Чтение онлайн

Зараз Лук'яньо не відходить од матері, сидить на ослінчику й вишиває червоним хрестиком для себе сорочку, скроєну напередодні у глинського кравця, що в нього обшиваються всі більш–менш заможні вавилоняни й ті, котрі тягнуться до них з останніх жил, бо найбільша ганьба для вавилонянина — вийти на люди в нікудишній сорочці. Те зовсім не означає, що штани тут малось ні за що, та сорочка була своєрідною візиткою для тутешнього шляхетства, вже й так залишиться, напевне, довіку: в якій ти сорочці?

Лук'ян має великий хист до того, пів–Вавилона в його вишиванках, і навіть їхній сусід Явтух, якому він з великим натхненням оздобив сорочку ще до чвар. Тоді Пріся іще не починала сипати хлопчиків для Явтушка, то він хизується сорочкою й досі. На котромусь фатальному хрестику Лук'ян, а з ним і Данько мають посиротіти…

Червоний клубочок на долівці перекидався дедалі нервовіше, непомітно меншав, а коли Лук'ян знімав окуляри, щоб протерти їх, то клубочок перепочивав, ніби щось живе. Лук'ян завів окуляри знедавна, рятується ними від короткозорості, на те напоумив його Фабіян, довівши особистим прикладом великі переваги цього, як він гадав, найгуманнішого людського винаходу. Мати ж ніяк не може до того звикнути.

— І звідки воно до тебе вчепилося?

— Що, мамо? — підводить Лук'ян свої окуляри до неї.

— Оте каліцтво твоє. Сліпота…

— А мені байдуже. Я звик.

— То чи не від того, що тобі пупа втиналось до книжки? Хтось підсунув повитусі молитовничка. А букви маленькі–маленькі…

— Це того, якого Данько скурив?

— Спалив, негідник, таку пам'ятку…

Данькові ж — про це Лук'ян щойно довідався — втиналось пупа до ложки, від того невситимість до їжі, а отже, й до роботи. Хіба знаєш, якого тебе загадують, коли з'являєшся на світ.

— А звідки ж у Данька конокрадство? — поцікавився Лук'ян.

— Соколюки тут ні при чім. То я винна. В моєму роду була колись ця хвороба. Діда мого чумаки вбили. Волів крав на чумацькій дорозі…

— Волів? — здивувався Лук'ян, радий за брата, що віднині той не такий уже самотній, як уявлялося досі.

— Дід полював за лиманами [5] . На масті тронувся. А Данько ж на чому?..

— Йому масть нічого не важить. Йому інше.

— А що ж інше? Гроші?.. Де ж вони?..

— Пригода, мамо… Хіба ви не помітили, який Данько, коли крадений кінь ірже у стайні?.. Хоч до рани клади…

Дивна річ, вавилонські коні могли жити собі спокійно, за якимись неписаними конокрадськими законами вони не будили в Данькові жодних поганих пристрастей. Жертву ж обиралось у далеких селах. Зараз марив баским коником, якого випильнував на останньому глинському ярмарку. Вже мав про нього всі конокрадські притики, що з них починає жевріти в грудях нова пригода: коник той з Овечого, невеличкого, але заможного сільця, хазяїна звати Ларіоном Батюгом, на хаті дерев'яний півник стоїть…

— Клич того навіженого, — без зла в голосі попрохала мати, а про себе подумала: «На котромусь кінському ярмарку зашмагають його дядьки батогами, й тобі, Лук'яньо, доведеться забрати його прах додому… Яке ганьбисько!»

Клубочок занишк під лавою, там за ним недремно пильнував кіт, чекаючи, поки той угамується зовсім, аби перебрати вишивання в свої лапи. Лук'ян метнувся на ґанок.

— Що там, братику? — запитав чорнобородий Данько з білих снопів, якими обставив точка так густо, що жодна зернина не могла б випасти у спориш…

— Мерщій, Даньку!

— Гадаєш, так легко померти, як тобі здається? Зараз доб'ю снопа і прийду.

— Недарма тобі пупа підтято до ложки! — вихопився Лук'ян на братів непоспіх.

— До чого–до чого?!

— До тієї щербатої ложки, з якої ти й нині їси.

— А тобі ж до чого? — поцікавився Данько.

— Мені? Коли хочеш знати, до молитовника!

— Я ж то думаю, чому ти в нас така бозя! — розсміявся Данько. Вибравшись зі снопів, він затримав Лук'яна на ґанку.

— Це й усе, що вони збиралися нам сказати перед смертю?

— А що, хіба тобі не цікаво, чому ти такий живеш на світі?

— Який? Ну ж бо, ну, я хочу почути…

І дав «бозі» гарного запотиличника. На ґанку виник шпаркий бій, що скінчився миром, як завше. Але ж смерть не могла чекати, і коли обидва зайшли до хати в синівській покорі та печалі, то в них уже не було матері, лише кіт грався долі червоним клубочком, котив його лапами, наче жаринку, вибрав собі час для забавки.

Матері не люблять, щоб діти бачили, як вони вмирають. Тільки совісно стало обом за свою бійку на ґанку. Хлопці й раніше полюбляли почубитися ні за що, але материн макогін мирив їх в одну хвилю, тепер він висітиме на шворці біля мисника, навіть якщо вони й убиватимуть один одного на смерть. Уже заради того одного їй належало б жити. В кожній хаті має бути свій миротворець.

Тільки запалили свічку під образами, як прилетів батько на її смерть і накрив їй білим рушником очі, бо ж самі вони не здогадалися б те зробити. Батька задушено в глиняниках за панський скарб, який дістався йому, коли розбирали пана. Задушено посторонком. Одні твердять, що скарб він віддав своїм убивцям, їх навіть називали поіменно, нібито вони відразу після того забагатіли, інші ж і досі шукають той скарб у глиняниках у ніч на Івана Купала. «Най шукають», — говорила на те стара Соколючка синам. Батька ховали без них, вони тоді обидва були в солдатах на австрійському фронті, то тепер і батькові поставили свічку перед його богом Миколаєм–чудотворцем. Запаливши її, Данько стояв перед нею як укопаний.

— Даремно вбили Миколая Соколюка. Не було ніякого скарбу…

— Ні, Даньку, не даремно… Скарб був. Але його заклято. Заклято, щоб не дістався нікому. Ще тоді, як убили батька.

— Лук'яню, братику, чого ж ти мовчиш? — кинувся до нього Данько.

— Я поклявся не чіпати… їм поклявся, — показав на небіжчицю.

— Що??? — схопив його за груди Данько.

Лук'янові потерпло в ступнях, наче він стояв на мурашнику.

— Відчепись!.. Уже бачу в твоїх очах убивцю…

— А що я останні жили висотую з себе — цього ти не бачиш?..

Щось гупнуло в комині. То міг нагадати про себе домовик. Узимку він гріється там на перекладині, звісивши босі замохнатілі ноги. Неодмінно босі, аби міг нечутно ступати по своїх володіннях. Тепер таких сінешніх коминів не ставлять, будують комини з лежаками, і домовики, ці добрі духи, оселяються там неохоче. Тому щастя в нових оселях ще менше, ніж у старих. Данько відпустив брата, перейшов на сумирний лад.

— Я знав, матінка щось приберігають для нас… Але ж люті які, хай бог простить на слові. Стільки років мовчати! Ура!!! — потряс він кулаками в повітрі, зовсім збожеволівши.