Чтение онлайн

— Мене він теж полюбив, — сказала Гунілла.

Песик, здавалося, ладен був любити весь світ, аби тільки його любили. А Малий полюбив його. О, як він його полюбив! Він нахилився й почав голубити песика та називати його найніжнішими словами — виходило, що то найкращий, наймиліший, найдорожчий собака на світі. Цуцик помахував хвостиком і, мабуть, теж так думав. Він радісно підстрибував, гавкав, а як діти завернули на свою вулицю, побіг слідом за ними.

Малий враз загорівся божевільною думкою.

— Певне, йому ніде жити! — сказав він. — Певне, в цього песика немає господаря!

— Що ти вигадуєш! Звичайно, є, — мовив Крістер.

— Звідки ти знаєш, що є? — сердито спитав Малий. — Звідки, га?

Хіба міг зрозуміти Крістер, що означає не мати собаки, ніякого собаки! Адже в нього самого був Йофа!

— Ходи до мене, песику! — покликав Малий, дедалі більше вмовляючи себе, що цуценяті ніде жити.

— Гляди, щоб він не пішов за тобою додому, — попередив Крістер.

— А я цього й хочу, — відповів Малий. — Нехай іде.

І цуцик справді подався за ними. Так вони дійшли до самого будинку, де жив Малий. Тоді Малий узяв цуценя на руки й поніс нагору.

— Я спитаю мами, чи можна мені залишити його в себе, — схвильовано сказав він.

Та мами не було вдома. На столі в кухні лежала записка, і Малий довідався з неї, що мама внизу, в пральні, і що він може зайти до неї, коли йому чогось треба.

Тим часом песик, немов ракета, помчав до кімнати Малого.

Діти кинулися за ним.

Малий нетямився з радощів.

— Він хоче жити в мене! — вигукнув він.

Цієї самої миті у вікно залетів Карлсон, що живе на даху.

— Гей-гоп! — крикнув він. — Це ви собаку випрали, що на ньому так збіглася шерсть?

— Це ж не Йофа, хіба ти не бачиш? — сказав Малий. — Це мій собака.

— Ні, не твій, — заперечив Крістер.

— У тебе нема собаки, — озвалась і собі Гунілла.

— А от у мене там, нагорі, тисячі собак, — сказав Карлсон. — Найкращий у світі собачник — це…

— Щось я не бачив ніяких собак, коли був у тебе, — перебив його Малий.

— То їх просто не було вдома, — пояснив Карлсон. — Вони всі порозліталися. Адже мої собаки вміють літати, як і я.

Малий не слухав Карлсона. Тисячі собак, що вміють літати, не могли зрівнятися з його маленьким ласкавим цуценям.

— Ні, я таки думаю, що в нього нема господаря, — знову сказав він.

Гунілла нахилилась до собаки.

— Принаймні на нашийнику в нього написано «Альберг», — мовила вона.

— Звісно, це прізвище його господаря, — додав Крістер.

— А може, той Альберг уже помер? — сказав Малий. — А як він навіть живий, то не любить собаки, бо не дбає про нього.

Раптом у Малого з’явилась інша чудова думка.

— А може, це собакузвуть Альбергом? — сказав він і з надією глянув на Крістера й Гуніллу.

Але ті лише засміялися.

— У мене багато собак теж звуться Альбергами, — мовив Карлсон. — Гей-гоп, Альбергу!

Цуценя підстрибнуло до Карлсона й весело загавкало.

— Ось бачите! — вигукнув Малий. — Він знає, що його звуть Альберг! Ходи сюди, любий Альбергу!

Гунілла знову схопила цуценя.

— На нашийнику є й номер телефону, — безжально сказала вона.

— Ну й що ж, собака має власний телефон, — мовив Карлсон. — Скажи йому, хай зателефонує й попередить свою господиню, що повернеться пізно. Мої собаки завше телефонують, коли затримуються.

Він погладив цуценя пухкою ручкою.

— Один із моїх собак — до речі, його теж звати Альберг — якось днями затримався, — вів далі Карлсон, — і хотів зателефонувати додому, щоб попередити мене, але трохи переплутав номер і попав до старої майорихи, що живе на Кунгсгольмі. Коли вона збагнула, що біля телефону собака, то сказала: «Ви набрали не собачий номер». — «Чого ж ви тоді відгавкуєтеся?» — ввічливо спитав Альберг. От який він розумний пес!

Малий не слухав Карлсона. Його тепер ніщо не цікавило, крім цуценяти. І навіть, як Карлсон заявив, що хотів би трохи погратися, Малий не звернув на нього уваги. Тоді Карлсон відкопилив спідню губу й сказав:

— Я не граюся! Ти тільки й знаєш, що своє цуценя, а мені хочеться чимось розважитись.

Гунілла й Крістер підтримали його.

Карлсон миттю перестав супитись.

— Давайте влаштуємо виставу, — запропонував він. — Відгадайте, хто найкращий у світі штукар?

Малий, Гунілла й Крістер відразу вгадали: мабуть, Карлсон, що живе на даху.

— Отже ми домовилися, що влаштуємо виставу, — сказав Карлсон.

— Так, — відповіли діти.

— І домовилися, що вхідний квиток коштуватиме один цукерок, — вів далі Карлсон.

— Так, — погодились діти.

— І ще ми домовимося, що всі цукерки підуть на благодійну справу, — мовив Карлсон.

— Хай буде так, — сказали діти трохи здивовано.

— І що є тільки одна благодійна справа — догоджати Карлсонові, що живе на даху.

Діти ззирнулися.

— А може… — почав Крістер.

— Ми домовилися! — закричав Карлсон. — А то я не граюся.

Так і домовились: усі цукерки забере Карлсон, що живе на даху.

Крістер і Гунілла помчали на вулицю й розповіли всім дітям, що нагорі в Малого зараз почнеться велика вистава. І всі, хто мав хоч п’ять ере, подався до крамнички купувати «вхідний цукерок».

Потім Гунілла стала біля дверей до кімнати Малого: вона відбирала цукерки і клала їх у коробку. На коробці кольоровим олівцем написано: «На добродійні заходи».

Посеред кімнати Крістер поставив в один ряд стільці — там мали сидіти глядачі. Куток кімнати завісили ковдрою. Звідти долинав шепіт і собачий гавкіт.