Чтение онлайн

Том сидів верхи на гарматі й дивився вниз на Дугласа, аж поки той замовк.

— Твій записник при тобі? Дуглас похитав головою.

— То катай додому й запиши все це, поки не забув. Дуглас сів на моріжку, тоді звівся на ноги. І повільно побрів через лужок, покусуючи нижню губу.

— Бабах, — стиха мовив Том. — Бабах. Бабах… — А тоді гукнув на повний голос: — Дуг! Поки ти йшов лужком, я тебе тричі вбив. Чуєш, Дуг? Гей, Дуг!.. Ну нехай, іди собі… — Він простягся на гарматі, заплющив одне око й, неначе прицілюючись, повів поглядом уподовж зашкарублого ствола. — Бабах! — пошепки мовив услід братовій постаті віддалік. — Бабах!

— Тримай!

— Двадцять дев’ять!

— Тримай!

— Тридцять!

— Тримай!

— Тридцять одна!

Важіль сіпнувся вниз. Бляшані ковпачки на закупорених пляшках виблискували ясною жовтизною. Дідусь подав Дугласові останню пляшку.

— Другий урожай цього літа. Червневий уже на полицях. А ось і липневий. Тепер лишається тільки серпень.

Дуглас підняв пляшку ще теплого кульбабового вина, але на полицю не поставив. Там уже стояло багато таких самих нумерованих пляшок, усі однакові на вигляд, усі лискучі, акуратні, кожна сама по собі.

Онде пляшка з того дня, коли він збагнув, що живе, подумав Дуглас. То чому вона не яскравіша від інших?

А он — з того дня, коли Джон Хафф зник за краєм світу, наче у воду впав. Чому ж вона не темніша від інших?

Де воно все? Де ті веселі гончаки, що літніми днями гарцювали, мов дельфіни, у хвилях колиханої вітром пшениці? Де грозовий електричний дух Зеленої машини і трамвая? Чи зберегло ці спомини вино? Ні! Мабуть, таки ні.

Колись він прочитав в одній книжці, що всі вимовлені на світі слова, всі проспівані пісні залишаються жити й дотепер бринять десь ген у всесвітньому просторі, і якби хтось долетів до сузір’я Центавра, то зміг би почути, що говорив уві сні Джордж Вашінгтон або як скрикнув Цезар, коли йому зненацька ввігнали у спину ніж. Отак воно із звуками. А як щодо світла? Не може ж зникнути без сліду все, що ти колись побачив, просто не може. І, мабуть, десь у світі, якщо добре пошукати, — ну, хоча б у повних меду стільниках, де світло зберігається в бурштинових краплях, припасених запорошеними квітковим пилком бджолами, або ж у тридцяти тисячах кришталиків, якими оздоблена голова полудневої бабки, — можна віднайти всі навколишні барви та образи будь-якого з минулих літ. Чи, може, покласти під мікроскоп одну-єдину крапелиночку оцього кульбабового вина — і враз, наче виверження Везувію, шугнуть у небо всі фейєрверки Четвертого липня. Доведеться йому в це повірити.

А проте… Дивлячись на пляшку, номер якої позначав той день, коли полковник Фрійлі спіткнувся і впав на шість футів у землю, Дуглас не міг добачити ані дрібки темного осаду, ані порошинки з-під копит величезних буйволів, ані сліду сірки з рушниць, що гриміли в битві під Шайло…

— Лишається серпень, — мовив Дуглас. — Атож. Та коли так піде й далі, то в останньому врожаї не буде більш ні машин, ні друзів, та й самих кульбаб і на вино не набереться.

— Бам… Вам… Не мова, а жалобний подзвін, — сказав дідусь. — Це ще гірше, ніж лайка. Та я не стану мити тобі рота з милом. Тут краще зарадить краплина кульбабового вина. На ось, ковтни… Ну, як воно на смак?

— Xy! Чистий вогонь!

— А тепер мерщій надвір, тричі оббіжи навколо кварталу, п’ять разів перекинься через голову, шість разів відіжмися від землі, залізь на два дерева — і замість головного плакальника станеш веселим барабанщиком. Ну ж бо!

Біжачи сходами з підвалу, Дуглас подумав: «Відіжмуся чотирирази, перекинуся два,залізу на однедерево — та й досить!»

Тоді ж таки, першого серпня серед дня, Білл Форрестер сів у свою машину й загукав, що їде до центру поласувати якимсь найрідкіснішим морозивом, то чи не хоче хто поїхати з ним. І не минуло й п’яти хвилин, як Дуглас, що вже витрусив із себе всі свої печалі, ступив з розжареної вулиці у півсутінь просякнутого свіжим духом содової води та ванілі павільйону «Води — морозиво» і разом з Біллом Форрестером сів перед сніжно-білим мармуровим прилавком. Вони попросили, щоб їм назвали всі, які є, незвичайні сорти морозива, і, коли продавець за прилавком сказав: «Старожитнє цитринове з ваніллю…» — Білл Форрестер вигукнув:

— Оце воно!

— Так, сер, — докинув Дуглас.

Поки їм готували морозиво, вони поволі крутились на своїх обертових стільчиках. Перед очима в них пропливали сріблясті крани, блискучі дзеркала, безгучні лопаті вентиляторів під стелею, зелені шторки на невеличких вікнах, плетені з грубого дроту стільці із схожими на арфи спинками. Потім їхні погляди впали на міс Гелен Луміс. їй було дев’яносто п’ять років, вона сиділа за столиком і залюбки їла морозиво.

— Молодий чоловіче, — звернулася вона до Білла Форрестера, — ви, як я бачу, людина зі смаком та уявою. Та й сили волі вам не позичати. А то б ви не зважилися отак просто знехтувати звичайне морозиво, що є в меню, й рішуче, без найменшого вагання, замовити таке неабищо, як цитринове з ваніллю.

Білл Форрестер шанобливо вклонився. — Ідіть сюди обидва, сідайте зі мною, — сказала міс Луміс. — Поговоримо про рідкісне морозиво й про інші речі, до яких у нас начебто однаково лежить душа. Не бійтеся, за столик платитиму я.

Усміхаючись, вони перенесли свої вазочки до її столика й сіли.

— Ти, напевне, Із Сполдінгів, — мовила міс Луміс до Дугласа. — Голова в тебе точнісінько як у твого дідуся. А ви — Вільям Форрестер. Ви пишете для «Кронікл», і то досить пристойно. Я про вас чимало чула, але переказувати вам усього не стану.

— І я вас знаю, — сказав Білл Форрестер. — Ви — Гелен Луміс. — Він завагався, тоді додав: — Колись я був у вас закоханий.

— Ну що ж, такий початок мені до вподоби. — Стара спокійно набрала ще ложечку морозива. — Він створює ґрунт для наступної зустрічі. Ні, тільки не кажіть мені, де, коли й як ви закохалися в мене. Про це ми поговоримо іншим разом. А то ви відіб’єте мені апетит своєю балаканиною. Знаєте що? Зараз мені так чи так треба додому. А оскільки ви репортер, то приходьте завтра до мене на чай, десь між третьою і четвертою, і, може, я повідаю вам у загальних рисах історію цього міста, ще від тих часів, коли воно було всього-на-всього факторією. Отож ми обоє матимемо поживу для своєї цікавості. А ви, містере Форрестер, нагадуєте мені одного джентльмена, з яким я водила дружбу сімдесят… атож, сімдесят років тому.

Вона сиділа по той бік столика, і їм здавалося, ніби вони розмовляють з великою сірою міллю, що не знати як забилася туди й безпорадно тріпоче крильцями. Голос її долинав з далекої глибини бляклої старості, огорнутої порохом висхлих квітів і давно струхлявілих метеликів.

— Отак воно. — І міс Луміс підвелася. — То прийдете завтра?

— Неодмінно прийду, — сказав Білл Форрестер. Вона пішла собі в місто, де її чекали якісь справи, а хлопець і молодик лишилися сидіти за столиком і, дивлячись їй услід, помалу доїдали своє морозиво.

Наступного дня Вільям Форрестер зранку обробляв місцеву інформацію до газети, потім устиг з’їздити за місто порибалити в річці, де зловив усього кілька дрібних рибинок і з легкою душею вкинув їх назад у воду, а о третій пополудні, зовсім не думаючи про це — чи принаймні начебтоне думаючи, — спіймав себе на тому, що їде в своїй машині певною вулицею. Він з цікавістю дивився, як його руки крутять кермо, повертаючи на широку заокруглену під’їзну алею, і як машина зупиняється біля повитого плющем ґанку. А коли вийшов з машини, то передусім завважив, яка вона в нього пошарпана й занедбана — достоту як і його старезна, пожована люлька, — це особливо впадало в око на тлі величезного зеленого саду та свіжопофарбованого триповерхового вікторіанського будинку. В дальшому кінці саду щось злегка, примарно колихнулося, звідти долинув ледь чутний поклик, і він побачив міс Луміс, що сиділа там сама-одна, віддалена в часі й просторі, серед м’яких відсвітів срібного чайного сервізу, — вона сиділа й чекала на нього.

— Уперше в житті бачу, щоб жінка була готова вчасно й чекала, — сказав Білл Форрестер, підходячи. — Та й сам я, — визнав він, — уперше в житті з’явився на побачення точно в призначений час.

— А це чому? — спитала міс Луміс, відхилившись на спинку плетеного крісла.

— Сам не знаю, — щиро відказав він.

— Ну гаразд. — Вона взялася наливати чай. — Почнімо з такого запитання: якої ви думки про наш світ?

— Я нічого про нього не знаю.

— Як кажуть, це вже початок мудрості. Коли людині сімнадцять років, вона знає все. Та коли вона й у двадцять сім знає все, то їй так і лишилося сімнадцять.