Чтение онлайн

— У якому кафе ви грали?

— Я вже не пам'ятаю назви. Здається, звалося просто «Кафе». Ну, а щодо служби в поліції, то категорично заявляю: у мене руки не в крові, я всіляко уникав каральних операцій, намагався не йти на облави… Тому невдовзі викликав велике незадоволення начальства. Справа запахла підвалами гестапо або Бабиним яром, і я втік. Побоюючись, щоб мене не знайшли, ховався у лісових хащах на Поліссі, в таких диких, пропащих місцях, куди не те що німці, а й партизани не заглядали. Викопав землянку, обклав деревом і прожив з отакою піччю, — Адамадзе кивнув на свою «буржуйку», — дві зими. Влітку і восени збирав ягоди, корені, у маленькому озерці ловив пічкурів, іноді сильцем — птахів, від хліба і м'яса відвик. Мав автомат, але стрельнути боявся, щоб не притягти чиєїсь уваги, не відкрити схованки. Одне слово, жив як той Робінзон, ще якийсь час, то ходив би голий, бо повністю обносився… Та коли влітку сорок четвертого прислухався до гуркоту гармат, що з дня у день посувався усе далі на захід, здогадався, що Київ визволено, і вийшов з лісу.

— Ви не боялися повернутися до міста, де служили в поліції? Адже вас легко було упізнати.

— Не так і легко. Я дуже змінився за ті два роки, що прожив у лісі пустельником. Сам себе не впізнавав. Проте, — Адамадзе тяжко зітхнув, — ви праві, мене упізнали і заарештували… Десять років таборів, а потім іще майже десять додатково, бо я при найменшій нагоді тікав, мене ловили і додавали нових років… А потім іще й поселення…

— Ви могли вибрати інше місто, де вас ніхто не знав.

— Я дуже полюбив Київ.

Коваль відчув, що Адамадзе з ним не щирий, чогось не договорює. Не все зв'язувалося в його розповіді, не все було логічним.

Полковник аналізував те, що говорив Адамадзе. Розповідь, як тікав і ховався від гестапо, звучала правдоподібно. А от мотиви, що привели колишнього білогвардійського підпоручика до німецької армії, не викликали віри. Й справді, Адамадзе не був ідейним борцем з більшовизмом. Що ж тоді штовхнуло його в обійми гітлерівських служб?

Почуття Коваля були суперечливі. З одного боку, кредо полковника за всі роки його служби, хоч з якими викривленими душами стикався, грунтувалося на вірі в людину і він вважав, що часом не докази, факти виявляють істину, а довір'я людині, яка внутрішньо сама терпить від того, що приховує істину. Але, з другого боку, він не міг відмовитися зараз від інтуїції, яка підказувала, що Адамадзе замовчує головне.

Проте Дмитро Іванович не висловлював вголос недовіри, не підловлював, боячись, щоб старий не образився і не замкнувся в собі. Чого-чого, а терплячості у Дмитра Івановича вистачало…

Вони ще довго розмовляли. Коваль співчутливо поглядав на жовте, запале обличчя колишнього князя. Жалюгідний, хворобливий вигляд старого не міг не викликати співчуття…

* * *

Коваль дотримав своєї обіцянки. Знайомий Дмитру Івановичу лікар не тільки оглянув Адамадзе, але й влаштував його на обстеження у районну лікарню.

Правда, незабаром приятель подзвонив полковникові і повідомив, що справи його протеже кепські: запущений, невиліковний цироз печінки. Адамадзе виписали з лікарні додому, оскільки чоловік був приречений і ніяке лікування не допомагало. Дмитро Іванович теж знав, що в таких випадках, як неоперабельний рак, остання стадія цирозу тощо, від хворого намагаються позбутися, мовляв, щоб останні дні людина провела не в казенній палаті, а у власній хаті, серед близьких, а насправді, щоб не псувати своєї статистики і не морочитися з неминучим похороном.

Та в Адамадзе не було ні хати, ні рідні, і Дмитрові Івановичу довелося використати увесь свій авторитет, щоб, приховавши його хворобу, влаштувати у Будинок старих на околиці міста. Це було дуже нелегко і вдалося тільки тому, що директором будинку був колишній підлеглий полковника, який, сам не першої молодості, відслуживши у міліції, перебрав цю посаду…

… Через кілька днів після того, як Адамадзе поселився у Будинку старих, полковник вирішив відвідати його.

Сама будівля, до якої увійшов, розшукуючи старого грузина, була далеко не новою, навіть вітхою, і пасувала до більшості її мешканців. Цей ще дореволюційний будинок готельного типу, який тоді називався «Пансіонат «Умебльовані кімнати», у тридцятих роках став звичайною багатоквартирною оселею, а після війки був розгороджений на маленькі комірки і переданий соцзабезу.

Варто було Дмитру Івановичу переступити поріг, як у ніс вдарили специфічні пахощі запраної білизни, кухні і ще чогось невиразного, але завжди відчутного у обжитих комунальних оселях.

Довгий коридор не відзначався чистотою, у ньому, попід стінами, тиснулося кілька зігнутих життям, скособочених постатей. З прочинених дверей уздовж коридору долітали тихі розмови, в одній кімнаті. сидячи на ліжку, плакав дідок. У більшості віджилих, безпомічних мешканців були погаслі, відчужені обличчя, хоча, коли полковник посувався коридором, дехто з цікавістю поглядав на нього, прицінюючись, чи не новий це пожилець. Коваль раптом злякано уявив себе на їхньому місці — зрештою ніхто не застрахований від несподіваних поворотів долі! Адже тільки у такій знедоленій країні, як стара Росія, могло народитися у народі гірке, безнадійне прислів'я: від тюрми і від торби не зарікайся. І потім воно надовго визначило долю суспільства.

Полковник поквапливо минав коридор, в кінці якого були сходи на другий поверх. Він щойно прогулявся ожилим, передвесняним містом. Навіть у кам'яних джунглях відчувався подих близької весни. Вітри з Атлантики і Середземномор'я несподівано принесли різке потепління. Небо стало високим і синім. Неприбраний за зиму сніг на вулицях став сірим, дірчастим і осів, заспівали струмочки, заметушилися, зацвірінчали горобці, ожили дерева обдурені раннім теплом, і на гілочках їхніх набубнявіли бруньки. Та найбільше наближення весни відчувалося у повітрі. Воно стало запашним, з присмаком чогось п'янкого. З кожним ковтком його у грудях ставало легше, на душі безжурно і безтурботно. Після такого світлого ранку хирляві постаті у темному коридорі здалися Ковалю тінями з потойбічного світу. «Що завгодно, — подумалося Дмитру Івановичу, — тільки не завершити ось так життя». І його знову штрикнула болем згадка про Наталку, якій присвятив мало не все життя і яка, виїхавши, відчужилася від батька, покинувши його повністю на піклування Ружени.

Долаючи неприємне почуття, Коваль пройшов коридором і піднявся на другий поверх, відшукуючи потрібну кімнату.

Біля дверей кімнати, де жив Адамадзе, полковник зупинився. З-за них долітав тихий дзвін гітари і хрипкий голос старого грузина. Коваль прислухався.

«Мелькают Арбатом знакомые лица, — співав Адамадзе, — цыганки проносятся в снах. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина…»

Дмитро Іванович потоптався біля дверей, не хотів заважати, розумів, що старому зараз не до нього. Вирішив дочекатися кінця пісні.

«Четвертые сутки пылают станицы, — тим часом долітало з кімнати. — Потеет дождями донская земля. Не падайте духом, поручик Голицын, корнет Оболенский, седлайте коня…»

Однак з сусідньої кімнати вийшло двоє дідів із світлим пушком на голові, схожих на близнят, і Ковалю стало незручно стовбичити під дверима. Він постукав і відчинив двері. Адамадзе був сам у кімнатці, яка відразу неприємно вражала: сірі, без шпалерів, поквацяні колись невиразною фарбою стіни, які взялися плямами, єдине брудне вікно, вичовгана ногами підлога з такими чорними, затертими маленькими килимками біля кожного з двох ліжок, ніби вони лежали на цьому місці від часів потопу. Тішили око тільки кольорові фотографи, розвішані над одним ліжком, та горщик із невеликим зеленим кактусом на підвіконні.

Він сидів на ліжку, застеленому сірою картатою ковдрою, які можна побачити тільки в казенних місцях, і, схиливши голову, сумно перебирав струни гітари. Побачивши Дмитра Івановича, відклав гітару і здивовано промовив:

— Ви?.. — І відразу додав: — Дуже добре, що прийшли. Думав, більше вас не побачу… А нам треба ще раз поговорити… Сідайте на оце ліжко, — показав на друге ліжко, що стояло навпроти. — Стільці розвалилися, забрали на ремонт. А сусіда звечора гостює в онуків…

У Коваля тьохнуло серце. Дивись, Адамадзе і розповість йому щось важливе.