Чтение онлайн

Про заходи Ярослава коло поширення віри київський літописець так пише: „При нїм віра християнська почала на Руси плодити ся й розширяти ся, почали множити ся чернцї й монастирі стали зявляти ся. Ярослав кохав ся в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо чернцїв, і до книг прикладав ся, часто читав в день і в ночи: зібрав богато писарів і перекладав книги з грецької на словянську мову і так списано богато книг і зібрано вірним на науку. Отак як оден чоловік землю пооре, а другий посїє, а иньші жнуть і споживають тепер богато добудов достатку— так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її мягкою—хрещеннєм просвітив; Ярослав засїяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючи з книжної науки".

Иньша літопись оповідає, що Ярослав, приїхавши до Новгорода, зібрав зпоміж дїтей старост і священиків триста душ і звелїв їх „учити книгам". Подібне діяло ся мабуть по всїх більших тодїшнїх містах.

В житю громадянськім з Ярославом звязувано память про поряд-кованнє управи і суду, законів і права. З іменем Ярослава заховала ся дуже цікава такса: що саме мають право жадати для себе від людно-сти княжі урядники, виізжаючи кудись на волость. Такса ся, очевидно, мала на меті оборонити людність від здирств княжих урядників; є ще й иньші подібні розпорядження його. Іменем же Ярослава надписуєть ся й ціла так звана „Руська Правда", збірка наших давнїх законів. Одначе до його часів може належати на правду тільки перша частина сеї збірки, де обмежуєть ся право пімсти і уставляють ся грошеві карикнязя. Так принаймнї оповідає се лїтописець, і незнати чого в тих оповіданнях більше: чи дійсних розпоряджень Ярославових, чи бажань громадянства, аби князі жили в згодї, як годить ся близькій ріднї, помагали оден одному і спільно боронили свою батьківщину від ворогів, не хапали оден у одного земель самовільно, а переймали столи оден по однім, законною дорогою, від старшого до молодшого, а не силоміць.

В житю пішло як раз навпаки. Нїхто не вдоволяв ся своєю часткою, а кождий хоч трохи здібнїйший, проворнійший князь думав проте, чи не удало ся б йому се, що удало ся батькови й дїдови: зібрати наново до купи землї Руської держави, загорнувши в свої руки.

Нїхто не хотїв чекати своєї черги на київський стіл—тим більше, що й не встигло виробити ся певного, трівкого порядку, як має переходити В від князя до князя київський, найстарший престіл княжий—чи має він іти від батька до сина, чи від старшого брата до молодшого, а по молодших братах уже до старших братаничів. Раз у раз підіймали ся за се війни, кріваві, руїнні, що дуже смутили громадянство, і воно нарікало на князів, що вони не пильнують Руської землї, самі наводять на неї ворогів в своїх усобицях—особливо орду половецьку. Пробувало громадянство князів опамятати, та вони не слухали, бороли ся далї завзято. Але те що удавало ся їх дідам: „зібрати землю Руську", де далї то слабше удавало ся навіть найбільш рухливим і здатним споміж них. Ярославу не вдало ся вже зібрати цїлої батьківщини, бо в Полоцьку остояла ся династія Ізяслава. Від Ярослава пішло вже цілих пять родів.

Так як і його батько, Ярослав, позбиравши землі Руської держави, потім роздав їх своїм синам. Смерть не застала його неспідівано, мав змогу розпоря-дити все перед смертю, але нічого більше не умів зробити, як віддати Київ від разу старшому синови, Ізяславу, а улюбленцеви свому, Всеволоду, побажав, аби й йому довело ся бути київським князем, але законною дорогою, а не насильством. Поділив землї між синами і наказував їм жити згідливе, як годить ся синам одного батька й матери, та слухати ся старшого брата.

Де далі тим більше ставало князів: число їх зростало на десятки й сотні, і все більше дробили ся княжі волости. Теперішні князі вже стидали ся так різати свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннєм християнських понять се здавало ся вже не гарним і безбожним, дозволеною вважала ся тільки війна, смерть в бою. Труднїйше ставало викорінювати князів також тому, що вони знаходили собі захист і поміч в своїй землі, у своєї громади. Проминули ті часи, як громада жила зовсім своїм житєм, сама собі правила ся і судила ся, відкупаючи ся від князів тільки даниною. Княжа вдасть, суд і управа їх мужів і намісників входила все глубше в житє громадянства, і не було від того спасення; отже й громадянство все більше мусіло цікавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих війн та перемін князів на своїм княжім престолі, хотіло взагалі як найменьше мати таких перемін, бажало мати свою окрему княжу сімю, яка б пильнувала землі, дбала про громаду і про її бажання. Через се уступало ся за князїв з такої сімї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скільки сил ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць і зміни порядків. А слідом за тим давня держава Руська рішучо і безповоротно мусіла ділити ся на окремі землї, під управою своїх княжих родів, династій, що тільки по імени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили зовсім самостійно і незалежно від нього.

Ярославові сини і внуки ще не розуміли ясно. куди воно йде, і з цїлої сили силкували ся позабирати землї від братів і иньшої рідні та зєднати у одно. Старший Ярославович Ізяслав, що дістав Київ по батьку, не був на стільки проворний та вмілий, щоб взяти се дїло на себе; тому спочатку три старші брати: київський Ізяслав, як найстарший, чернигівський Святослав, мабуть найбільш енергічний і здібний між ннди. та переяславський Всеволод, хитрий і витрівалий, — спільними силами заходили ся загарбувати волости, відбираючи від молодших та слабших братів та братаничів. Та як позабирали від иньших, тоді і між ними самими почала ся боротьба. Пригода виявила, як не сильно сидить Ізяслав у власній своїй волости, і розбудила у Святослава та Всеволода охоту висадити його та поділити ся собі його землями.

Пригода вийшла з степу. На місце Печенїгів, як я вже сказав, в наші степи прийшла орда Торків. Але се була орда слабка і на неї натискала ззаду ііньша, Половецька, що скоро розгромила Торків і в 1060-х соках присунула ся до українських осель. Вже 1062 р вона напала на Переяславщину і погромила Всеволода, а в 1068 р. прийшла знов. Всеволод, по шкоді мудрий, сим разом закликав братів в поміч; пішли всї разом на Половців, але ті таки їх побили і почали грабити українські землї по обох боках Днїпра. Київські люде, що ходили Всеволодови в поміч, прибігши з нещасливої битви, скликали на торговищі віче і постановили йти знову на Половців, що почали грабувати їх землю. Післали до князя свого Ізяслава, аби дав їм коней і зброї підуть на Половців. Але Ізяслав не згодив ся: мабуть бояв ся, що люде збунтують ся на нього, бо й так мабуть були на нього сердиті і чимало їх сиділо тоді поарештованих у княжім „порубі" (вязницї). Коли на вічу сказали, що князь зброї не дає, підняло ся велике невдоволеннє на нього і на його помічника, тисяцького Коснячка (тисяцькии був начальникові міста, найстаршим по князеви). Одні пішли сварити ся з Косііячком. иньші побігли розбивати княжі вязницї та виручати своїх громадян, иньші знов на княжий двір та тут почали переговорювати ся з князем і боярами. В Київі сидів тоді в неволї полоцький князь Всеслав. внук Ізяслава, сина Рогнїди. звісний як харак. терник і чудодій. Розгнївані на свого князя, Кияне почали вже пого-воріовати, що краще б їм поставити собі князем Всеслава. Почувши се бояре Ізяславові почали йоли радити, аби післав кого забити Всеслава, щоб справді не поставили його князем. Та Ізяслав побояв ся гріха. А люде, не добивши ся нічого від князя, справді кинули ся поруб розбивати та Всеслава визволяти. Побачивши се, Ізяслав кинув ся тїкати, а люде, визволивши Всеслава, поставили його посеред княжого двора й окликали своїм князем. Всеслав став князем у Київі— але не на довго. Ізяслав пошукав помочи у свого швагра князя польського Болеслава і з ним прийшов на весну. Кияне з Всеславом пішли їм на зустріч оружно. Та несподївано Всеслав в ночи втік з київського табору в свої полоцькі краї—не схотів рискувати за для київського стола, і так зіставив Киян. В нашім славнім Слові о гіо.іку Ігоревім зістала ся пісня про сю пригоду: Всеслав князь людям суди судив, Князям городи рядив, А сам в ночи вовком ходив, З Київа до півнів до Тмутороканя забігав, Великому Хорсови (сонцю) вовком путь перебігав. В Полоцьку йому заутреню у святої Софії звони. пі Він у Київі зачув ті дзвони. К.іюками спер ся він о конї, скочив він ік Київу І діткнув ся ратищем золотого стола—Київа; Скочив звідти лютим звірем з під Бі.ігорода І повіяв ся у синїй млї…

Кияне, зіставши ся без князя, кликали до себе Святослава і Всеволода, але ті теж не насмілили ся наставити свої голови. Кияне му-сЇли назад прийняти Ізяслава, і той кріваво пімстив ся на участниках повстання. Але зміркувавши з сих подїй, як слабо сидить Ізяслав на своїм київськім столї, Святослав потім змовив ся з Всеволодом і пішов на Ізяслава з військом, вигнав його з Київа і поділив ся його землями з Всеволодом (1073).

Недовго й Святослав панував у Київі та володїв братнїми землями, бо вмер уже 1076 р. Та його слідами пішов Всеволод, силкуючи ся загорнути як найбільше земель собі, а як найменьше зіставити иньшим князям—потемкам братів, котрих він усїх пережив. Ті не давали ся, при всякий нагоді старали ся доїхати Всеволодови, наводили Половцїв. силкували ся видерти назад свою батьківщину, користаючи з помочи людности, що теж краще хотіла мати князями своїх „отчичів", синів свого князя, ніж далї перекидати ся з рук в руки, від одного князя до другого. Пятнадцятилїтнє князюваннє Всеволода в Київі пройшло в неустанній боротьбі з отими обділеними князями „ізгоями", як іх звуть. Вони сочили його з усїх боків, а перед між ними вів Святославич Олег, прозваний Гориславичем за те горе, як терпіли люде від нього і від його Половецьких орд, що він наводив на Україну, докучаючи Всеволодови, добиваючи ся від нього батьківщини, що він йому і всьому потомству Святославовому відібрав-Були віки Троянові, минули лїта Ярославові, Були полки (війни) Олегові — Олега Святославича. Той бо Олег мечем ковав коромолу, сїяв стріли по зе.м.ії. Вступав в золоте стремено в Тмуторокані— А вже як дзвін чув великий Ярославів син Всеволод.

Всеволод держав ся до смерти. хотів з загарбаного добра як найбільше утримати в своїх руках; та скоро по смерти його син Володимир Мономах і київський князь Свято-полк. Ізяславів син, що на місце Всеволода прийшов до Київа, побачили, що так дальше не можна: треба вдоволити ізгоїв, треба віддати їм батьківщини і утихомирити Україну, поки вона не пропала зовсім. Бо користаючи з усобиць княжих. Половцї то як союзники ізгоїв, то на власну руку набігали раз у раз на ііоднїіірянські землі, грабили, пустошили і в нївець обертали. Дійшло до того, що полуднева Київщина і Переяславщина та полуднева Чернигівщина не мали анї хвилі спокійної, не можна було господарити, а навіть далї вже й по городах не можна було сховати ся, бо Половці обступали міста й тримали в облозі, поки не піддавали ся. Стара біда, яку терпіла Україна від Печенїгів, по недовгім спокою верпіла ся тепер з новою силою віл сих половецьких нападів.

Плачеть ся мати Ростиславопа По юному князї Ростиславі. Засмутили ся квітки жалем. Дерева з тугою к землі похили;

В сам рік смерти Всеволода поздоровили Половцї нового київського князя своїм приходом, погромили коло Трипілля війська приведені Святополком, Володимиром і його братом Ростиславом. Сам Ростислав потонув тоді в Стугнї, тікаючи від Половцїв (В Київі оповідали, що то Бог Ростислава покарав, бо велів воякам своїм утопити чернця печерського, що йому ту смерть напророчий).

Половцї спустошили всю околицю Київську, обступили город Торчеськ і не уступали ся кілька місяців, поки люде торчеські не піддали ся їм. З великою здобичею пішли Половцї в свої кочовища, Олег, не маючи де ііодїти ся, пересиджував у Ідіуторокаіг, іпо стан тоді пристановищем для тих неприкаянних князїв. Поет каже, що Олег тільки в стремено вступав, походом іти на Всеволодові землі, а вже Всеволодовіі зі страху в ухах дзвонило, а Володимир, що сидїп в Ольговій батьківілинї, в Чернигові, то той зі заткненимн ухами і сидів—щоб не чути того дзвону Олегового, ведучи з собою невільників. „Змучені холодом, стомлені голодом і згагою, схудлі з біди на лицї, почорнілі на тїлї, йшли вони незнайомими краями, серед диких народів, голі і босі, з ногами поколеними на тернах і з слїзми говорили між собою: „я з того міста", „я з того села"-так розпитувались і з слїзми оповідали про свою родину"-жалісно оповідає літописець про сю біду.

Осмілений сим, Олег потім з Половцями прийшов під Чернигів і став добувати. Мономах вийшов і перейшов до Переяслава, але й тут не було спокою; він і Святополк просто замучились від половецьких нападів, що падали то на сей то на другий бік Дніпра. Край пустів. Люде цілими містами, вибравши хвилю, тїкалн далї на північ, в оезпечпїйші місця. Нарешті Мономах і Святополк порішили помирити ся з ізгоями. Скликали всіх князів на зїзд під Київ на Любче озеро (1097) і постановили, щоб кождий княжий рід держав свою батьківщину, аби кождий спокійно володїв своєю волостю і не було війн між князями. Правда, ся постанова не завела згоди між князями, бо зараз по тім зїздї Святополк і Давид вхопили князя Василька еребовельського, послухавши наговорів, нїби він з Мономахом змовляєть си на них; немилосердно ослїпили його, витяли очі й так пустили до дому. З того підняла ся нова війна, що потягнула ся кілька лїт. Але нарешті князї утихомирили ся й порішили спільними силами зайняти ся приборканнєм Половців. Почавши від р. 1103, протягом кількох років (1103–1111) майже що року висилали війська й ходили самі князї в похід в степи, на половецькі кочовища, і тим справдї прискромили Половецьку орду, відігнали її далї в степи і відстрашили від походів на Україну. Люде на Україні дуже тішили ся з того, що князї нарешті взяли ся боронити землі спільними силами. Особливо славили Мономаха, що найбільше клопотав ся тими походами на Половців й иньших князів до них заохочував, і по смерти Святополка закликали його на київський стіл, против княжої постанови, щоб кождий держав свою батьківщину. В літописях заховала ся гарна пісня про тодїшнїй погром Половців, як вони мусіли тікати куди видко від Мономаха.