Чтение онлайн

–  I зірки скоряються вам?

–  Авжеж, - притакнув король.
– Зірки виконують мої повеління негайно. Непослуху я не потерплю.

Така могутність викликала в маленького принца захват. От би йому таку владу, тоді б він зміг милуватися заходом сонця не сорок три рази на день, а сімдесят два, а то й сто, і двісті разів, і навіть стільця не пересуваючи! Згадавши свою покинуту планетку, він трошки зажурився і зважився попросити в короля:

–  Я б хотів подивитись, як сідає сонце… Зробіть мені ласку… Звеліть сонцеві зайти…

–  А коли я звелю якомусь генералові пурхати метеликом із квітки на квітку, або написати трагедію, або перекинутися морською чайкою - і генерал не виконає наказу, - хто буде винен: він чи я?

–  Ви, ваша величносте, - не вагаючись, відповів маленький принц.

–  Цілком слушно, - відповів король.
– Від кожного треба вимагати лишень те, що він може зробити. Влада передусім має бути розумна. Коли ти накажеш народові кинутись у море, то він учинить революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої розпорядження розумні.

–  А як же мій захід соня?
– нагадав маленький принц: питаючись про щось, він ніколи не заспокоювався, поки не діставав відповіді.

–  Буде тобі й захід сонця. Я зажадаю, щоб сонце сіло. Почекаю, поки будуть сприятливі умови, в тому й мудрість володаря.

–  А коли це буде?
– спитав маленький принц.

–  Гм… Гм… - відповів король, гортаючи грубого календаря.
– Це буде… гм, гм… - сьогодні це буде за чверть восьма вечора. I тоді побачиш, як точно виконуються мої розпорядження.

Маленький принц позіхнув. Шкода, що тут не завжди можна побачити захід сонця. Та й, сказати по щирості, він уже нудився.

–  Мені пора, - сказав він королю.
– Більше нема чого тут робити.

–  Зостанься!
– мовив король, неабияк гордий з того, що в нього знайшовся підданець.
– Зостанься, я призначу тебе міністром.

–  Міністром чого?

–  Ну, міністром… міністром юстиції.

–  Але ж тут нема кого судити.

–  Хтозна, - мовив король.
– Я ще не оглянув усього свого королівства. Я вже старий, для карети місця в мене нема, а ходити пішки я зморююся.

Маленький принц нахилився і заглянув ще раз на той бік планети.

–  О, я вже подивився!
– вигукнув він.
– Там більше нікого немає.

–  То суди сам себе, - відказав король.
– Це найважче. Себе судити набагато важче, ніж інших. Якщо ти зумієш правильно судити самого себе, то ти справді мудрий.

–  Сам себе я можу судити де завгодно, - сказав маленький принц.
– Для цього мені нема чого тут жити.

–  Гм… Гм… - задумався король.
– Здається, десь на моїй планеті живе старий пацюк. Ночами я його чую. Ти можеш судити цього старого пацюка. Вряди-годи засуджуватимеш його на смертну кару. Отож від тебе залежатиме його життя. Але щоразу ти даватимеш йому помилування, щоб берегти його. Адже він у нас один.

–  Не люблю смертних вироків, - мовив маленький принц.
– Та й мені вже пора.

–  Ні, не пора, - заперечив король. Маленький принц уже зовсім зібрався в дорогу, але йому не хотілося засмучувати старого монарха.

–  Якщо ви, ваша величність, бажали б, щоб вашу волю вволяли, ви могли б дати мені розумний наказ. Веліти, приміром, не гаючись, рушати в путь. Мені здається, умови для цього саме сприятливі…

Король нічого не відповів, маленький принц постояв у нерішучості, потім зітхнув і пішов геть.

–  Призначаю тебе моїм послом!
– гукнув услід йому король.

I виглядав він дуже владно. «Та й диваки оці дорослі»,- помислив маленький принц, пускаючись у мандри.

На другій планеті жив шанолюб.

–  Ага, ось і шанувальник з'явився!
– гукнув він, угледівши ще здалеку маленького принца. Адже для чваньків усі люди - то їхні шанувальники.

–  Добридень, - мовив маленький принц.
– Який кумедний у вас капелюх.

–  Це для вітання, - відповів шанолюб.
– Щоб уклонятися, коли мене вітають. На жаль, сюди ніхто не зазирає.

–  Он як?
– сказав маленький принц, нічого не второпавши.

–  Поплещи у долоні,- порадив йому шанолюб.

Маленький принц заплескав у долоні. Шанолюб скинув капелюха й поштиво вклонився.

«Тут веселіше, ніж у короля», - подумав маленький принц. I знов заплескав у долоні. А шанолюб, скидаючи свого капелюха, ще раз уклонився.

За п'ять хвилин ця одноманітна гра зморила маленького принца.

–  А що слід зробити, щоб капелюх упав?
– спитав він.

Та шанолюб не слухав. Гонористі люди глухі до всього, окрім хвали.

–  Ти й справді дуже шануєш мене?
– спитав він маленького принца.

–  А що то - шанувати?

–  Шанувати - значить визнавати, що я найкращий, найчепурніший, найбагатший і найрозумніший на планеті.

–  Але ж на твоїй планеті ти сам-один!

–  Ну, то зроби мені ласку, все одно шануй мене!

–  Я шаную, - мовив маленький принц і злегка знизав плечима.
– Але яка тобі з цього радість?

I він утік від шанолюба. «Ці дорослі - дивакуваті люди», - простодушно думав він дорогою.

На дальшій планеті жив п'яничка. Маленький принц пробув там зовсім недовго, а все одно його пойняла глибока журба. П'яничка мовчки сидів перед цілою батареєю пляшок - порожніх і повних.

–  Що ти тут робиш?
– поцікавився маленький принц.

–  П'ю,- похмуро буркнув п'яничка.

–  Навіщо ти п'єш?
– спитав маленький принц.

–  Щоб забути, - відповів п'яничка.

–  Що забути?
– допитувався маленький принц; йому стало шкода п'янички.

–  Забути, що мені соромно, - признався п'яничка і похнюпив голову.

–  Чого ж тобі соромно?
– спитав маленький принц; йому дуже хотілося чимось зарадити неборакові.

–  Соромно, що п'ю!
– додав п'яничка й замовк остаточно.

А маленький принц, ні в сих ні в тих, пішов геть.

«Ці дорослі, безперечно, якісь дуже чудні», - думав він дорогою.