Маруся Богуславка
Шрифт:
ДУМА ДРУГА
Тут земля загоготіла, Наче суд настав останній… Чутка дивна пролетіла По руїні православній. Не було такого дива І за пращурів великих: Козакам Пречиста Діва Помогла на турків диких, Що не знають Бога в Тройці З Богоматір'ю й святими І в безвірному пророці Чтять олжу серцями злими. Золоту галеру, повну Оксамиту й златоглаву, Наші привезли додому Богородиці на славу. Безліч їм Пречиста злата В бесурмен лихих накрала, Осліпивши супостата, Талярів налапувала. «Поки сонця, поки світу, Буде людям за що пити - Не вклонятимемось жиду, Дуків будемо лупити!» І безрозумна темнота До Дніпра прожогом рине, Заморочена голота Прославляє диво дивне. І ввесь Київ іздригнувся, Всі міщане й підзамчане; Тільки ти чогось надувся, Конашевичу-гетьмане! Спогадав єси про Байду, Незабутнього вовіки, Про тяжку його досаду І про жаль його великий. Не один він з козаками Показав тобі дорогу Придонецькими шляхами Ід' московському порогу. Спогадав ти й про Остапа, [116] Запорозького гетьмана, Як його скарбова лапа У Московську Русь погнала. І самого Наливая, Що царем зовуть п'яниці, [117] Спогадав єси, як злая Доля мчала ті гряниці, «Там, - речеш ти, - центре жизні Староруської зробилось, А в моїй дурній отчизні Гайдамацтво загніздилось. І гніздитиметься, поки Пожари та шарпанина, Голод, мір, крові потоки І повсюдная руїна Навчать нас в Москву втікати Від братів своїх коханих, Рідним батьком величати, Кого дерли гірш поганих…» 116
– Очевидно, йдеться про київського і черкаського старосту Остапа (Євстахія) Дашкевича (?
– 1535). Разом з кримськими татарами організував два походи на землі Російської держави. Історична традиція хибно вважала його першим козацьким гетьманом.
117
– Як пише І. Франко, «при кінці XVI ст. […] в уяві польської шляхти явився претендент на українську корону в особі хороброго вояка та козацького ватажка Семена Наливайка. До його смерті […] розійшла серед польської шляхти легенда, де він за життя велів звати себе «царем Наливаєм» і що його перед смертю посаджено на розпаленого залізного коня, а на голову вложено розпалену залізну корону (по іншій версії після такої коронації спалено в мідянім биці)». Там же Франко говорить про наявність уже в Наливайка ідеї самостійної Української держави. В той же час Франко справедливо висловлює сумнів щодо справжності таких пісень про Наливайка, пов'язуючи це із явно літературним походженням ряду пісень у зібранні Срезневського. Як зазначає упорядник тому творів І. Франка М. Яценко, про С. Наливайка все ж були складені народні пісні і посилається на «Запорожскую старину» І. Срезневського.
І
Сидить один. Вся старшина майнула Назустріч молодому Кочубею. Його проміннєм слава обгорнула І зорявою ризою своєю. «Се цар новий сердець низькопоклонних. Тепер ніщо Петро в них Сагайдашний. Одніс ченцям дві тисячі червоних, Козак, в своїй щедроті необачний. Левко сто тисячей червоних має, І всіх киян до себе привертає. ІІ
А міліони, що козацтво здавна За приводом Петра напліндрувало, В Синопі й Трапезонті здобич славна І в Кафі - се пиши тепер пропало! Що Кафа? Забавка нікчемна, марна, Козацтво з жарту руки в Кафі гріло. Велике огнище там про гетьмана, Не про козацькі череси горіло. Тепер Петро не п'є, не бенкетує: Він душу на Господень суд готує. ІІІ
Тепер козацтво вже його не любить: Бо не частує зграї горілками. Тепер Бородовка їм в труби трубить, Що «світ увесь тремтить пред козаками», І байдуже їм, що для патріарха Зробив я те, чого вони не сміли: Нові постали в Русі ієрархи, І на стольцях апостольських посіли, І Русі Русь простерла братні руки, Щоб не було між ними вже розлуки. IV
Мізерне сміттє! Темні гайдамаки! Покіль вас мав чим добре трактувати, Ви лащились до мене, як собаки: Тепер - хвостом до іншого махати! Махайте; я піду Москві служити, Гріхи свої мечем покутувати, Цареві благовірному годити І високо наш руський стяг держати. Знайду й без вас дорогу до Османа: Султан царського знатиме гетьмана!» ДУМА ТРЕТЯ
Знов земля загоготіла, Мов Дніпро прогнав пороги, Наче буря налетіла На гетьманський кіш убогий, - На будинок, що був красен Не углами, пирогами, Де козацтво ситих брашен Наїдалось за столами. Наїдалось-напивалось Досхочу, аж до знемоги, І танцями вгоноблялось, І піснями про пороги; І про Кафу, про «пучину Християнських сліз і крові», Що зробили там руїну, Вічну славу козакові; І про те, як море врало Мов ревучими левами І безодні розверзало Під козацькими човнами; І як Юр Святий по хмарах Грав конем над ними білим, Сліпив очі яничарам, Додавав козацтву сили, Як «оброки» й обітниці Козаки на себе клали І в небесної цариці У Печорськім роботали… І
Не буря, гомін, співи голоснії! Кругом коша-будинку розлягались: То Кочубею похвали новії Безкраїм морем гучно хвилювались. Іде тріумфом лицар між лицарством; За ним везуть галеру золотую, Везуть, танцюють. Навкруги з кобзарством Ченці співають гурмом трисвятую. Волів дванадцять пар, всі під стрічками, їх роги вквітчані, як май, квітками. ІІ
«Стій» - крикне Кочубей. «Чого стояти?– Рекли ченці.
– Гей, друзі, до Успення! Галери жде Пречиста Божа Мати, Як дару за козацьке визволеннє».
– «Ні, се від мене буде дар герою, Що вчив мене, мов сокола, літати Через пороги по Дніпру й по морю І на турецькі ринки набігати».
– «О святотатство!.. Вас освободила Пречиста, преблагословенна Діва,
ІІІ
А ви, в духовній вашій тьмі, готові Дари її щедрот і благодати Приносити у принос козакові І смертного над вічну поскладати!» - «Пречиста, непорочна Діва… Правда, Такої чистоти й не знають люде… І се, в її ім'я святе, награда Тому між нами велетневі буде, Що вміє силу демонську крушити І турчина в його крові топити…» IV
«Ні, дяка не награда!– Загукали Ченці, терзаючи з досади ряси.
– Такого ще кощунства не чували Не тільки козаки, та й свинопаси, Щоб непорочною когось назвати, Якусь мізерну, бренную людину, Що «во гресях родила грішна мати!» - [118] «Шкода теряти дорогу годину: До меду ложки вам у нас не буде!
– Відрізав їм Левко.
– Гей! Стіймо, добрі люде!»
118
– Вислів із п'ятдесятого псалма (Книга псалмів), християнської щоденної молитви.
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Розчинились у гетьмана Рундукові двері Проти тої золотої Пишної галери. На рундук, мов голуб, вийшов Сивий, волохатий. Се не голуб волохатий - Велетень крилатий. Перед ним Левко лицарське Приклонив коліно: Так хороброму юнацьке Серце повеліло. «Батьку! Привітай малого Чуру низового, Що, було, тобі сідлає «Лева» вороного. [119] Привітай, крилатий орле, Козака-понуру, [120] Що, було, тобі на морі Грає у бандуру. Під твоїм палким натхненнєм Я співати вчився, За твоїм благословеннєм З бесурменом бився. Речі несказанно дивні Сталися зо мною; Бо під батьківськими крильми Я з'учивсь до бою. І твоя звізда щаслива Козакам світила, Бо не людська. Божа сила їх човни водила, Духом сили пресвятої Й та душа горіла, Що з турецької неволі Нас ослобонила. Се в о н а тобі галеру З чужини прислала, Щоб рука твоя невіру Тяжко покарала. Ми ж, стратенці бесурменські, Обреклись оброком Нищити краї турецькі Під орловим оком. Тридцять нас братів спряглося Превеликим горем, В побратимстві поклялося Перед Чорним морем.– Потіль плавати й літати По морю й по полю, Покіль нас орел крилатий Водить за собою. По десятку ми до себе Невмирак [121] з'єднали, Щоб гетьмана опріч тебе На войні не знали. Маєш нас таких три сотні Як одну людину, Що клялись і в преісподню Лізти до загину. Заточи гармату, тату, На скалу крутую: Вергай азіату-кату Нас у пельку злую. Ми перервемо диханнє Демону Осману, Над усяке дивованнє Лютому тирану». І рарогом одинокий Старець стрепенувся, Очі грають, стан високий Стрімко розігнувся. Навкруг нього повіз хату Старшина постала. Корогов над ним хрещату І бунчук держала. Озирнувся, усміхнувся, Мовив: «Добре, сину! Ти до мене пригорнувся У саму годину. Гей, коня! Рушати війську! Порохи й гармати На дорогу Борщагівську Зараз виряджати!» «Не турбуйсь, гетьмане-батьку! Старшина озвалась, - Вже Бородавчина зграя У степи загналась. В Білій Церкві в Остророга Корчму спліндрувала, Вбила рандара старого, Дочок зґвалтувала. Вбила й пса його, й якогось Німця-землеміра І всіх трьох перед порогом Рядом почепила Та ще й надпись положила: «Жид, лях і собака - Все дияволова жила, Віра все однака».
– «Кочубею, синку! Горе! О гірка година! Бач, яке гультяйство плодить Мати Україна? Козаки! Ми бачим, як ви Всі попропивались: Ледве де в кого халяви Да штани зостались. Гайда, воле, в Дике Поле, [122] Воле звірювата! Покіль знайдем понад морем, По заслузі ката. Вже ваш карб і жида сушить, Стоя на пристінку: Позакладували й душі Чорту за горілку… Геть від мене! Я не хочу Більш гетьманувати… З трьома сотнями охочих Буду воювати. І коли Господь поможе Довше в світі жити, Проти турка буду, може, Ще й царю служити. Буду в нього, мов на чаті, Від ляха стояти, Татарву в степах жахати, Дону пильнувати… Геть від мене!» - Заридали Голі чуприндирі І чубами землю вслали Гирі-макотирі. «Батьку! Не карай нас грізно Під таку годину: Не засмучуй нашу рідну Матір Україну! Ми Бородовку-поганця У степах піймаєм І мечем твоїм, як ланця Хижого, скараєм. Тільки б ти обмислив штаньми Нуждену голоту, Воюватимеш із нами У свою охоту. Чи на вітряному морі, Чи на суходолі Накладати головою Раді в твоїй волі. І картай нас, і карай нас: Ти - наш батько рідний, Ти суддя у нас єдиний, В суді непохибний».
– «Так і бути, - промовляє Сагайдашний стиха.
– Більш копи не буде з вами У поході лиха. Чури, гов! Порозпрягайте Волики квітчасті: Більш не будете рогатих По долинах пасти. Мій Левко таку не з жарту Жертву нам приносить, Всіх киян - міщан і шляхту - На трапезу просить. Просить їсти хліба-солі З тридцятьма братами, Що спасенний шлюб на морі Побратимський брали. І в тім шлюбі перед морем Руським поклялися, Що на смерть великим горем Бойову спряглися. Будемо ж бенкетувати, В кобзи вигравати, І піснями понад хмари Духа підіймати. Ой, нехай же кобзи грають, Нехай дзвонить слава, Нехай чують нас і знають І Москва, й Варшава!» Уклонивсь Левко з братами За хороше слово І, зітхнувши, до гетьманських Так гостей промовив: «Бенкетуйте, любі гості, Я з братами мушу Пожуритись-помолитись За велику душу. Що з неволі престрашної Нас повизволяла І на турчині помститись Нам завітувала. За сей бенкет вона злюці Жизню заплатила І навіки мене в тузі, У жалю втопила».
119
– У Сагайдашного коні звались то Левами, то Барсами, то Турами.
120
– Ніхто з новичків на Низу не звався тим ім'ям, що в городах.
121
– Невмираками звались такі козарлюги, що в бою до дев'яти раз оживали битись.
122
– Дике Поле - історична територія між Доном, верхньою Окою та лівими притоками Десни і Дніпра. Назва виникла у XVI ст., коли селяни почали переселятися в пониззя Дніпра і на Дон, де оголошували себе вільними козаками, впроваджували власне самоуправління, будували укріплені лінії.
Поделиться с друзьями: