Чтение онлайн

Ввечері сиділи на свіжому повітрі, поставлявши столи та лави й у садку для найліпших гостей, і серед двору. Та народу найшло стільки, що старий домажирич Адаміс Гречин мусив розстеляти довгі сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре підметеному сьогодні спориші. За першим столом із новозлюбними сиділи князі та велії боляри з жонами, за другим боляри малі, воєводи й тисяцькі, за третім теж, далі йшли сотники, далі можі старші й молодші, а ще далі ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгині.

Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледів аж за четвертим столом. Се болісно вкололо його, й він намагався не дивитись у той бік. Іладіка сиділа за столом, низько схиливши вквітчану вінком й дорогими стрічками голову, як її навчили жони та жінки, й ні до чого не торкалася — ні до пив, та медів, та вин грецьких, ні до страв, од яких угинався стіл перед нею, бо так вимагав покон тієї землі, яка стала їй уже не за мачуху, а за рідну матір. Усі позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справді незрівнянно гарна в сьому весільному строї, чорнява та білолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось від кохання й нетерплячки.

Над столами панував уже невтримний весільний гамір. Кожен пив, до кого хтів, столи горопудились од напоїв та наїдків, заставлені безліччу мисок, полумисків, чар та братниць, обсипані рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домі й щедро сіялось і родилося й із землі, й з води, й з усякої лободи. Хтось запізніло вигукнув з-за далекого столу:

— Княже Гатиле, п'ю до тебе!

Й князь теж підносив братницю й теж пив, аби не всохлося.

Обіч Великого князя сидів Борислав Борич, по той же бік, за жоною нареченою, мостився її саджений отець — старий кравчий Годой, світлий і врочистий, якого вже давно ніхто не бачив. Натертий сажею Харя підсідав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регіт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом сміхотворця. Тоді Харя Мурин ішов геть, і сміятися починали за далекими столами та вздовж нескінченних сувоїв полотна.

Годечан розповідав, як він зрікся грецького бога, й розповідав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимові нарешті відлягло, що він прилучився до всіх і став таким, як і всі навколо нього. Й тоді Борислав Борич звернувся до Великого князя:

— Гатиле! Речи мені немудрому, бо я й досі не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тоді не взяв єси Рима?

— Я-м і був там, а такоже не відаю, — обізвався Годой.

Войслав теж закивав головою:

— Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, і незабаром гомін чувся тільки коло найдальніших столів, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них і мовчки всміхався. Се було те, чого він не хотів казати нікому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємні думки, які знає тільки вона та всевидющі кумири. Але сьогодні видавсь особливий день, і особливий настрій охопив Богдана, й він не знав, що йому робити.

— Речи, княже, — сказав і Харя Мурин, підсівши до Борислава Борича. — Бо всі смо не вічні. Я як піду до вдовиці котроїсь, то мовчу й нікому не речу, а тоді роздумаю та й повідаю все своїй Дарці. Як забере мене Морана, то хай відає, за які гріхи молити про мене Дажбога.

Іншим разом усі, може, й посміялися б з неіснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогодні мовчали й тільки дивилися Гатилові в вічі. Той закид Муринів уколов князя, та він подумав, що став надто помисливим останні дні, й несподівано для всіх промовив:

— Пощо, речете? — Він зітхнув. — Ми б могли смо здобути тоді Рим сулицею. Його здобували вже літ тому сорок і чотири готи, роби наші. А ми володіємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Він був наш. А я-м помислив так. Нащо землі Руській Рим? Вона й так доволі земель має — ніхто не має стільки: від Ітилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?

Борислав засовався:

— Мечем Юра Всепобідного...

Великий князь усміхнувся:

— То є так, але... й не так. Бо Юр дає побіду тільки тому, хто вміє держати меч його. — Він підвищив голос: — Русі ворога треба!

Се було настільки несподівано, що всі аж роти пороззявляли. Гатило ж повів далі:

— Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь і кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велія, й почне він скоса поглядати на сусіду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тіло землі Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумів єси, Боричу?

— Зумів єсмь, Гатиле.

— А я-м ще не все повідав. Були б смо взяли Рим — і мали б ще одного недруга, змію в пазусі. Годі з нас і тих, що вже в пазусі нашій. А Рим на нас алчбою не горить — не сміє. Він має свого першого ворога — готів західних, і на готів день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки між себе гризуться — ведмедеві спокійніше жити. Коли б же-м гукнув до вас:

«Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, і готи б західні стали наші... вороги! Зумів єси, Боричу?

— Зумів, єсмь, Гатиле! — вигукнув Борислав. — Усе-м зумів тепер. Слава тобі, Гатиле!

— Слава кумирам руським, що напоумили мене тоді, — відповів Великий князь. — Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. І так буде, поки Русь в одній руці тримати-йме Юрів меч. І хай рятують нас кумири руські від межисобиць і которань.

Більше Гатило не сказав нічого, й над усіма столами висіла тиша, бо всі чули слова мудрого вождя свого. Тоді хтось устав і вигукнув на цілий двір:

— П'ю твою славу, Гатиле!

Й знявся такий гамір, що, здавалося, годі його й угамувати.

— Слава Гатиловії

— Слава!..

— Сла-а-а... Сла-а...

Коли зійшов місяць, відуни почали ворожити Великому князеві та його нареченій княгині. Ворожили на вогні, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, і всі вгадували довгі літа й многі чада можеські, й Гатило задоволене сміявсь, а княгиня Іладіка сором'язливо тупила зір. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такі речі жоні, й Гатило реготав, і всі реготали, тоді Харя Мурин підвів до Гатила старезну бабу:

— То є відьма вроча. Мовить, що відьмувала тобі, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?

Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не міг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалі.

— Не признаю, — відповів він нарешті. Бабця прошамкала:

— А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобі тоді боятися жони й лука свого. Й там ще лугарі стояли!

— А-а! — згадав Гатило. — Під Витичевим?!

— Під Витичевим.

— Не справдились твої вроки, бабо. Мала хіть одна жона звести мене, та сама димом пішла, а я-м як. був живий, так і досі!