Чтение онлайн

Сп'яніння, про яке я тут уже згадував, себто сп'яніння відстанями, а отже свободою, спричинювало мої постійні втечі з гуртяги. Окрема кімната, де я вперше у житті мешкав сам, цілком і виключно сам-один, була безумовним дарунком долі. Вистачало повернути ключ у замку — і досягалося недосяжне: самота, спокій, письмовий стіл, друкарська машинка, папір, сигарети, абсолютний, кажучи польською, odlot.

І якщо в ній не писалося, то читалося. У тій Москві я читав так багато, ніби надолужував утрачене — сотнями сторінок за вечір, грубими томами за два-три дні. У моєму тодішньому списку Маркіз де Сад логічно переплітається із Солженіциним (усі три частини «Архіпелагу»), а Бахтін з Маланюком (обидві «Книги спостережень»). Та що там — я навіть гіпермонументальне «Prawem і lewem» Лозінського завиграшки проковтнув — подвиг, якого б уже нізащо не здійснив тепер.

Тому я згоден з тими, котрі повчають мене, що Москва — це текст. Так, це текст — і зовсім не обов'язково про Москву.

І все ж хоча б кілька разів на тиждень мене тягнуло назовні. Я ніби навмисне відшукував найдальші пункти призначення і радо приймав запрошення до діаметрально протилежних кінців московського світу. Що тривалішою виглядала майбутня подорож, то веселіше я на неї приставав. На жаль, мені майже ніколи не вдавалося їхати в один бік довше, ніж годину. Причиною такого сплющування полюсів було метро, що в нього я занурювався у дев'яти випадках із десяти.

На схему московського метро я досі можу дивитися годинами, як такий собі мнемоманіак. Чи це намагання вивчити її всю впоперек і уздовж напам'ять? Увібрати в себе, втягнути, поглинути, зархівувати? Чи це заціпеніння має в собі щось від гіпнозу? Як мені позбутися цієї залежності?

Москва — це Павук, а Павук — це Метро. Тобто Москва — це радше підземне місто, аніж надземне. Це пов'язано перш усього з його репресивним характером. Підземні ходи, закапелки, карцери, катівні, штольні й колодязі — все це не тільки супроводжує, але й підпирає Москву своїми порожнинами від самих її початків, із самого середньовіччя. В одному з «Листів» я пишу про московське метро, що воно «трагічне і стратегічне». Воно тоталітарне, бо воно — це насамперед Сталін з його хтонічними інстинктами.

І як же його відокремити від Москви, цього рябого осетина?!

А навіщо його від Москви відокремлювати?

Якби не він, у Москві ніколи б не збудували метро. Це він, це його мегало-, гіганто- та ампіроманія, його галюцинативне безсоння вкупі з передчуттями другої, а відтак і третьої, остаточної, світової війни покликали до життя цей ще один модернізаційний проект. У нього їхав дах від жаги перетворень і параної. Звідси — й потяг до всього підземного: бункерів, штабів і сховищ. В ідеалі то мали бути цілі підземні міста, значно більші за свої відповідники на поверхні, їх насичена мережами повноцінної життєдіяльності агломерація. Найкраще було б утекти до них назавжди. Якщо б ворог завоював поверхню, то все заціліло б і розгорнулося внизу — ізольований і захищений Інший Світ, Імперія-2. «Ворог» — це дуже важливе слово в його контексті, просто-таки ключове. Сталін так і залишиться навіки найулюбленішим російським героєм — таким, що знищив мільйони ворогів і збудував осяйні підземні палаци. Таких величних звершень не забувають.

У травні 1935 року його права метрополітенівська рука Лазар Каганович, відкриваючи першу, звичайно ж, червону лінію між Парком Культури і Сокольниками, виголосив промову, яка неодноразово переривалася бурхливими тривалими оплесками та вигуками ентузіазму. «Метрополітени в капіталістичних містах будуються понурими, одноманітними, сумовитими, — казав Каганович. — Людина йде з роботи втомлена, спускається вниз, у темряву склепу, сідає в підземний потяг і не тільки не відчуває полегкості, а навпаки, ще більше втомлюється». У цьому Каганович мав рацію, зауважу я нині — вже після того, як запізнав і паризьке, і нью-йоркське, і, звичайно ж, лондонське метро. Проте найбільше в його словах мене привабила цілком ґотична темрява склепу— безумовний відбиток підлітково-юнацького захоплення яким-небудь Брюсовим чи Бальмонтом. Тому я не втримуюся від утіхи цитувати Кагановича й далі: «У нас інше суспільство та інший лад. Наше суспільство є, передусім, суспільство соціалістичне. Соціалістична держава може дозволити собі будівництво для народу споруди, яка коштує дорожче, зате дає зручності, краще самопочуття, художню насолоду населенню. Ми хочемо, щоб ця споруда, яка більше, ніж будь-який інший палац, театр, обслуговує мільйони людей, — щоб ця споруда піднімала дух людини, полегшувала їй життя, приносила їй відпочинок, задоволення. Наш робітник, що їде на метро, має почувати себе в цій споруді бадьоро і радісно, знаючи, що працює для себе, знаючи, що кожна гайка є гайкою соціалізму».

Тут я на мить зупиню цитування — виключно, аби ще раз помилуватися красою щойно згаданої гайки, якомога міцніше закрученої, хочеться сподіватися. Помилувався — і далі, до головного месиджу тієї історичної промови: «Ось чому, товариші, ми збудували такий метрополітен, де людина, спускаючись на станцію, почуває себе, за визначенням робітників Москви — «як у палаці». Та й палаци нашого метро не одноманітні. Що не станція — то своєрідність. Де ж тут, панове буржуа, казарма, знищення особистості, знищення творчості, знищення [82] мистецтва? Навпаки, на метро ми бачимо найвеличніше розгортання творчості, розквіт архітектурної думки — що не станція, то палац, що не палац, то по-особливому прикрашений. Але кожний з цих палаців світить одним вогнем, вогнем соціалізму, що йде вперед і перемагає!».

Ці патетичні слова було вимовлено в мить одного з найвищих злетів еСеСеСеРу. Система починала здаватись успішною і переможною. Мешканці Москви, ніби діти напередодні Свят, жили очікуванням цього підземного дива. Їм випало справжнє щастя: найгарніший у світі Метрополітен, наймудріший у світі Батько. Ті з них, які ще перед відкриттям таємно побували під землею і краєм ока підглянули, що там будують, розповідали про побачене напівошалілою скоромовкою: мармур, коштовності, бронза, колони, скульптури. Це була мета, її досягнення, це було мега — мегадосягнення мегамети.

Герой «Московіади» Отто фон Ф., якісь лише 55 років по тому, переповідає свої враження від метрополітену (і саме московського, позаяк своєї кругосвітної подорожі ще не здійснив, тож інших метрополітенів ще не бачив) цілком інакше: «Він завжди приваблював мене своєю дикою апокаліптичністю. У таких вагонах я возив би грішників до пекла. Усе — починаючи від пропускних турнікетів, що жахають металевим автоматизмом, від нескінченних есхатологічних ескалаторів із зафіксованими постатями кататоніків або вічно забіганими силуетами параноїків, до самих підземних потягів, що вириваються звідкілясь із темряви, лячно гальмують на станціях з бандитськими іменами, щоб за півхвилини знову рвонути кудись у ніч, защемивши дверима чиїсь невезучі руки, задниці, голови».

Це про ті самі палаци? Про їхню «художню насолоду для населення»? Про той самий вогонь соціалізму? Бідолашний товаришу Каганович, як же воно все виблякло, протерлося і посипалося! Темрява склепу запанувала в палацах, темрява склепу!

Але, може, нічого насправді не сипалося? Може, то Отто фон Ф. галюцинує і нагнітає страхи навколо чужої йому Столиці? Я десь нещодавно вичитав, що середня швидкість потягів у московському метро становить усього лише 41 — 43 кілометри на годину. Щиро кажучи, нічого «дико апокаліптичного». Возити до пекла грішників з такою сміховинною швидкістю було б якось украй непереконливо.

Якщо метро — це дев'ять десятих моїх пересувань Москвою, то ходіння пішки — також дев'ять десятих, але в іншому вимірі. Крім щоденного сходження вулицею Горького вниз до Центрального телеграфу, в мене бувало Бульварне кільце. Я стартував у хвіртці Літінституту на Тверському бульварі, 25 і брав праворуч. За Тверським починався Нікітський, за Нікітським Гоголівський. Пройти усі десять бульварів Кільця було б напевно ділом, надзвичайно вартим зусиль. Воно мусило б забрати ніяк не менше двох з половиною годин, якщо враховувати, що насправді Кільце аж ніяк не закільцьоване. Тобто, щоб його справді описати, почавши у певному пункті й до нього вкінці повернувшися, слід подолати ще й добрячий шматок усієї дистанції Москворецькою та Кремлівською набережними. Разом набралося б кілометрів з дванадцять. Яке чудове вбивання московського часу! Наскільки швидше б він летів, якби я бодай двічі на тиждень описував ногами Кільце! До того ж таке ходіння можна було би піднести до рівня ритуалу — такого собі поклоніння пам'ятникам, наприклад. Їх на бульварному жахливо багато, вони починаються Пушкіним і утворюють якийсь такий пам'ятниковий ланцюг російськості. Таким чином, нині я міг би з деякою геометричною натяжкою писати, що двічі на тиждень ходив периметром Великої Російської Культури — ВРК. І в цьому хай позаздрять мені всі на світі її шанувальники.

Проте зазвичай я лише доходив до Гоголівського (з однойменним пам'ятником) — і знову повертав праворуч. Там починався Арбат, ця пішохідна модель демократії, зона свободи (зона?! свободи?!) чи принаймні її передчуттів.

Я повинен тут щось пояснювати? Спробую.

Та Москва, в якій я встиг пожити, була — про це я не вперше — суцільним парадоксом: центром Імперії та епіцентром її розпаду водночас. Іншими словами, Центр, який усе ще намагався щосили стримувати провінції, не міг собі порадити із самим собою. Для Москви найбільше проблем створювала Москва. Арбат з його «промоклими художниками, захриплими поетами-інвективістами, вицвілими бардами, облізлими джазменами, жонглерами, декламаторами, матадорами, канатохідцями, педерастами і власне жебрацтвом» (цитую за «Московіадою») здавався мені — і, можливо, таки був — найживішим нервом у згаданому епіцентрі розпаду. Без нього нічого б не сталося. Він являв собою парад плюралізмів і протестних потенцій. Це була дефіляда уздовж кількох сотень метрів свободи — слова, жесту і підприємництва. Від нього віяло лібертухою, кооперативним бізнесом та блюзнірством. Він смачно пахнув шашличним димом та розмноженою на ксероксах антирадянщиною. Усе в Москві залишалося радянським, і лиш Арбат був інший.