Чтение онлайн

З-за спини Турика вийшли гості, дружно віддали князеві земний поклін.

– Чолом тобі, княже, б’є земля сіверська. Бояри ми з городів Чернігова та Переяслава.

– Від посадника чи як? – уточнив Мстислав.

Бояри випростали спини, перезирнулися.

– Від народу, – відповів найстарший.

Князь знизав плечима.

– Що ж, коли так, то ходіть до терема. Накажу челядникам, щоб давали снідання, заодно й розкажете, з чим вас земля сіверська послала. А ти, Турику, піди і гукни бояр та сотників до мене на трапезу, усі послухаємо.

Доки у князевих палатах позбиралися всі тмутараканські достойники, челядники накрили столи. Вони, застелені білими скатертинами, аж гнулися від тарелів із м’ясом та рибою, від жбанів із вином і медом. У хоромину один за одним зайшло десь зо тридцять мужів. Усі вони почали розсідатися за столи на грубі лавки. Розміщувалися за знатністю – чим більший достойник, тим ближче до князя. Сам Мстислав сидів на чільному місці під мальованою грецькою іконою. По праву його руку був боярин Мирослав – батько Калини та перший порадник Мстислава. Князь у всіх важливих справах покладався на нього – боярин мав неабиякий розум. Далі присів воєвода Вуй. Третім у ряді сидів боярин Середич – дядько Турика. По ліву руку князь розмістив сіверських послів. Крім русинів, боярами у Мстислава були й мужі із родів хозарських, аланських та багато інших – усіх і не згадаєш. Який город – таке й боярство. Сам же Мстислав був одружений з аланкою – навмисне це зробив, аби люд свій примирити.

Челядники всім поналивали меду чи вина, почалася трапеза. Мстислав не поспішав слухати прибулих – не хотів молодий князь показатися занадто нетерплячим, та й нагодувати спочатку гостей личило. Сам він також любив добре поїсти й випити меду.

Усі їли мовчки, лише чулося старанне сопіння, та час від часу хтось із бояр підіймав свою братину та пив до князя.

Беручи приклад із Мстислава, Турик заїдав на совість. Спочатку він не збирався йти на ту раду, йому й не личило, однак дорогою зустрів свого дядька.

– Як то не личить? Пройде небагато часу, і ти замісто мене на таких радах княжих сидіти будеш. Тож учися, поки молодий. Сядеш отам у кутку й слухай собі, що мудрі мужі речуть!

Малко надпив зі свого кубка, тоді відламав від печеної качки її задню частину й став відривати пальцями шматки м’яса та класти собі в рот. Він сидів за дальнім столом, далі від князя та ближче до дверей. Біля нього розсівся сотник Волос.

Наситившись, боярство притихло, знаючи, що князь зараз почне розмову з гістьми.

– Речіть, боярове, із чим вас посилає земля древня сіверська, чим мені чолом б’ють славні городи Чернігів та Переяслав.

Старший із приїжджих бояр, той самий вусань, прочистив горло, заговорив, щоби було чути всім:

– Земля наша без князя нидіє, підупали городи, люди плачуть, бо давно хазяїна в нас не було, щоби подбав за Сіверь, як за свою вотчину.

Сказавши це, притих, хотів дати присутнім час осмислити все сказане. Бувалі бояри тут же зрозуміли, до чого хилить муж нарочитий. Князь також зрозумів, проте хотів дати висловитися самим послам.

– Чи ж брат мій, великий князь київський Ярослав, не дбає за вашу землю?

– Земля київська вельми многа – від Новгорода до Тмутаракані, від городів Червенських до Дону-ріки, – ухильно відповів посол, тоді повторив: – Князь сидить у Києві та вельми много земель під собою має.

– Це правда – велика земля руська, один муж не дасть ради всьому. Та хіба він не дав вам свого посадника?

Посол окинув оком присутніх, наче звертався більше до них, ніж до князя.

– Посадник дбає про свого князя, а не про землю. Усі добра сіверські йдуть до Києва, люд зубожів, боярство. Печеніги в нас під боком, напади постійні чинять, люд гонять у неволю, палять весі, скот забирають. Нам князя треба, а не посадника. Щоби твердо на землі нашій багатій став, щоби правив нами, дбав за люд, суд свій княжий давав, аби дружина наша його любила й шанувала. Тоді лише настане в нас лад і спокій.

Мстислав уважно слухав. Він їх розумів – бояри говорили правдиво, бо так, як попіклується про свою вотчину князь, не подбає ніхто. Князеві з Києва що – аби оброки вчасно приходили. Він не бачить бід людських.

– Чого ж ви до мене прибули? Хочете, щоб я залишив Тмутаракань і пішов до вашого Чернігова?

Посол знову відповів ухильно:

– Земля сіверська є дуже багата і велика. У нас суть городи великі, многолюдні, є землі безкраї, дружина многа, діви красні. У наших лісах звір водиться, а в ріках – риба. Гості із земель північних та південних заходять до Чернігова, Нежиня, Переяслава, дари приносять. І древня наша земля, роди суть древні. Слава племені сіверян давно гримить, сам знаєш, княже.

Посол хвалив свою землю, даючи тим зрозуміти, що Тмутаракань проти Сіверщини, як цуцик проти вовка, а то й проти лева. Мстислав і це розумів. Мовив:

– Наша земля хоч не є вельми велика, та це край землі руської, тут також рука княжа тверда потрібна. Землі чужинські навколо, кожен норовить Тмутаракань під себе підім’яти. Ви б сходили спочатку до брата мого Судислава та його просили.

– Були ми в Судислава. Не хоче він – до тебе послав. Рече, що не дуж є такою землею правити великою, як сіверська. Та й князя київського боїться. Каже, що не сміє проти волі Ярослава піти.

– І я не піду, – однозначно мовив Мстислав.

– Пошли до нього послів – Ярослав тобі не відмовить, адже з літ дитячих ти єси люб йому.

Боярин не думав здаватися – не для того так здалеку прибув. Запала мовчанка. Князь думав. Мовив:

– Що скажете, люба дружино моя?

Бояри почали радитися. Першим сказав Мирослав:

– Тмутаракані без князя трудно буде. Та мусимо думати не лише про свій город, а про всю землю Руську. Приповідка є: «Велика земля руська, і лад у ній буде». Безлад же із Сівері далі піде, на землі в’ятичів, радимичів, закоториться земля – не справитися одному Ярославові. Та наперед самого князя київського спитати треба. Як урече – так і буде.

Присутні мовчали. Далі своє слово мовив Середич:

– Мудре слово рік Мирослав: тобі, княже, у Чернігові сидіти й землю ту синам своїм лишити.

Середич підняв братину, випив, за ним і всі інші. Знову якийсь час мовчанка, аж тут мовив Вуй:

– Хочете, боярове, особливо ти, Середичу, князя із Тмутаракані вигнати, щоби по своєму в городі верховодити. Кожен за своє черево рад, а до князя вам байдуже, тому й не речете з любові, а тільки з хитрості. Не вір, Мстиславе!

Князь не знав, що відповісти старому, але тут швидко знайшовся Середич:

– Земля сіверська не чужа, і раз послала до нас бояр своїх, то зла князеві чинити не думає. А тут ми лишимося та княжою рукою правити будемо. Як князь урече тебе, воєводо, на посадника, то й тобі бути.

– Не по мені це, – сердито відрубав Вуй.

Щоб примирити своїх достойників, заговорив Мстислав:

– Жоден стіл посадничий на собі Вуя не витримає – зламається. Уже вельми грубої кості воєвода. Та й не те що стіл – коні під ним присідають. Не журися, воєводо, посадником тебе чинити не будемо, щоб нидів ти за справами державними. Разом у Поле підемо, на печенігів, відженемо їх від землі сіверської за Дунай або за Ітіль-ріку.