Чтение онлайн

— Величносте! Вірність аж до смерті? Я ще занадто молода й не хотіла б побачити, як ви помрете, коли не дотримаєте вірності.

Вони сиділи вдвох за столом, накритим на двадцять осіб. Миле, тонке обличчя жінки знов стало задумливе й насторожене, і вона сказала:

— Я жартую, величносте, зі страху. Це так, як ото люди в темряві співають, щоб розігнати страх. Ви ж здобули перемогу під Іврі, а це було куди важче, ніж здобути одну самотню жінку.

Тоді він упав їй до ніг, поцілував її в коліно й почав смиренно благати. Але вона не піддавалась:

— Я занадто низького роду, щоб стати дружиною короля, і занадто високого — щоб стати його коханкою.

Та він і далі домагався свого. Тоді вона вдала, ніби вже йде до своєї спочивальні, а насправді вийшла задніми дверима з дому й сіла в екіпаж, що стояв там напоготові. Перше ніж Анрі помітив, що її нема, вона вже була в безпеці.

Шукаючи її, він заходив до кількох кімнат. В останній розчинилися двері навпроти, і якийсь чоловік вийшов з них назустріч йому. Тільки підійшовши зовсім близько до нього, Анрі розгледів, що то він сам, відбитий у дзеркалі. Мабуть, він би здогадався про це раніше, якби не був спантеличений поведінкою господині.

— Здоров був, старий! — гукнув він до дзеркала; побачене там збудило в ньому підозру: а чи не того насправді втекла ця молода жінка, що він видався їй не досить молодим? Це вперше така підозра виникла в нього. Від такої думки злякаєшся, придивишся, а врешті засмієшся — бо її спростовує власне серце і любовна жага, що примножує твої сили, як і досі. І що важать супроти цього запалі щоки, сивина в бороді, глибока зморшка від перенісся до середини поборозненого лоба? Та він стримав сміх, щоб краще роздивитись напруження у високо піднятих бровах, а в широко розплющених очах — тугу.

«Звідки вона? — спитав він себе цілком поважно. — Адже в глибині душі я веселий, і всі вони захоплюють мене». Він мав на увазі жінок, усю їхню стать. Певно, ніс їй здався завеликий, вирішив він. Занадто довгий і гачкуватий, аж обвислий. Та ще й на такому щуплявому обличчі — отакенний носяра! Врешті він дійшов висновку, що йому доведеться більше ніж досі упадати за «ними». Легкі успіхи молодості минулися. Проте він не помітив, що змінилося не тільки це. «Анрі!» — промовила в ту саму мить графиня Антуанетта, але рипіння її карети на вибоїстій дорозі покрило все — і цей вигук, і її муку.

«Анрі! Якби ж ти не був великим переможцем у недавньому бою… Величносте! Чом я не потрапила вам на очі тоді, коли ви були ще незначним принцом, зустріли в лісі, полюючи, дружину вугляра й ущасливили її! А то ще якось на балу ви звеліли погасити всі свічки й у темряві заволоділи тією, котрої жадали. Чом то не була я! Все б уже минулося, переболіло, і ви б давно помчали далі. А тепер ви надумали зробитися сталим; «вірний коханець» — ось що було написано в тебе на чолі, мій Анрі, і в очах твоїх я прочитала те саме. А я пішла б за тобою куди завгодно, тільки не в твою велич, не в твою славу. Пробач мені! Твоє занадто ясне сяйво освітило б і мене. Величносте, ви б десять разів обіцяли одружитися зі мною, але так би цього й не зробили».

— Помалу, візничий! Помаленьку додому.

Тепер він, напевне, вже поїхав. І вона плаче.

Розради від любовних невдач Анрі шукав у полюванні; і якось, летячи верхи з гуртом мисливців за собаками по рівнині, на краю якої височів пагорб із замком, — що ж він угледів? Якась процесія, дуже дивна на вигляд, підіймалась на той пагорб — підіймалась дуже повільно, і мисливці легко наздогнали її.

— Гей, люди, це що таке?

Попереду йшли рослі коні, зранені й скошлані.

— Величносте, це верхові коні пана де Роні. Отой, найбільший, був його першим конем під Іврі. Цей кінь упав під ним, а згодом ми його підібрали.

— А чого паж везе обладунок і білий стяг?

— То паж пана де Роні, він везе головне знамено, відбите в католицького війська. А другий паж тримає на зламаному списі пом'ятий шолом пана де Роні.

— А хто ж то їде за ними?

— Отой, що з перев'язаною головою, — то стайничий пана де Роні, а другий, на англійському іноходці,— його камердинер, на ньому жовтогарячий із сріблом плащ його пана, а в руках — докази перемоги: шпаги та пістолі, що їх пан де Роні поламав на ворогах.

— А посередині, на ношах?

— То сам пан де Роні, величносте.

— Сподіваюся, що він почуває себе незле, а то б він не зміг улаштувати собі такий бучний парад, — сказав Анрі, обернувшись до своїх супутників. Тоді знову спитав одного з учасників процесії: — А хто ж то їде на віслюках за ношами?

— То, величносте, ті дворяни, котрих пан де Роні взяв у полон.

— Певне, вони розмовляють про несталість воєнного талану. А що робите ви самі аж у хвості процесії?

— Ми слуги пана де Роні і їдемо за нашим паном до його родової оселі. Ото он їде його прапороносець із чотою списників та двома чотами кінних аркебузирів. Понад півсотні їх полягло, та й у тих, що зосталися, поперев'язані голови або руки.

Анрі залюбки посміявся б з цієї марнославної комедії, та чи годиться висміювати славолюбство, коли його несуть на ношах? Він під'їхав до тих нош; вони були зроблені з зеленого гілля та обручів від барил і покриті полотном, а поверх нього застелені плащами бранців — чорний оксамит, рясно затканий срібними лотарінзькими хрестами. Там лежали ще й їхні погнуті шоломи з чорно-білими плюмажами. А посеред усього того спочивав із тріумфальним виглядом, хоч і тяжко зранений, сам лицар. Анрі щиро мовив:

— О, вітаю, вітаю, любий мій друже! А вигляд у вас куди кращий, ніж можна було сподіватися. Кістки всі цілі? Глядіть, не зостаньтесь калікою, цього нам не можна. Про ваші подвиги вже така слава йде, що аж віри не йметься.

Від цих простих слів де й поділось усе самозамилування пана де Роні. Він звівся на ношах і вже хотів був злізти з них на землю, та король не дозволив. Отож барон заговорив вельми розважно.

— Величносте! — сказав він, навіть не підпускаючи страдницьких ноток у голос. — Ви приносите мені розраду й ушановуєте мене аж надміру такою турботою про мене. Я не здатен виразити своїх почуттів і скажу тільки, що бог недвозначно явив мені свою поміч. З ласки господньої рани мої вже гояться, навіть найтяжча — та, що на культі,— і я сподіваюся щонайбільше через два місяці набути собі нових на службі у вас — за ту саму платню, тобто з чистої любові.

Анрі, те почувши, так розчулився, що вже ладен був плакати, а не сміятись. Він обійняв пана де Роні, що говорив скромно й поважно, а не пишно.

— Дивіться, панове! — гукнув король. — Оце справжній, щирий лицар, я вам кажу!

Він ще трохи проїхав поряд з ношами, тоді нахилився до них і тихенько сказав:

— Одужуй швидше. Роні, затятий старий єретику, бо треба здобувати Париж.

Барон відповів теж пошепки:

— Ви вже так говорите, ваша величносте, ніби людина не нашої віри.