Чтение онлайн

Ханна підняла голову і знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М’якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.

Гирей провів кінчиками пальців по її спині — від сідниць до шиї, ніжно і лагідно, ледь торкаючися. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно — уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова — її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге — і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши самовладання. Як теплий вітер, гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, йшла за ними.

На руках — сильні у нього руки, — він доніс жінку до ліжка, вкритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м’яке руде хутро і на мить замилувався.

— Гирею, — самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї і потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто у небо.

Гирей взяв їх руками — ніжно, як тільки умів, — і злякався, чи не загрубі в нього долоні? Він схилився і став пестити їх губами, цілуючи то один сосок, то другий. Його вуста блукали її тілом, приходячи то на шию, то на живіт.

У неї була ніжна та гладенька шкіра. Наче шовкова. Хоча ні, хіба можна порівняти мертву тканину з її живим тілом. То шовк блякло й віддалено нагадує її шкіру.

Ханна сама через голову стягла блузу; він поцілував її в шию, підборіддя, губи. Жінка закрила очі та закинула руки десь за голову.

— Гирею, — прошепотіла. Темне волосся розсипалося жовтогарячим хутром. Круглилися перса та мерехтіли вогники у великих очах Ханни:

— Гирею…

Він більше нічого не пам’ятав: як вони роздяглися, як пестили одне одного, що говорили. Тільки відчув, як тепло і волого з’єдналися, обоє розпалені жагою та однаково нетерплячі.

Сильніша за розум, швидша за думки, мудріша за попередній досвід була та пристрасть; вона як вир крутила їх і несла, не даючи схаменутися.

Ніколи він не здавався собі таким сильним, ніколи не був таким беззахисним, ніколи так не поступався собі.

Гирей відчував, як б’ється в його обіймах Ханна, і не думав, чи добре їй. Могутня сила штовхала його в крижі: бери її, вона твоя!

Нестерпно солодка блискавка пронизала його раз, другий і третій; змусила звиватися, корчитися, кричати! Ще один — найсильніший — удар, і він прийшов до тями.

Знесилена, стомлена, сяяла усмішкою коло нього жінка:

— Гирею!

Моряк підвівся, підійшов до столу, налив у срібну чашу темного, майже чорного, вина, хотів випити, зупинився, і, сам дивуючись тому, що робить, простягнув чашу у бік ліжка:

— Хочеш?

Вона і не пила зовсім — трішечки пригубила; Гирей допив вино, поставив чашу на стіл, загасив свічки і ліг біля своєї милої, — вона одразу пригорнулася до нього, — і не знати чому сказав:

— Знаєш, як зветься це вино?

— Як? — поцікавилася Ханна.

— «Ночі Ель-Кайри».

— А ти був у Ель-Кайрі?

— Був, — мляво згадав він.

— І які ж там ночі?

— Звичайні, такі точно, як у Квінізорайї.

Теплі влітку ночі у Квінізорайї. Чорне повітря пахне морем. Хвилі мірно б’ють у скелясті береги. Влітку рано лягає спати Квінізорайя і бачить солодкі спокійні сни; що з неї візьмеш — провінція…

Поважний Бон перекинувся кількома словами з поважним же Вергером і, оточений челяддю, повернувся на поле битви біля своєї корчми. Наказав світити і неквапливо обшукав мерця. Витяг гаманця з кишені, золоту сережку з вуха, забрав пояс. Срібний перстень уріс морякові у палець; корчмар смикнув — не зняв, возитися з мерцем на людях йому було ніяково, а прикраса — досить дешева; Бон махнув рукою. Потім прицінився до чобіт і раптом побачив коло ноги вбитого моряка перлину, поряд — другу, а там — ще…

— Дайте світла! — наказав і заходився збирати; люди — за ним. Потім Бон узяв мерця за комір, витяг із Жаб’ячого провулку і зіпхнув у стічну канаву, що тяглася уздовж вулиці Морських Мольфарів.

— Хай там полежить до ранку, — вирішив шинкар. — На світанні здамо це падло поліції.

— Ти — староста кварталу, тобі видніше, — за всіх погодився кухар.

Хазяїн таверни скривився і, нічого не говорячи, пішов до себе у «Західний континент». Челядь — за ним.

Бон закрив двері на засув, підійшов до лампи і почав роздивлятися здобич: сережка явно з Південних Морів — золото погане ще й робота примітивна; грошей у гаманці як на простого моряка чимало, монети — з усіх усюд: ізерлонські, сильбертальські, ядранські, ще якісь, що їх і поважний Бон ніколи не бачив. Він висипав на тацю жменю перлів, що назбирав у провулку, розкотив пальцями, помітив отвори для нитки. Зрозумів, чиї вони, і вирішив: хай полежать. Якщо вона прийде за ними — віддам. А як ні… Він зсипав морякові гроші у шухлядку, перлини — до гаманця, старанно зав’язав його і опустив до тієї ж таки шухлядки.

Тільки-но Бон закінчив ці поважні справи і хотів вицмулити келишок улюбленої своєї бражки, як у двері владно загупали:

— Відкривай, Боне, це я, сержант Брайт.

— Вітаю, майстре Кер, — пустив гостя шинкар, вклонився і почав. — Я саме хотів переповісти тобі про одну пригоду, що тільки-но сталася з…

— Потім, я дуже поспішаю, — Брайт тицьнув шинкареві монету. — Давай дві пляшки кайванської.

Поспіхом сховав сержант горілку до наплічника й вийшов. До світанку лишилося не більше години. Бон вирішив не лягати — з ранку треба було йти замельдуватись і доповісти про нічну пригоду у поліційному відділку. Зрозуміло, що нападників поліціянти не впіймають, то хай хоч труп заберуть!

Він покликав кухаря, і вони почали удвох діловито пити знану Бонову брагу, заїдаючи смаженими ковбасками по-сильбертальському. За годину Бон і кухар вирішили піти до поліції удвох. Вже майже розвиднілося — шинкар, закриваючи двері, легко вставив ключ до хитромудрого замка.

Чоловіки вийшли з Жаб’ячого провулку — на широкій вулиці світла було ще більше.

Бон кинув погляд у кювет і смикнув кухаря за рукав:

— Луко, дивися!

— Не може бути, — глянувши, прохрипів Лука.

У стічній канаві весело дзюрчала вода, крутились якісь папірці, тріски, дрібне сміття.

Мерця там не було.

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:

— Ой, добра горілка, га?

Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, — метеликів не любив, — подивився на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:

— Може, покликати дівчат?

— Якщо тобі треба — клич, — погодився адмірал.

— А тобі? — здивувався хлопець.

— А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись — і те подія. А для іншого я старий.

— Горілку пити — не старий? — підморгнув принц.

— Це не вимагає фізичних зусиль, — адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони, крутячись, полетіли на підлогу.