Чтение онлайн

– Лу, ти? Що трапилося? – запитала Мама.

– У нас проблема, Ma.

На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.

– Ну…

– З'явилася його подруга.

– А він?

– Він кусками в ящику.

Сьорбнуло ще раз.

– Кусками?

– Макс трахає цю…

За трубкою хрюкнуло.

– Бісів відморозок. А той червоний ящик?

– Ми ще його не знайшли.

Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.

– Чого мовчиш, Лу?

Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:

– Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.

Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.

– Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? – Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.

Макс дав шарабана ялді і сказав:

– Може, ми заберемо її з собою?

Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…

– Не знаю, – тільки й відповів я.

– Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кінці. – Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.

– А дівчина?

Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі – йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.

– Не зупиняйся, ідіоте, – визвірився я.

– Ти чого! Бери і сам неси.

– А хто поставив машину за чотири квартали?!

– Хіба це багато? – Макс підкурив «галуаз».

Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.

– Мені тяжко зізнатися собі, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.

Макс піднімав ящика з Тоцьким. Він зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повітря і гепнув тим ящиком об землю.

– Ти шо! Хочеш мене в жопу віддрючити!

Я стояв і мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на сніг. В помаранчевому освітленні вони виглядали як копчений бекон.

– Ти шо, підар? – Макс млином замахав руками. – Ти шо, за кого мене тримаєш?… А може, тебе замочити, Лу? Я не люблю підарів, Лу!

Проповзла парочка, яка вивалилася з «мерса». Баришня спіткнулася об руку Тоцького, підняла і простягнула мені.

– Будь ласка, це ваше!

Макс випнув губу.

– Ні. Не його, – сказав він. – Тоцького.

– Ні, я бачила, як ви упустили.

– Ні, це не моє, – повторив я. – Мої на місці.

Для достовірності я простягнув їй свої руки, щоб вона розуміла, на кого нарвалася. Найшла лоха.

Дамочка подивилася і побачила руку Тоцького з золотим брюліком, а я виматюкав подумки Макса – лишати рижуху, бля, точно козел, може тільки козел. Але потік моїх думок несподівано перервався. Дамочка жбурнула частину Тоцького під ноги і заверещала, забила об дублянку руками, мов крильми курка. Отак вона стояла і кричала, хто його зна скільки. Опам'ятався Макс. Він витягнув свого кольтяру, ткнув дамочці під носа.

– Заткнись, дура! І вйобуй звідси, а не то я…

Я нахилився і став збирати решки Тоцького, думаючи, як замочити Макса, і про підара думав також. Дамочка не переставала верещати.

– Я тебе в жопу оддрючу, а твій фраєр тебе ж і розпиляє!

Ліхтарі лізуть в очі. Мені обридла ця парочка сраних мажорів. Максу, видно, теж, а швидше ґанджу покурити закортіло або по вені чорної прогнати. Він наводить шмал на пару і кричить на всю Тарасівську:

– Блядь, ану валіть звідси!

Тут мене пробиває. Я кажу Максу:

– Макс, а ти знаєш щось про любов?

Кеглі Макса так торохнули, що почули на Троєщині.

– А ти шо, підар? – говорить вкрадливо Макс.

– Ти чо, охрінів. Я тобі про вищу любов втіраю! – я йому.

– Ну ти насрав, – відповідає Макс і тягне руку за шмалом.

Мені робиться ніяково і смішно. Ще валить сніг, сиро і така хєрня, що навіть у кіно не знайдеш. Тарантіно на відгул пішов. Ага. Посцять.

– Мочи, що тягнеш. Я тільки й жду, щоб ти своїми мізками посрав!

І так пру на нього, а він стоїть, ворушить кеглями. Порожняк повний.

– А хто втірав про любов! – завівся по-новій Макс.

– Ідіот, я тобі про любов братську. Про християнську говорив.

Макс якось обм'як, присів навпочіпки, звісивши руки зі шмалом на колінах. Я схилився над ним в брунатних сутінках, з дорогим запахом парфумів та поту, що струменіли з цих двох.

– Ти чого брюлік у Тоцького з пальців не зняв? – уже спокійно запитав я.

– Я не відморозок, – тихо так, наче дитина, сказав він, і велетенські його руки затремтіли на колінах.

– Чистої води, – гнув я своє.

Посипав сірий як попіл сніг. Я сів поруч з Максом. Разом ми подивилися на парочку.

– Що з ними робити? – заворушилися кеглі у голові Макса.

– Замочити.

Мужик зомлів і повис на дамочці.

– Ні. Ми їх відпустимо. Мама нічого не говорила.

Я витягнув «берету».

– Слухай, Макс, на кой хєр ми тягнемо цей ящик? – запитав я у нього.

– Мама ж, блін, сказала… А ну розвернись сракою, – звернувся він до дамочки.