Микита Братусь
Шрифт:
Мелешко, бачу, не зовсім зі мною згоден. Сидить, задумавшись, жує свій чорний вус - зараз скаже, що чудес на світі не буває.
– Чудес, Микито, на світі не буває, - каже після паузи Мелешко, - і ти сам колись доводив, як насправді створювалась наша земля: з розпеченої туманності. Ми вже раз утворювались в рік великого перелому, а зараз утворюємось на вищій стадії, у воротях комунізму. Я, Микито, розвиваючись революційними стрибками, почуваю, що весь час утворююсь, весь час перебуваю в процесі…
– В процесі перебувай, одначе стрибками не дуже захоплюйся: інколи стрибки до вивихів доводять.
– Які там вивихи! Коли буде оголошено комунізм, тоді - будь ласка!
– вимагай від мене і того й іншого. Все в мені знайдеш, товаришу, ти знаєш, що Мелешко вміє перебудовуватись на ходу. Не почуєш уже тоді про Мелешкові комбінації - бо ж ми йдемо не туди, де про-цвітаї ймуть різні комбінації, а туди, де взагалі ніяких менжувань не буде, а буде повний достаток. Знаю це, Микито, і над своїми пережитками вчиню тоді гвардійську розправу, не жалкуватиму ніскільки за ними. Але тепер поки то мусимо думати про теперішнє. Бо коли зараз вводити “кожному по потребі”, то що ж це вийде? Ось ги мене рудниками допікаєш - хоч сорочку з себе, та їм віддай, а я тримаюся статуту. Що б же з мене за хазяїн був, коли б я своє, кревне колгоспне, та став розпускати наліво й направо? Їм дай, п'ятому-десятому, а я тебе спитаю: нам дуже хто дає?
– Не перекручуй факти, Логвине Потаповичу, вони такі, що знову випрямляться. Ти маєш на увазі стояки. Стояків не дають і правильно роблять, вони не Лісоснаб. Але подумай, скільки тобі іншого всього дають, і далеко важливішого. Звідки ти електрику береш, дорогий товаришу Мелешко? З нашого державного Дніпрогесу. Коли ти встиг стільки тракторів та безліч іншої техніки собі накувати? Що б ти без них сьогодні робив? Кури б тебе на попелищі загребли в післявоєнний період, якби не виручив робітничий клас, в тім числі й наші гірники своїм стахановським марганцем - ти знаєш, куди і для чого він іде. А візьми наш сад… Чиїми саджанцями посадили ми перший свій квартал? Від Мічуріна прийшли, з далекого міста Козлова. Чи, може, ти цитруси наші на гнізді висидів? Морем припливли від братньої Грузії в подарунок!… Та ще як: в білу марлю впаковані, коріння обкладено мохом.
Мелешко мій червоніє, хоча, здавалось би, що вдкуди йому вже далі червоніти.
– Та я готовий краще в Грузію відправити партію саджанців нашого нового сорту, аніж оцим… клієнтам віддавати! На Урал пошлю, за Урал, - ти, брат, Мелешка цим не злякаєш… Когось учи братерських зв'язків, але не мене.
– Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партійна організація повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою…
– Ти і їй уже встиг насипати?
– Про що?
– Та про це ж… Про рудники, про саджанці?
– Аякже. Все виклав, як має бути. Розповів, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте.
Похнюпився мій Мелешко, в'яне, осідає, аж жалко чоловіка робиться.
– Не сподівався, Микито, я такого від тебе… За якусь там Комашку - уже він побіг, про все забув, що разом переживали…
Зажурено обвисли вістрями вниз, уже не пружинять могутні Мелешківські вуса.
– Не дрейф, кажу, вірний товаришу, вище підніми свою міністерську голову! Розмовляв я сьогодні з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнішу… Ти ждеш, поки комунізм оголосять декретно, - оглянься, друже: він уже навколо нас і крізь нас росте, буйне пагіння всюди виметує, а в нашій преславній Каховці незабаром розпуститься уже цілим суцвіттям!…
ГлаваIХ
Коли б не ліг я, звечора чи опівночі, а встану однаково рано, така вже виробилась звичка. І хоч небагато сплю, але міцно і часто бачу барвисті сни.
Ви не вмієте розгадувати сни? Дивне бачив я сю ніч!… Кіби збираємось ми з Оришкою до клубу, чи що. Виголився я, вуса накрутив, потім провів долонею по щоці і… люди добрі! Нема на ній уже зморщок! Провів по другій - миттю те ж саме сталося. Сам на себе дивуюся, молодий.
– Ти бачиш, Оришко, що зі мною сталося? А вона каже:
– Зроби й мені.
Підходжу до неї, проводжу долонею по щоці, потім по другій (злегка), і вже стоїть переди мною Оришка, як замолоду стояла: кругловида, тугощока, чорноброва.
Одягаємося по-святковому, уважно оглядаючи одне одного. Вона шаль накинула на плечі, я переа, нею - в чоботях нових і в галошах, вона чіпляє собі Золоту Зірку на груди, а я медаль лауреата.
І так виходимо з двору на широку, нібито знайому і не знайому асфальтовану вулицю.
йдемо, а позаду, чую, якісь голоси вслід сичать:
– О, диви, Братусеня вирядилося, пішло…
– Яке Братусеня? Оте, що голопузе по вулиці бігало та батогом пилюку збивало?
Озираюся - не видно позаду нікого, а між тим голоси через деякий час знову сичать:
– Хазяїном воно буде! Повернулося з Таврії, з заробітків, та мерщій чотири чоботи взуло! (тобто чоботи з галошами).
Обертаюся знову, і знову - нікого. Чи порохом розвіялись, чи бояться мене, що тільки сичать звідкись, а на видному не з'являються…
– Не звертай уваги, - каже Оришка.
– Хіба ти їх не знаєш? То ж ті, що для них навіть галоші на людині - дивина. Ті, що мріяли колись: якби став я, мовляв, царем, то сало з салом їв би, а в свіжій соломі спав би.
– Ай справді, - кажу Оришці, - голос нібито його… Він, він, той самий, що босий від снігу до снігу ходив, а путом підперезувався!. Чого йому греба від мене?
– Сказала тобі: не звертай уваги. То не живий чоловік, то вже привид.
Вийшли за село, ідемо, а шлях перед нами поступово наче підіймається. І місцевість не гірська - наша, південна рівнина, а шлях якось усе вищає. Незабаром по боках утворилась прозора повітряна глибінь, а шлях став юлубим, блискучим, як небо весною.
“Куди ж це ми?” думаю, йдучи. І невдовзі - аж дух мені перехопило!
– бачу, що попереду просто над дорогою сонце викотилось, по-ранковому велике, і ми ніби йдемо якраз на нього.
– Оришко, це ми… туди?
– Туди, - відповідає дружина, пильно дивлячись на світило, яке з кожним нашим кроком швидко розростається перед нами. І легко на нього дивитись, і в очі не ріже, хоч дуже ясне.
– Тебе не засліплює, Оришко?
– Ні.
– Хіба ти орлиця? Це тільки орлиці на сонце можуть дивитись.
– А ти хіба орел?
– відповідає вона мені, посміхаючись.
І так, розмовляючи з нею, ми дійшли до самого сонця, Що стало вже, як сопка висока і в усі кінці ясна. Нічого не боячись, вступили ми просто в сонце, в самий його м'якуш, і повітря стало навкруги райським, запашним, сяючим, як у нашім саду в пору цвітіння. Куди ке глянь, все сяє довкола, і хоч я знаю, що йду в середині самого сонця, проте мені не пече, а тільки тепло та дуже світло та дуже легко йти. Не зупиняючись, пройшли ми наскрізь через сонце і вийшли уже по той бік його.
Там перед нами відкрилась величезна золота рівнина. Такої краси, такого простору я ще ніколи не бачив! Ніби вічне літо там, вічний мир між людьми - впорядковано, світляно, урочисто якось навкруги… Вліворуч і праворуч шляхи блищать асфальтовані, в неозорих золотих степах польові табори біліють, окутані зеленими садками, комбайни пливуть у високих, як очерети, хлібах, ніби самі пливуть - комбайнерів не видно на них.
– Що за чудо. кажу, Оришко… Де в них комбайнер сидить?
– Микито, чи ти ке тутешній?
– здвигує Оришка плечима.
– Вони ж радіом управляються.