Чтение онлайн

Гроші їй зоставлено. У Розет не було нічого, у Янгола — й поготів. Ощадливий Зозулик, котрого дехто називав скнарою, спробував був ухилитися:

— В мене є сто франків, — мовив він, — але мені їх треба…

— Давай їх сюди! — невблаганно урвав Шарлюн.

Всі мовчки дивились, як він лічить гроші. Ніхто, навіть Міке, і на догад не мали, до чого воно йдеться.

— П'ятсот шістдесят франків! — проказав зрештою Шарлюн засмучено. — Отож ми всі гуртом коштуємо лише п'ятсот шістдесят франків. Цих грошей ледве стало б на кіло яловичини! Яка мізерія!

— Та й то не найкращої! — захихотів завше легковажний Фріске.

Син аптекаря Жімона, Фріске вважався найздібнішим серед усіх місцевих учнів, але в школі посідав лише друге місце, бо перше ще рік тому виборов Філіп Віаль, хлопець з незрадною пам'яттю й надзвичайними здібностями, які вражали навіть мадмуазель Блан.

Шарлюн глянув на жартуна зизим оком:

— Чи ти ба, як йому смішно! Він скорий визбирати двісті п'ятірок за тиждень, а як ідеться про добродійну справу, то королівським жестом простягає нещасні сто су! Ні, далі так діло не піде…

— Навіщо ми складаємо гроші? — спитав Зозулик.

Ніби й не чуючи його, Шарлюн повів далі, вже спокійніше:

— Певна річ, на світі є сила-силенна способів заробити великі гроші—звісно, коли за це діло гарненько взятися! Коли ж ми вважатимемо це за гру, то нічого в нас не вийде — шкода й праці! В кожному разі впорати це діло було б куди цікавіше, аніж без кінця гонити бідолаху-віслюка, котрий ніколи не дасться спійматися.

— Але навіщо нам стільки грошей? — з цікавістю спитав Янгол.

Це саме питання було на вустах у всіх. Жоден із дітей ніколи не був ласий до грошей — багатші й бідніші, вони просто не надавали їм ніякого значення. Але Шарлюн завагався: йому не хотілося відкривати зразу всі карти.

— Ми не маємо права втручатись до справ дорослих, — озвався він перегодом. — Але чому б не помогти тому, хто потребує допомоги — звісно, хто на неї заслуговує. От якби Шпиндель, бува, здурів і кинувся б на котрогось із наших малих — Норін або Янгола… Як би ми повелися?

— Кинулись би на нього з ломаками! — гукнув Фріске.

— Ми маємо вчинити щось подібне, тільки на інший штиб. Мосьє Аморетті не відчепиться од могікан. Він, ясна річ, багато за пас дужчий, але, може б, нам і вдалося утерти йому носа…

— Як-то? — загукала ватага.

— Здобувши грошей для тих, хто їх не має — он як!

— А скільки ж треба тих грошей? — спитала Міке.

Шарлюн замислено надув щоки:

— Грошей треба чимало. Завтра я підрахую й скажу вам точно…

— Бридня! — стенув плечима Фріске. — Коли б ми навіть обійшли догори ногами цілу округу — здобули б хіба три дулі.

— Ми вже маємо п'ятсот шістдесят франків, — заперечив Смішко. — А це ж тільки початок!

— То гра вже почалася? — спитався Янгол: поки що його вабив не сам величний задум, а ті розваги, що їх він передвіщав.

— Так, почалася! — ствердив Шарлюн.

Потому обернувсь до Зозулика:

— Ти будеш нашим скарбником. Дідусь твій — нотар, є з ким порадитись. Ось п'ятсот шістдесят франків. Занотуй їх, поклади в гаман і гарненько сховай. Через тиждень нам знадобиться броньований сейф — або ж ми нічогісінько не варті!

З усіх найдужче запалилися Міке, Норін, Янгол, Смішко та Сандрін. Фріске й Зозулик поставились до замислу з певним скептицизмом. Рудик і Тітен-солодкі-очка трималися, своїм звичаєм, поміркованої середини. Щиро кажучи, жоден з цих шибайголів — і Шарлюн найперш — не взяли замислу на поважне. Але він уже вроївся в найшаленіші голови. Поштовх дано — цього було досить. І слід клепати, поки тепле, бо, диви, днів за два охолоне запал, — як не раз траплялося цим нестримним вигадькам.

Раптом діти вгледіли на головній вулиці двох поліцейських — Кюка та Гарідана. Вони з гідністю возсідали на древніх велосипедах з високими кермами. Одинадцять голів ураз сховалися в кущах. Поліцейські перетнули круглу галявину й покотили піскуватою дорогою до могіканських хатин. Ледве вони зникли, одинадцять голів вигулькнули знов.

Шарлюн повернувся до гурту й пильно глянув кожному в очі. Коли дійшов до малих — насупився:

— Тримайте язика на припоні! — мовив він стиха. — Як Аморетті щось винюшить — гамкне нас усіх і не вдавиться! Стережіться шпигунів — їх усюди повно, навіть у школі!

— Ти маєш на гадці Філіпа Віаля? — підморгнув Смішко.

— Авжеж, передовсім Філіпа! Він — не нашого поля ягода. Батько його зав'яз по самісінькі вуха в цій справі з курортом, яка збаламутила цілу округу… Тож майтеся на бачності!

По цьому ватага знялася й попрямувала до гавані, а мадмуазель Блан засмучено дивилася їй услід. Вона, дарма що ані слова не чула з тієї розмови — праве все вгадала н ладна була заприсягтися: в житті ватаги настають великі зміни. Шпинделя заступив інший ворог, двоногий, але куди грізніший. Діти є діти — їх завше вабить небезпека… А проте її брала досада на Шарлюна та його приятелів за те, що вони нікого не допускали до свого кола. Два місяці тому вони вигнали з свого гурту страхополоха Дуду — і їх зосталось одинадцятеро. Це не дуже тішило мадмуазель Блан. З якою радістю вона прилучила б до них дванадцятого — Філіпа Віаля, що нудив світом, бо почувався він тут геть самітнім і зневаженим.

Філіп вернув додому зразу після пожежі. Батькова вілла стояла на бульварі Монфлері, сливе поруч вілли Кабассоля, але онуки старого нотаря вперто нехтували сином паризького архітектора.

Архітектор Віаль приїхав до Порт-Біу на початку того літа — його принесла хвиля ділків, принаджених розквітом нового курорту. Тут він і зостався жити. За його проектами побудовано найгарніші вілли селища, і місцеві будівельні підприємства гарантували йому роботу на ближчі десять років. Хоч-не-хоч, Віалі мусили осісти й, поки там що, віддати Філіпа до тутешньої школи. І від першого ж дня діти Порт-Біу, парості давнього місцевого кореня, ощирилися проти малого парижанина. Був він неговіркий, сором'язливий — то й уславився за пихатого: до того ж, уважаючи на батькову діяльність, його залічували до завойовників. І вже цілий рік Філіп жив мов зачумлений, попри всі шляхетні старунки мадмуазель Блан. Він, щоправда, не держав ні на кого серця, але така ситуація, безперечно, була йому не дуже до вподоби.

Архітектор Віаль приїхав близько восьмої години своїм чорно-жовтим «Версалем». Мадам Віаль — чорнява, маленька й тендітна, в квітчастій сукні,— накривала на терасі стіл до обіду. Філіп поливав із шланга прибиті містралем петунії. Він квапливо розчинив гараж перед батьковою машиною.

— Кажуть, що згоріли могіканські хатини? — гукнув до нього батько. — Ти там був?

— Я проходив поблизу, — неохоче мовив Філіп. — Бачив, що горить, та й уже.

— Підемо туди по обіді. Я хочу роздивитися все на місці. От бідолахи — в них біда на біду чіпляється… Але, ручуся — дехто, дивлячись на їхню скруту, руки потирає з утіхи.