Чтение онлайн

— Що? Гість з окраїни Галактики? — напружено запитав Добробас. — Ну, знаєте! Припущення таке глибоке, що й дна не видко!

— Перевіримо. Давайте, — примирливо і спокійно запропонував Чуєв. — За якусь годину машини зроблять усі розрахунки і ми або відкинемо цей варіант, або впевнимося в тому, що наш корабель, мов муха в павутиння, вже влип у тенета якогось гравітаційного поля.

Півтори години розрахунків пролетіли, як одна мить. А коли на стіл перед очі астронавтів лягли таблиці з результатами, всі троє довго мовчали. Факт був настільки незвичайним, що слова були просто зайві.

Всі мовчки дивилися на модель простору. Он там, недалеко від заданої матеріальної точки плазмольота, в космосі швидко пропливав величезний астероїд. Невідомо, з якої далини з’явилося це диво. Але прилади свідчать: астероїд рухається зі швидкістю, що значно перевищує рух Землі навколо Сонця. Поки що космічний гість трохи осторонь курсу корабля, однак незабаром настане час, коли пройде повз нього, зруйнувавши своїм тяжінням плазмоліт!

Микола Іванович, горблячись, стоїть над розрахунками, важко ворушить губами. П’ятикратне перевантаження таїть у собі неприємні дрібниці: відкриєш в розмові рота, а закрити його несила, бо нижню щелепу тягне вниз. Словом, не розговоришся. А поговорити з друзями є про що, Колись там, на Землі, йому здавалася неймовірно великою відстань до невідомого тоді Сергуса, звідки роками йшли радіосигнали. Тепер до мандрівного астероїда зовсім близько, але годі думати про якийсь зв’язок. З ким? Від кого чекати порятунку? Сподіватися можна лише на чудо, а оскільки чудес не буває, треба покладати надії лише на свої власні сили…

Голова паморочиться, коли пробуєш уявити безмежжя простору. А от межа між вільним космосом і районом незвичайної гравітації виявилася майже непомітною. Ще ж кілька днів тому найчутливіші прилади корабля були спокійними. А потім чи не відразу мов знавісніли, показуючи неймовірні дані. Та що прилади! Ще якийсь місяць—два тому весь екіпаж був здоровим, як ніколи. Навіть кілька діб тому ніхто й гадки не мав про те, що страшна хвороба вже почала свою руйнівну дію. Вільні від вахти астронавти забажали тоді покататися на ковзанах. Невеликий басейн спортзалу корабля був швидко перетворений у ковзанку і всі, навіть ті, хто за графіком виходив на чергування з кабін електросну, тішилися на льоду. Система спостереження за станом здоров’я кожного астронавта сумлінно фіксувала факт: все в нормі.

І от у незримих тенетах гігантського астероїда опинився плазмоліт. Він навіть при інтенсивному гальмуванні рухається ще з величезною швидкістю. Зробити маневр, круто відвернути корабель від небезпеки, що чигає на нього, неможливо.

Ще кілька діб безсилого пручання, і корабель спіткає доля горіха під гідравлічним пресом.

Головний астроном корабля ходить і ходить по залу навігаційної. Будь-що треба знайти шлях до порятунку. Невже ж розум людини і могутні двигуни плазмольота виявляться безсилими проти стихії?

Двері астронавігаційної рвучко відчиняються й радист Шао Лі з розгону падає на килим, під ноги Добробасові. Якусь мить оглядає присутніх, потім кричить, мов у пустелі:

— Радіосигнали! Там розумні істоти!

Всі кинулися до радиста. Плутаючись від хвилювання, він міг сказати лише те, що радіостанція плазмольота прийняла якісь сигнали з астероїда. Що звідти — точно. Що сигнал передають розумні істоти — безперечно. Однак на розшифровку нема часу. До того ж сигнали, враз з’явившись, перейшли на наростаючий шум. Велика швидкість астероїда, що перетинає шлях кораблю, змішала роздільні сигнали в суцільне гудіння. Що робити?

— Дальше гальмування — це перше! — став біля пульта зблідлий Новиков. — Друге — за кілька годин треба спорядити астронавта для польоту в “райдузі” назустріч космічним гостям. Задайте, Миколо Івановичу, обчислювальній машині таку програму, щоб вона виробила і записала на плівку елементарні сигнали про небезпеку. Але з таким урахуванням ефекту Допплера, щоб навіть при навальному зближенні “райдуги” з астероїдом там почули розбірливі сигнали. Ясно? Прошу виконувати!

Добробас і Шао Лі схилилися над пультом обчислювальної машини. А Юрій Степанович Чуєв, пильно подивившись в очі Новикову, тихо мовив:

— Ну, я піду готуватися до польоту. Так?

— Ні, не так, Юрію Степановичу! — різко відповів Новиков. — Ви другий капітан корабля, і за годину приймете від мене вахту. Наказую підготувати до польоту головного радиста корабля Сергія Вікторовича Чуєва. Головного радиста! Зрозуміло?

— Зрозуміло! Єсть готуватися! — пролунав з настільного відеофону голос Сергія Чуєва. — Я все чув, перший капітане!

Юрій Степанович, побачивши онука на екрані відеофону, здригнувся: невже Сергій не розуміє небезпеки, яка чигає на кожного, хто зважиться на такий політ? Та Сергій був спокійний. Неприродно спокійний! Похнюпившись, Юрій Степанович вийшов у коридор плазмольота і, знесилений гнітючим передчуттям біди, важко прихилився до стіни.

Перед очима з’являлися і спливали непрохані спогади. Прощання з дружиною Валентиною Дмитрівною на Землі… Вона вірила, що Юрій Чуєв пройде крізь всі небезпеки і повернеться додому. І небезпек, малих і великих, було доволі. Спершу на плазмольоті “НБК-3” виявився жорстокий ворог, котрий мало не знищив всього екіпажу. Потім не стало дейтерію, і плазмольот мусив зупинитися у космосі, де на нього напали металоїдні віруси. Відтак пережив стан анабіозу. Його врятували друзі… Все це, здавалося, було настільки давно, що й недавні гостини на Сергусі ледь жевріли в згадці крізь чорну пелену нової, тепер, далебі, найстрашнішої своєю невідворотністю біди.

СТРИБОК У БЕЗВІСТЬ

Відтоді, як Сергій Вікторович дістав наказ готуватися до польоту, минуло з півгодини. А він досі перебував у лікарні. Ліза Бирюк дозволила чоловікові відвідати, нарешті, дружину і сина.

…Щаслива і водночас тривожна усмішка блукала на вустах Лан. Материнство зробило її ще прекраснішою і принаднішою. Чарівні чорносині очі світилися лагідним внутрішнім світлом. Вся вона, не втрачаючи стрункості, набрала рис ніжності і зворушливої жіночності. Давно вона чекала на ті хвилини, коли вся її невеличка родина збереться докупи. Та вже знала молода мати й про те, що омріяне щастя зустрічі цього разу буде коротким.

— Назвімо сина Германом, — хриплим від стримуваного хвилювання голосом мовив Сергій Вікторович, — на честь загиблого майора Новикова. Згодна, Ланочко?

— Я хотіла б назвати його Сергієм. На честь батька. Я давно про це думала.

— Як повернусь, вирішимо остаточно. Ну, я пішов, Ланочко. Не сумуй — скоро побачимось! Не треба хвилюватись: політ нелегкий, але не такий вже небезпечний. До побачення!

Скоряючись несподіваному гострому бажанню, Сергій Вікторович швидко підійшов до ліжка і, не помічаючи зляканого застережливого погляду Лізи Бирюк, торкнувся губами до щоки Лан і рожевих пальчиків сина. Звівся, якусь мить пильно вдивлявся в рідне обличчя і, рвучко повернувшись, вийшов з лікарні.

…І ось Сергій, попрощавшись з Лан і маленьким Германом, одяг космічний міжпланетний костюм і в супроводі Петровського, Новикова та діда Юрія попрямував до кабіни електромагнітної катапульти. На грудях його зручно висів зіркоподібний апарат НБК-66 — портативний термоядерний двигун найновішої конструкції. На лямках за спиною — великий рюкзак із запасами дейтерію, “сухої води” в таблетках, їжі та інших необхідних речей.

— Запам’ятай, дорогий Серьожо, — зупинив Чуєва на порозі до кабіни катапульти дід Юрій. — Настала та відповідальна мить, коли від твоїх дій залежить доля всього плазмольота, всієї нашої експедиції в космос. Треба будь-що попередити розумні істоти на астероїді про можливе зіткнення. Залишається лише вісімдесят годин. Треба встигнути!