Чтение онлайн

— Ох, Реновалесе! Не закохуйтеся ніколи. Це пекло! Ви навіть не уявляєте, який ви щасливий, що нічого не знаєте про такі речі.

Але маестро не зворушували сльози графині, а її відвертість тільки дратувала його. Вимахуючи руками, він ходив по спальні, ніби був у себе в студії, і говорив до Кончі з грубою прямотою, як до жінки, що вже відкрила йому всі свої таємниці і слабості. Сто чортів! Йому нема ніякого діла до всього цього. То вона покликала його лиш для того, щоб він вислуховував таку маячню?.. Графиня схлипувала, мов дитина, скулившись під ковдрами та простирадлами. Вона сама як палець на цьому світі і страшенно нещасна. У неї нема іншого друга, крім маестро — він для неї і батько, і брат. Кому ж, як не йому, може розповісти вона про своє горе? В один із таких моментів, побачивши, що художник мовчить, уже трохи зворушений її слізьми, Конча осміліла і сказала, чого від нього хоче. Він повинен піти до Монтеверде і добре вичитати йому, сказати напрямки, щоб поводився по-людському й не примушував її страждати. Доктор схиляється перед художником. Це один із найпалкіших його шанувальників. Вона певна, що досить маестро сказати Монтеверде кілька слів, і той повернеться до неї покірний, мов ягнятко. Треба йому показати, що вона не сама, що в кому її захистити, що ніхто не зможе безкарно насміятись з неї.

Але Конча навіть не встигла викласти своє прохання до кінця. Художник зціпив кулаки і широкими кроками заходив по кімнаті, несамовито лаючись. Він аж кипів від люті.

— Прокляття! Цього тільки й бракувало! Скоро ви попросите, щоб я почистив вам черевики. Чи ви з глузду з’їхали, сеньйоро? За кого ви мене маєте? Я не бажаю терпіти ваші витребеньки… Для цього у вас є граф. Дайте мені спокій.

Але вона уткнулась головою в подушки і невтішно заплакала. Отже, на цьому світі більше немає друзів! Маестро такий самий, як і всі інші: не догодиш усім його забаганкам, то й дружба для нього не дружба. Стільки слів, стільки обіцянок, а на ділі він не здатен навіть на малесеньку жертву.

Нараз вона опанувала себе і трохи підвелася на ліжку, — насуплена, розгнівана, холодна, мов ображена королева, — світячи крізь мережива таємничою білістю прегарного тіла. Ну що ж, їй тепер усе ясно: вона помилилася, розраховуючи на нього. А коли Реновалес, розгубившись від цього спалаху гніву, хотів щось сказати на своє виправдання, вона суворо й гордовито спитала:

— То ви згодні чи не згодні? Рахую до трьох: один… два…

Гаразд, він виконає її прохання. Він уже впав так низько, що може скотитися ще трохи — нічого від цього не зміниться. Прочитає докторові напучення, скаже йому у вічі, що тільки йолоп може нехтувати таким щастям. (Ці слова художник вимовив щиро, і голос йому аж затремтів від заздрощів). Чого ще хоче від нього його чарівна мучителька? Нехай просить сміливо, він усе зробить. Як треба, викличе на дуель графа з усіма його орденами і вб’є його, щоб вона стала вільною і могла поєднатися зі своїм докториськом.

— Жартівник! — вигукнула Конча, переможно всміхаючись. — Ви милий, як ніхто в світі, але й дуже-дуже лихий. Підійдіть-но до мене, злюко.

І, відгорнувши рукою пасмо чуприни, схоже на віття плакучої верби, поцілувала художника в чоло, весело засміявшись, коли той весь затремтів від цієї ласки. Реновалес відчув, як ноги йому підгинаються, а руки самі хапають у обійми це тепле, духмяне тіло, що так і вислизало з тонкої сорочки.

— Я ж поцілувала вас тільки в чоло! — закричала Конча. — Як сестра брата, Маріано! Спокійно!.. Ви робите мені боляче!.. Я подзвоню!

І таки подзвонила, бо відчула, що слабне й ось-ось поступиться, не зможе вирватися з цих палких і владних обіймів. У лабіринті коридорів та кімнат задзеленчав електричний дзвоник, двері в спальню відчинилися, і зайшла Марі — вся в чорному, з накрученим волоссям, тактовна й мовчазна. Її бліде усміхнене личко говорило, що вона звикла бачити все, здогадуватися про все, завжди зберігаючи незворушний вираз.

Графиня простягла Реновалесові руку, спокійна і люб’язна, так ніби прихід покоївки урвав їхнє прощання. Шкода, що він уже йде; увечері вона сподівається зустріти його в Королівському театрі.

Коли художник опинився на вулиці, ковтнув свіжого повітря й відчув себе серед людей, йому здалося, ніби він прокидається від жаского сну. На душі було страшенно гидко. «Ну й відзначився ж ти, маестро!» Він з відразою подумав, як принижує свою гідність, скоряючись усім забаганкам графині; а тепер навіть скотився до такої ганьби, що погодився стати посередником між нею та її коханцем. Але на чолі він і досі відчував ніжний доторк Кончиних уст; і досі був окутаний атмосферою спальні, напоєної пахощами її духмяного тіла. Похмурі думки поволі розвіялись, і митець підбадьорився. Не так уже й погано посуваються справи; хоча цей шлях і неприємний, він приведе його до мети.

Не раз вечорами Реновалес ішов до Королівського театру, скоряючись Кончі, яка хотіла бачити його там, і майже всю виставу просиджував у її ложі, розмовляючи з нею. Міліта сміялася з такої переміни батькових звичаїв — адже колись він лягав увечері рано і вже вдосвіта вставав працювати. А що мати вічно була недужа, то тепер Міліта виконувала обов’язки господині й виряджала маестро з дому; весело кривляючись і сміючись, вона допомагала батькові вдягти фрак, причісувала його, поправляла йому краватку.

— Татуню, я тебе не впізнаю: ти став світським хлюстом. Коли візьмеш мене з собою?

Батько виправдовувався, напустивши на себе поважний вираз. Цього вимагає його професія; художникам треба жити світським життям. Ну, а її він із собою візьме, неодмінно візьме… іншим разом. Бо сьогодні мусить іти сам: у нього справи, він має переговорити у театрі з багатьма людьми.

Сталася з ним іще одна зміна, яку теж відразу помітила насмішкувата, весела Міліта. Тато помолодшав.

Під безжальними ножицями його патли з кожним тижнем коротшали, а борода зрештою перетворилася на дрібний підлісок тих дрімучих хащів, що колись надавали йому суворого й дикого вигляду. Він не хотів зробитися таким, як усі; мусив щось зберегти від своєї артистичної зовнішності, бо ж люди, зустрічаючи великого Реновалеса, повинні впізнавати його. Але в межах цього бажання митець намагався не дуже вирізнятися серед елегантної, вишукано вбраної молоді, яка оточувала графиню.

Ця переміна не залишилася непоміченою й для інших. Студенти Академії образотворчих мистецтв показували на нього пальцем з райка Королівського театру, а ввечері спинялися серед вулиці й дивились, як він іде в блискучому шовковому циліндрі, що увінчував підкорочену гриву, і в розстебнутому пальті, між розгорнутими полами якого виднів елегантний жилет вечірнього костюма. В захопленій уяві студентів великий маестро завжди стояв з пензлем у руці у своїй студії, вергаючи громи перед мольбертом, дикий, розлючений і неприступний, як Мікеланджело. Отож, побачивши художника зовсім іншим, юнаки проводжали його заздрісними очима. «Ох і розважається наш маестро!» Вони щиро вірили, що за нього змагаються всі світські красуні, бо, на їхню думку, жодна жінка не здатна встояти перед чоловіком, який так гарно малює.

Вороги Реновалеса — титуловані художники, котрі ніде не могли за ним устигнути — в розмовах між собою кляли його на всі заставки: «Блазень! Егоїст! Мало йому тих грошей, які заробляє, то він тепер хизується поміж аристократів! Хоче набрати ще замовлень на портрети і загребти собі геть усе».

Котонер, який іноді залишався на вечір, щоб скласти товариство дамам, дивився, як Реновалес виряджається з дому, і сумно всміхався, хитав головою. «Ох, Маріано! Надто рано ти одружився! В юності, охоплений жагою слави, тільки й думав що про мистецтво, а тепер, на порозі старості, хочеш надолужити прогаяне». Багато людей уже сміялися з маестро, здогадуючись про характер його взаємин із графинею де Альберка, про безнадійну закоханість, що змушувала митця не відходити від Кончі та Монтеверде, вдаючи з себе некорисливого посередника, терплячого й доброго батька. Скинувши із себе свою дику машкару, славетний маестро обернувся на бідолашного невдаху, про якого всі говорили з жалістю; його порівнювали з Гераклом у жіночому вбранні *, що пряде біля ніг прекрасної спокусниці.

Мимоволі зустрічаючись із Монтеверде біля графині, художник зрештою подружився з ним. Уже не вважав його за дурнуватого й неприємного молодика. Бачив у ньому щось від своєї коханої і любив бути в його товаристві. Ставився до Монтеверде з тією спокійною приязню, без нотки ревнощів, з якою декотрі коханці ставляться до чоловіка своєї полюбовниці. Вони сиділи разом у театрі, прогулювались удвох, по-дружньому розмовляючи, і доктор часто приходив до художника в його студію. Своєю дружбою вони збивали з пуття людей, і ті вже не знали напевне, хто ж із двох є володарем сеньйори де Альберка, а хто лише претендує на цю роль, і зрештою погодилися на тому, що, напевне, внаслідок мовчазної згоди, двоє чоловіків мирно змінюють один одного, і вся трійця живе щасливо і безтурботно.