Чтение онлайн

— Повертаємо, — прийняла рішення Рікса. — Ми, мабуть, вже остаточно від них відірвалися.

Вони якийсь час їхали руслом мілкої річки, яка, на думку Рікси, була Бобрицею, лівою притокою Бобра. Бобриця мала протікати через розташований при Bia Регія Томашів. Однак Рікса вважала, що Томашів краще залишити осторонь, і запропонувала від'їхати на захід і відшукати дорогу, котра веде до села Варта. Рейневан поклався на її знання цих місць. Сам він їх не знав. Хоч і побував тут із рейдом, навесні 1428 року, але тоді він не милувався краєвидами і не запам'ятав їх.

Близькість якогось поселення, можливо, саме цієї Варти, виказало клекотіння лелек і гавкіт собак. Невдовзі вони почули шум млина. Тоді побачили млин і покритий килимом ряски млиновий став. Собаки далі гавкали.

— В'їжджаємо чи об'їжджаємо?

— В'їжджаємо, — вирішила Рікса. — Скидається на те, що тут безпечно. А при нагоді порозпитуємо людей. Сумніваюся, що Грелленорт сюди добрався, але запитати не завадить.

Вони в'їхали між тини і грядки. Обережно. Але не досить обережно.

На самому краю села ріс великий дуб. З його гілок звисало четверо повішеників. Один, видно, свіжоповішений, ще посмикувався.

Навколо дуба зібралася дюжина збройних — не Чорних, кольорових. Збройні помітили їх одразу. І кинулися до них із кри ками. Рейневан і Рікса розвернулися — либонь, тільки для того, щоби побачити, як з боку млина на них диким чвалом женеться лицар на покритому попоною коні. У повному пластинчастому обладунку. У замкненому саладі. З турнірним щитом з гербом. З опущеним списом. Викапаний Амадіс Уельський. Або якийсь інший легендарний лицар.

Рікса ухилилася від списа, звісившись із сідла, могутній кінь списника налетів на її кобилу і повалив її, дівчина покотилася по землі аж на берег млинівки, щосили гримнувшись головою об стовп. Кінь Рейневана став дибки, лицар кинув спис, дістав меч, махнув ним навідліг. Якби Рейневан не зіскочив, то був би без голови. Кінь з розгону вдарив його і збив з ніг, він звалився в болото, просто під інші копита.

Бойові крики раптом посилилися, вершників навколо раптом ніби побільшало, Рейневан зрозумів, що в конфлікт включилися інші сили. Легкоозброєні кінні в капалінах, багато з них — зі знаком Чаші на грудях. Однак часу обдумувати цей факт не було, навколо кипів бій, храпали та іржали коні, мигтіли і брязкали клинки, лилася кров. Хтось знову наїхав на нього кінськими грудьми, він впав, помітив спис, котрий здіймався для удару. Тієї ж миті списник вилетів із сідла, діставши фламандським гудендагом.

— Самсон!

— Рейневан?

Самсон обернув коня, захищаючи Рейневана від наступного нападника. Без потреби, той уже кулився в сідлі під ударами рогатин двох вершників з Чашами. Третій для гарантії різонув його по шиї кривим фальшіоном.

— Шарлей!

— Рейневан?

— Живцем брати! — кричав зовсім юним голосом командир гуситів, лицар у бурому плащі на повному пластинчастому обладунку. — Гербових — живцем! Гемайнів — під ніж!

Битву було закінчено. Кого мали добити — добили, кого мали зв'язати — зв'язали. Рейневан, трохи отетерілий, обнімав Шарлея і Самсона. За цим з висоти сідла спостерігав лицар у бурому плащі. Коли він підняв забороло салада, його обличчя здалося Рейневанові знайомим.

— Наш гейтман, — представив Шарлей. — Брус з Клінштейна з Роновичів. Молодший брат…

Він не закінчив. Один з-поміж убитих тільки прикидався вбитим, а тепер зірвався і кинувся на Бруса з бурдером [116] . Не доскочив. Шарлей зблизька випалив у нього з дивної короткої рушниці, рознісши йому голову на шматки.

— Дякую, — розігнав рукою дим Брус з Клінштейна з Роновичів, молодший брат Бразди з Клінштейна, гейтмана у Сиріток. — Дякую, брате Шарлею.

Рейневан згадав про Ріксу — і саме вчасно, дівчина якраз піднялася з землі й витрушувала пісок з волосся.

— Усе в порядку?

— Абсолютно, — відповіла вона. І раптом її губи викривилися в гримасі, а очі широко розкрилися.

Вона дивилася на Самсона.

— Загін, зібратися! — скомандував Брус з Клінштейна. — Відступаємо!

— Юний пан Герсдорф поїде з нами, — звернувся він до лицаря-списника, того самого Амадіса Уельського, який тепер, у полоні, без шолома, втратив усю легендарну ауру і був звичайнісіньким наляканим шмаркачем. — Високородний Каспар фон Герсдорф, син шляхетного Лотара Герсдорфа. Я розраховую на сто гривень за тебе, юний пане. І не менше. Загін, марш! Брате Шарлею, забезпеч ар'єргард!

— У що ти мене вплутав? — тихо запитала Рікса, під'їжджаючи до Рейневана, який замикав колону. — 3 ким ти водишся?

— З нами, — почув гостровухий Шарлей. — 3 особливим диверсійно-розвідувальним загоном польової армії Табора.

— Рейд.

— Аякже. Табор, польове військо під командуванням Якуба Кромешина з Бржезовиць, міські контингенти під Отіком з Ложі, кіннота під Мікулашем Соколом з Ламберка, пражани Вацлава Гарди. Шість тисяч чоловік, двісті возів. Ми з нашим особливим загоном забезпечуємо розвідку. Добуваємо коней. Ловимо дезертирів і бандитів, які крадуть коней у нас. Ви бачили повішеників у селі? Це конокради. Ми вистежували їх три дні, юний Герсдорф нас виручив, бо й ми мали для них заготовані зашморги. А Герсдорф зі своїм роз'їздом шарпає Табор від самої Житави, дошкуляє, отож Кромешин наказав нам із ним розібратися…

— Де зараз Табор?

— Під Болеславцем. Ти не чуєш? Це не гроза, Рейнмаре, це бомбарди. Зрештою, невдовзі сам побачиш, ми ж бо саме туди їдемо. Чи, може, в тебе інші плани? А може, інші плани та наміри у милостивої пані, з якою я не знайомий? І яка справляє враження не надто захопленої нашим товариством?

— Я Рікса Картафіла де Фонсека. До моїх планів та намірів усім зась. А чим мені захоплюватися? Тим, що біля мене їде дибук [117] ? — Вона обернулася і звинувачуюче показала пальцем на Самсона.

— Дибук, от тобі й на! — Шарлей фиркнув. — От ти і дочекався, Самсоне, найшла коса на камінь. Умить тебе розкусила. Дибук, щоб я так жив, дибук на всю губу. Демон, злий дух, втілений у чуже тіло. А я, подумати тільки, підозрював у тобі всього лише Жида Вічного Блукальця.

— На жаль, мушу вас обох розчарувати, — втомленим голосом відповів Самсон Медок. — Я не дибук. І не Вічний Жид. Якби я ним був, я би знав.

— Відстаньмо трохи, — Шарлей піднявся у стременах, упевнився, що ніхто із загону не слухає і не цікавиться ними. — Розкажи, Рейнмаре, що з тобою коїлося. І що тебе сюди привело.

Вислухавши, демерит довго мовчав. Гуркіт гармат з північного заходу долинав дедалі виразніше.

— Чорні Вершники, — врешті-решт сказав він, — далися взнаки і Таборові. За Житавою, чотири дні тому, оточили і вирізали нашу глідку [118] , десятьох чоловік, тільки одному вдалося втекти. Потім ми знайшли кількох із тих, кого взяли живцем. Вони висіли за ноги на деревах. Хтось дуже старанно, як тільки міг, змушував їх свідчити. А потім їх перетворили на мішені для кидання списом.