитинство буває тільки раз. Але ж ти не вельми потурав йому? Ти вчив ставати грудьми проти вітру, майже кожного дня нагадував йому, що в світі опріч сонця є й хмари, є лід. І оті злі слова - не його.

І все ж ти несправедливий до нього. Ти ніколи не сказав йому всієї правди. А чи мав право сказати її?”

Ця думка стукає в серце, тривожить знову й знову.

“Ти навіть не спромігся знайти для сина розради, поговорити в тяжку для нього мить. Ти повинен написати йому. Звичайно, він поїхав до Килини. Отой хлопець з дев'ятого класу говорив, що бачив, як Олег брав у касі квитка.

От ти вже й боїшся, що твій син загубиться в широкім світі. Не загубиться, не пропаде. Ще й прокладе свою, власну борозну, якщо він справжня людина”.

Прокіп Гордійович ніколи не намагався нав'язати синові свою волю. Хоч і був радий, коли синові бажання збігалися з його. Він підводив його до рішень. Олегові самому доведеться будувати життя. Краще або гірше, ніж він. Тільки не так само. Бо це - неможливо. Він, батько, сподіватиметься на краще. Бо кращає саме життя.

“А може, Олег купував квитка в інший кінець?
– несподівано зринає новий здогад.
– Може, він поїхав до матері? Адже ж казав: “І про маму ти мені не так…” Туди теж можна добутися пароплавом.

Завтра напишу і Килині, і своїй колишній дружині”.

Поїзд вже підбігав до станції. Білан дістав з полиці саквояж, попрощався з сусідкою. Знайомство їхнє короткочасне, вагонне, а йому чомусь шкода розлучатись. Вона ще молода, гарна… приступна. Здавалося б, звичайні дорожні послуги, але в неї вони сповнені тонкої інтимності, невимушеності. Якщо напроситися на домашній чай, жінка, мабуть, не відмовить.

Олександр Кіндратович ловить себе на такій думці і рішуче береться за ручку саквояжа. Його кортить переступити межу вагонного знайомства і водночас стримує щось. Страх? Так. Ще дізнається хто. Порядність? Либонь. Він любить дружину. Його завше ставлять у приклад молодим подружжям. І гордиться тим. Звичайно, він не винуватий, що на світі стільки струнких ніг і вабливих вуст.

“Отак помреш, відаючи лише одні”, - кепкує над собою. Щоправда, Олександр Кіндратович знав і інші. Ще до одруження. І одні - пізніше, в війну. Але то - не легковажне знайомство. Олександр Кіндратович працював тоді хірургом головного партизанського госпіталю. Його перевели туди за власним клопотанням з хірургічної клініки. Він ішов назустріч небезпеці, назустріч труднощам. Він не лицемір. Знав і те, скільки важитимуть потім у його житті вписані в біографію два слова “партизанський хірург”. Двічі літав за лінію фронту. Так, він боявся. Боявся, що випадковий шматочок металу може перетнути всі його надії, всі зусилля - життя. Але він мав силу здолати страх. За другим разом вивіз з чернігівських лісів поранену медичну сестру. Потім вона стала операційною сестрою.

Олександр Кіндратович не знав, де його дружина. До нього докотилася чутка, що ешелон, в якому вона евакуювалася, розбомбили під Бахмачем. Вже аж в кінці війни його знайшов Тонин лист. Вони зустрілися з Тонею в Києві, але ще довго Білан слав у Москву листи. Аж поки випадок не вклав один з них в руки Тоні. “Так, я приховав, я не хотів завдавати тобі болю”, - сказав тоді. Вона не жбурляла йому в розпуці образ, не плакала, не пішла від нього. Але з того часу щось надломилося в їхньому житті. Олександр Кіндратович не зізнається навіть собі - він ніби трішки-трішки боїться Тоні. Ні, він не скаржиться на неї. Він їй завдячує й домашнім спокоєм, розрадою, і навіть… не одним службовим кроком. Тоня-не промінь, не прожектор, вона - м'яка кімнатна люстра. Але хіба не в затишному світлі люстри визрівають справжні думки! З Тонею прожив щасно.

Згадка про дружину сповнює Олександра Кіндратовича приємною бентегою. І то, мабуть, треба мати не зміліле серце - бентежити все життя. Вона, напевно, чекає; він подзвонив їй учора, одразу ж по закритті конгресу. Заїде додому, а потім - в клініку.

А може, спочатку в клініку, щоб не розчахувати навпіл дня? Мабуть, так.

–  Ну, як тут?
– запитав після звичних вітань, коли залишилися в кабінеті вдвох з завідуючим відділенням. Хоч по очах вже прочитав: нічого не сталося.
– Ех, не вдалося мені з вами відкрити полювання. З пухом, пером вернулися? Дітки як? Стрибають?

Завідуючий відповів одразу на всі запитання. Легко йому і вільно почувається з Біланом. Адже професор завжди поцікавиться здоров'ям дітей, розрадить; і в роботі з ним не потерпаєш з страху: на такий авторитет можна зіпертися.

–  Хворих їде багато. Здебільшого хронічний порок. Куди ж їх усіх…

–  Я не сторукий… На цьому тижні прооперуємо вчителя і оту дівчинку. То - цікавий випадок, можна сказати, не відомий раніше. Готуйте.

–  Наш консультант, Гудов, все ще не написав висновку. Каже, її треба лікувати терапією.

Олександр Кіндратович замислено дивився в вікно, розв'язував і зав'язував шнурок вишиваної сорочки.

–  Гудов… Гарбузова каша… - туго затягнув вузлика.
– Я попрошу, щоб замінили консультанта. А поки що проконсультує Скачок. Дівчинка нехай напише… Два рядки. Тільки, - насварився пальцем, - ви там - делікатно, з тактом.

Завідуючий підвів голову, несміливо поглянув на професора. В його очах метнувся вогник змішаного з страхом здивування.

–  Вона… Неповнолітня, - опустив погляд.

–  Хіба на нас менша відповідальність за неповнолітніх?
– Білан хвилину помовчав, відтак, без будь-якого зв'язку: -Холод не приходив?

Олександр Кіндратович просто не признавався собі - ця думка в'язалася прикро з усім, про що говорили допіру. Вона повисла над іншими, підім'яла їх під себе. “Либонь, Прокіп просто хотів насторожити мене. Не буде ж він…”

–  Я й не пустив би його без вас, - чомусь ображено відповів завідуючий.

–  Як це не пустили? Ви навіть не маєте права… - розсердився професор.
– У вас усе?