Чтение онлайн

У 1884 році з’явилися перші твори Михайла Грушевського: оповідання «Страшний свідок» та «Остання кутя». Потім, у пошуках власного стилю, Грушевський написав декілька сатиричних оповідань, які вдалися йому краще, ніж перші літературні спроби.

Грушевський писав, спираючись на власні переживання. Наприклад, на оповідання «Унтер-офіцер Трохим Скавучав» його надихнув слуга із гімназії, що був дуже гордий за своє «унтер-офіцерство», не помічаючи своєї жалюгідності. У іншому оповіданні – «Бех-аль-Джугур» – Грушевський змальовує часи боротьби англійців із мусульманськими повстанцями в Африці, а саме в Судані. Михайло, живучи на Кавказі, знав мусульман, тому із розумінням проблеми висвітлив поневолення малокультурного народу європейцями. Це оповідання вийшло у Грушевського краще за інші, тому він вислав його до Києва – Іванові Нечуєві-Левиць-кому, відомому на той час письменнику. Але молодий Грушевський дещо соромився, тому підписався чужим прізвищем і поставив на конверті адресу свого товариша. Через два тижні прийшла відповідь, яка надзвичайно схвилювала Михайла, бо він дуже поважав Нечуя-Левицького, а у листі письменника він прочитав схвальні про свій твір слова.

Саме Нечуй-Левицький став літературним хрещеним батьком Грушевського. У 1885 році оповідання «Бех-аль-Джугур» надрукували у Львові. Так, можна сказати, молодий Грушевський ще гімназистом став українським письменником.

Він так писав про ці події у своїх спогадах:«1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в «Очерках історії укр. літератури» Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч. 1885 р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими – кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом 1885 р.) і «Бідна дівчина» – написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884 р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і – ученим».

У 1886 році відбулася подія, яка стала для молодого Грушевського випробуванням, після якого він певною мірою перестав мріяти і фантазувати, затаївши навіть деяку образу на сувору реальність. У гімназії, в якій навчався Михайло, п’ять абітурієнтів мали здобути почесні золоті медалі. Але незважаючи на добру підготовку не впевнені у собі учні зробили велику помилку – викрали завдання до іспитів. Цю крадіжку помітили, і найкращі учні, у тому числі і Грушевський, залишилися без золотої медалі. Це була його перша поразка у житті, бо до тієї події він завжди добивався того, про що мріяв.

Але після цієї прикрої події доля посміхнулася Михайлу: мрія Грушевського про Київський університет збулася. Дідусь благословив його, бо сам свого часу навчався у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Батько довго не погоджувався відпустити сина, і врешті-решт дав згоду лише тільки після Михайлової обіцянки не брати участі в студентських гуртках. Сам Грушевський так згадував про це: «Тим сильніше мріяв я як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими «історіями», довго не годився на се і дав згоду, тільки зв’язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886—1890, коли проходив я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все інше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназист. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в «спокійніші» як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики».

Лідер ліберально-демократичного науково-художнього об’єднання «Стара громада» професор Володимир Антонович став науковим керівником молодого Грушевського. Саме за підтримки Володимира Антоновича майбутній великий історик та політик займався вивченням історії України, починаючи з самих ранніх її періодів. Під керівництвом професора Грушевський працював з арабськими, перськими літописами та іншими маловідомими документами. У багатьох тогочасних історичних джерелах було безліч помилок щодо української історії. Але студент Грушевський старанно шукав правду, він намагався знайти відповідь на запитання, що не давало йому спокою: де лежить причина занепаду України, чому така нелегка доля українського народу.

Збираючи докупи факти, нанизуючи їх мов на нитку, молодий історик розповідав про справжній розвиток української нації, вказував на приховану силу й живучість свого народу. Наукова діяльність Грушевського мала велике значення, бо до цього часу український народ не мав власної історичної науки. Всі історичні факти, пов’язані с українською нацією, невід’ємно були переплетені з історією Московського князівства і завжди розглядались вкупі. Замість того, щоб починати свою історію від появи Московського князівства, російські історики приєднували і Володимира Великого, і Ярослава Мудрого, і галицьких визначних князів (Ярослава Осмомисла) та галицько-волинських (Романа та Данила) – до своєї історії. Об’єднавши таким чином українських та руських князів, російські історики взагалі переставали згадувати про Україну аж до того часу, коли Богдан Хмельницький звільнив її від влади Польщі.

Першою історичною працею Грушевського стала робота «Южно-русские господарские замки в половине XVI века». Після написання кількох історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах, на третім курсі університету Грушевський взявся до праці на запропоновану своїм керівником, професором Антоновичем тему: «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века».

Ця робота отримала золоту медаль, бо була вже доволі серйозною, «достиглою», як казав про неї сам Грушевський. В 1891 році її видали у Києві, а молодого вченого зробили професорським стипендіатом на кафедрі руської історії.

Грушевський пише про ці події в автобіографії: «Перші роки університету я віддав праці в семінаріях (практич. заняттям) і викладам; з тих семінарійних праць була видрукувана потім одна (писана 1887 p., а кілька разів потім перероблена): «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» – моя перша історична «праця» (перед тим було кілька історичних і історико-літературних статей і рецензій в журналах і газетах – вони вказані в покажчику «Наукового збірника» 1906 р.). З курсів і приватної лектури на розвій мого наукового світогляду й інтересів мали особливо курси й праці з сфери суспільної економії, економічної історії, археології, державного права й історії права. На третім курсі я взявся до більшої праці на предложену факультетом (проф. Антоновичем) тему: «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века». Праця дістала золоту медаль, і я був зіставлений при університеті професорським стипендистом по кафедрі руської історії. Се була вже робота досить дозріла: викінчена в 1890 році й потім видана (Київ, 1891, ст. XVI – 520), вона викликала дуже похвальні відзиви в наукових сферах, і на її підставі пізніше я був предложений кандидатом на кафедру історії у Львові».

Грушевському пощастило з науковим керівником. Володимир Антонович був одним з головних представників українського національного руху другої половини XIX століття. Незважаючи на численні тактичні компроміси, головний курс громадської діяльності Володимира Антоновича був завжди послідовним, виправданим і патріотичним. Крім того, Антонович був найвидатнішим українським істориком того часу, фундатором традиції документалізму в української історіографії, саме він заснував першу українську школу істориків.

Вже своєю першою історичною роботою Грушевський спростував російський погляд на українську історію. Спираючись на історичні документи різних народів (арабського, перського, польського та багатьох інших), молодий історик довів, що київський період належить саме до української історії, а московська історія бере свій початок від заснування Московського князівства. Подібних поглядів на українське історичне минуле дотримувалися деякі польські історики.

Але поляки вважали, що українська історія закінчувалася часом, коли українські землі увійшли до складу Польщі.

Грушевський у своїх наукових працях показав, що, хоча певний час українські землі належали полякам, народ боровся за існування своєї мови, звичаїв та традицій, тому нема підстав змішувати українську історію з польською.

У цей же період починається захоплення Грушевського соціологією. Великий вплив на формування соціологічних поглядів Грушевського мало його знайомство з ідеями О. Конта і Г. Спенсера. Ще з 1890-х років Грушевський вивчав праці представників французької соціологічної думки, насамперед Габріеля Тарда, Еміля Дюркгейма та Люсьєна Леві-Брюля. Як мислителю, що формувався під впливом народницької школи, йому імпонували погляди Е. Дюркгейма та його однодумців, які прагнули віднайти колективістське підґрунтя явищ історії і культури.