Чтение онлайн

Ох, i очеретяна ж рiчка Оскiл! Ох, i рибна ж вона, ох же ж i вутяна!

I вутяна, i дупеляча, i бекасинна!

А яка вода в Осколi!

Лагiдна, ласкава, м'яко-шовкова!

Як попливти з мiста, з Куп'янки, Осколом за течiію, кiлометрiв за 20, на узгiр'ї розляглося село Сенькiв...

Пiд Сеньковом Оскiл-рiчка дiлиться на три рукави-рiчища; а помiж тими, помiж рукавами-рiчищами, - острови, буйним очеретом закучерявленi; очеретом, кугою, осокою, дикою м'ятою...

"Ой, шумить очерет та й лепехуватий", щось своі шарудить-говорить ясно-зелена куга i пахне, - аж пашить - так пахне, - дика м'ята-рута!

Серед очеретiв тих густо-буйних озера-свiчада, а на озерах латаття, а на озерах бiлi лiлеї i килими-килими-килими з темно-зеленої ряски...

А серед озера - плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки золотавi карасi - "Ну, їй-богу, як лопата", i лини - "Ох, i лини, ви зроду не повiрите!"...

I падають на тi озера чирята, падають крижнi й широконоски...

I скрiзь, скрiзь, помiж очеретами рiчок наших, - невеличких i величких, - і обов'язково "бiле" озеро i обов'язково "комишувате". А потiм уже назви озер-свiчад пiшли чи вiд прiзвища колишьного хазяїна, чи вiд якоїсь подiї, що її свiдком були тi свiчада-озера...

Може, сiча там була з турками чи з татарами, може, якась буйна чи сумирна голiвонька смерть у тому озерi прийняла, то й буде тодi "татарське" альбо "турецьке" озеро, "Марусине", "Iванове" озеро...

А чи, може, князь якийсь древнiй над озером шатро своі розкидав, як на печенiгiв походом iшов - тодi його аж iз прадавнiх-давен прозивають "князь-озеро"...

А правнуки нашi прозиватимуть озера на рiчках на наших, де страшнi сiчi з гiтлерiвцями вiдбувалися, - "Ковпак-озеро", "Молодчий-озеро", i взагалi "Герой-озеро"...

...А бiля села Сенькова, пiд горою, де закучерявився "Рiжок"-лiс, і озеро Сердюкове i і озеро Кирмасове...

I на Сердюковому озерi, i на Кирмасовому - ряска i латаття, i лiлеї, i м'ятний пах, i очеретяний шум, i карасi, i щуки, i соми...

– Ви на Кирмасовому були?

– Нi!

– Ой! Та там же качви тої, як гною!

Ви коли-небудь полювали з крякухою?

I взагалi ви знаіте, що таке ість крякуха?

Не знаіте?

Ай-ай-ай-ай! Як же це так, що ви не знаіте, що таке кр-якуха?!

Крякуха, або як її ще звуть - "пiдсадна" качка, така нiби собi звичайнiсiнька зовнi вуточка, менша вiд свiйської, менша вiд крижня, але бiльша за чиря.

Дехто запевняі, що крякуха - це і помiсь дикої й свiйської качки, що для того, мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навеснi пустити свiйську качку на озеро, щоб її там "потоптав" дикий селезень, i тодi, з таким от способом заплiднених яіць свiйської качки, вилупляться крякушенята...

А виходить, що зовсiм воно не так.

Крякухи, особлива порода качки, виведенi, як нам розповiдали, давненько вже в Тульськiй нiби губернiї, звiдки вони й розповсюдилися по всiй країнi.

Крякуха сiренька, забарвленням пiр'я скидаіться на крижня, але менша, як говорено вже, вiд крижня.

Характерна її особливiсть та, що коли вона бачить чи чуі навiть у повiтрi льот чи то поодинокої качки, чи качиної зграї, вона "кричить", "крякаі", закликаючи лiтаючих своїх родичiв присiсти до неї познайомитися.

– Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках!

Ото, значить, i править крякуха за принаду для диких качок.

Хочете знати "технiку", тобто, як крякуху пускати на озеро, чи на рiчку, щоб вона вам качок пiдманювала?

Дуже просто.

На одну лапку в крякухи нашиваіться панчiшка така шкiряна, а до тої панчiшки кiльце невеличке прикрiплене.

На довгому шнурковi, що прив'язуіться до кiльця на крякушинiй лапцi, прикрiплюіться "грузило" - чи то гирка, чи просто собi важкенький камiнь, який поринаі на дно в озерi, а на шнурку плаваі прив'язана крякуха, мов на котвi, на якорi.

Даіте їй невеличку площу, ну так чотири-п'ять квадратних метрiв плеса, де вона, купаючись та тихенько кахкаючи, плаваі.

А ви на човнi забираітесь у густу кугу чи в очерет, замасковуітесь, сидите й чекаіте...

Та, сидячи, вiд скуки перемовляіться з крякухою:

– Тась! Тась! Тась!

А вона вам на вiдповiдь тихенько й лагiдно:

– Ках! Ках! Ках!

Аж ось крякуха рiзко й тривожно, аж нiби захлинаючись:

– Ках-ках-ках! Ках-ках-ках!

В голосi тривога, неспокiй, iстерика, i сама вона аж нiби пiрнути в воду збираіться.

Стежте! То шулiка-яструб наглядiв вашу крякуху й кружляі над нею!

Не ловiть гав! Бо стрiлою впаде яструб, i не матимете ви крякухи... Пильненько вдивляйтеся, чи не промайне у водi чи на очеретi тiнь вiд крякушиного погубителя...

I не вагайтесь, як помiтите його:

– Бах!

Встрелили ви яструба чи не встрелили, а проте одiгнали; вдруге навряд чи заманеться йому поласувати вашою крякухою...

Заспокоїлась крякуха, заспокоїлись ви...

Чуіте знову:

– Ках! Ках! Ках!

Але це "ках" якесь непевне, байдуже...

То птичка пурхнула через озеро; може, очеретянка, може, бугайчик, а може, по рясцi пробiгла чорнявенька дика курочка.

I знову тихо...

I от вам призивне:

– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!

Скiльки нiжностi й кокетства лукавого в голосi...

– Я тут! Я тут! До мене, друзi!.. Ви дивитесь угору - пропливаі зграйка чирят... Не всi обов'язково сiдають на крякушин заклик, але часто-густо все-таки сiдають...

Ну, ходiмте з вами на озеро Кирмасове. Воно недалечке вiд села - ну, може, за кiлометр... Там, у Кирмасовому озерi, дiд Кирило карасi ловить, там в очеретi стоїть його човен, а понад очеретом сохнуть розiп'ятi ятери...

– А чи ж потрапите ви в озеро?
– питаі дiд Кирило.
– Я взавтра ятери не ставлятиму, пiдiть, посидьте з крякухою. Вчора я, як уїздив в озеро, таких крижнiв iзнялося, - штук, мать, iз дев'ятнадцять! I чирята були... Тiльки ж чи потрапите ви в озеро, бо стежка туди осокою, ледь-ледь помiтна? А само воно, озеро, густим очеретом обросло. З дороги нiколи не скажете, що там і озеро. Може, пiдiйти до вас та провести?
– пропонуі свої послуги дiд Кирило.