Чтение онлайн

На цю тему автор не знає жодного серйозного наукового дослідження ні в російській, ні в українській історіографії. Взагалі, цієї теми дозволяли торкатися тільки маловідомим історикам не з вивчення питання, а зі звичайного «посилання» на якогось невідомого князька–християнина маловідомої Орди. Мовляв, нема нічого цікавого: якийсь дурень–татарин охрестився, та й годі.

Що ж криється за цією фразою давніх літописів і хронік? Мова ж іде про «отичей и дедичей Подольской земли», отож, про трьох татарських ханів із роду Чингісхана. Ми ж знаємо, що у Золотій Орді право на володіння землею у XIII–XIV століттях мали тільки Чингісиди.

Отож, «отичами и дедичами Подольской земли» були хани улусів Золотої Орди. Що цікаво, їх зовсім не важко визначити за матеріалами Золотої Орди.

1. Кутлубуга. Про цього улусного хана згадується найчастіше у державних матеріалах Орди. Послухаємо російського професора М. Г. Сафаргалієва:

«Из четырех улусных эмиров (ханов. — В. Б.) Джанибека, подписавших договор с венецианцами в 1347 году, трое: Маглубей, Янгильбей и Кутлубуга принимали участие в заключении договора с теми же венецианцами и в 1358 году. Лишь имя Тайдци, одного из эмиров Джанибека (який правив у Орді в 1342–1357 роках. — В. Б.), больше не упоминается в источниках. В договоре 1358 года появляются новые лица (крім трьох старих. — В. Б.) в числе «могущественных сановников» хана, а именно: Алимбей (Алибек), Сарай–бек и Тулунбек, выдвинувшиеся уже при Бердибеке (правив у 1357–1359 роках. — В. Б.). Таким образом, при Бердибеке число улусных эмиров (правлячої ради хана. — В. Б.) увеличилось до шести, они–то и скрепили своими подписями договор с венцианцами…» [14, с. 110].

За працями професора М. Г. Сафаргалієва можна визначити кожного із шести названих ханів. Але сам професор цього не зробив — він знав, до чого подібне дослідження може призвести. Та й цензура, певно, не дозволила цього робити. Про хана Димитрія російський професор навіть не заїкнувся.

Щоби читачі не подумали, що цих ханів знали тільки в російській історичній науці, нагадаю, що про хана Кутлубугу писали також тодішні перські та арабські історики.

Ось що розповів давній єгипетський історик Ельмухіббі в своїх працях, описуючи з ким і як листувався єгипетський султан:

«Кутлубуга Инак. Это один из (тех) четырех, которые по принятому обычаю, бывают правителями в землях Узбека. Переписка с ним, согласно тому, как написан был ему ответ 10–го джумадиэльахыра 752 года (= 5 авг. 1351 г.), производилась на третушке листа, упомянутым калямом (писалось); «да увеличит Аллах всевышний благодать его высостепенства эмирского, великаго, ученого, правосуднаго, укрепителя, пособника, поручителя, устроителя, зиждителя, покровителя, нойона, эссефи, величия ислама и мусульман, главы эмиров двух миров, поборника воителей и борцов за веру, вождя ратей, предводителя войск, убежища религии, сокровища государства, пособника царей и султанов, меча повелителя правоверных». Затем (помещались) пожелание, алама «брат его» адрес «Кутлубуга Инак, йаместник хана Джанибека» [15, с. 348].

Не будемо наводити ще з десяток свідчень істориків, де чітко засвідчено, що хан Кутлубуга є достовірною особою, входив до «ханської правлячої ради» за часів ханів Джанібека (1342–1357) та Бердібека (1357–1359) і перших років золотоординської смути (1360–1380). А так як членами «ханської ради» були правителі удільних улусів із роду Чингісидів, про що уже говорилося раніше, то немає сумніву, що хан Кутлубуга і є одним із тих «дедичей и отичей подольской земли», які послали свою військову тьму проти Ольгерда.

Треба розуміти, що хани Кутлубуга, Хаджібей і Дмитрій були особисто зацікавлені в протистоянні Великому Литовському князю Ольгерду. Саме від території їхніх улусів Ольгерд протягом п’ятдесятих років XIV століття відібрав деяку частину та приєднав до своїх володінь. І тут дивуватись не слід — татарські удільні князі не мали сили протистояти Русько–Литовському війську, і Ольгерд, як ми бачили з його листа до Константинопольського Патріарха, попервах не міняв удільного князя та його знать, тож місцеві князі мали навіть деякі переваги від підпорядкування Ольгердові: надійна допомога та захист знаходилися поруч. Тим часом, як Золота Орда була випотрошена чумою та роздиралася внутрішніми протиріччями. Отак ми й підійшли до визначення удільних улусів трьох татарських ханів: Кутлубуги, Хаджібея і Дмитрія.

До улусу Кутлубуги належали верхні землі межиріччя Дону і Дніпра. Він і був володарем Західного улусу Золотої Орди.

Скоріше за все хан Кутлубуга і очолював військо Золотої Орди у Синьоводській битві. Після цієї битви, з 1363 року, ім’я Кутлубуги зникає із сторінок історії.

Пропоную молодим українським історикам дослідити це питання детальніше, залучивши давні історичні джерела із Готської Герцогської бібліотеки, Паризької Національної бібліотеки, Берлінської бібліотеки, Британського музею та Оксфордські рукописи. [Всі назви взяті з 15, с. 315].

Не тримаймось російських історичних джерел — вони переповнені «доважками брехні».

2. Хан Хаджібей. Зрозуміло, що назвавши хана Котлубугу іменем, яке стовідсотково збігається з арабськими і перськими джерелами, московські владоможці, фальшуючи сторінки історії, не могли допустити, щоби ім’я другого хана «отича и дедича Подольськой земли» дійшло до нащадків неспотвореним. Ці достовірні імена ханів штовхали би нас до роздумів та аналітичних висновків. А це для Московської держави вкрай небезпечне явище. Отож, те ім’я хана–Чингісида, володаря золотоординського улусу, подається в дещо видозміненій формі — Хаджи–Черкес.

Здавалося б, і не здогадаєшся, що Хаджи–Черкес и Хаджибей — одна особа. Скажіть, будь ласка, шановні московські професори, якщо ви одну дійову особу своєї історії називаєте різними іменами і ніде не пояснюєте, що мова йде про одну людину, то хіба це не називається фальшуванням?

Навіть автор цих рядків, який уже більше тридцяти п’яти років працює із золотоординськими матеріалами, як кажуть, і днює й ночує з ними, змушений був кілька тижнів вивчати різні джерела, аби дійти кінцевої думки.

Ось що писав М. Г. Сафаргалієв, найкращий знавець родословних Чингісидів у 1960 році:

«Хаджи–Черкес, по словам Ибн–Халдуна, являющийся походным эмиром Бердибека, после убийства хана завладел окрестностями Астрахани…, стал “владетелем Астраханского удела”. О размерах его удела (улусу. — В. Б.) можно судить по карте братьев Пиццигано (1367 г.) в которой указывается его лагерь… значительно выше города Астрахани. К 1369 году Хаджи–Черкес настолько крепко чувствовал себя в своем улусе, что он был в состоянии начать борьбу с Мамаем из–за Сарая» [14, с. 120].

Хаджібей, він же — Хаджі–Черкес, є теж історичною особою Золотої Орди. У хана Бердібека Хаджібей був похідним головнокомандувачем військових сил Золотої Орди, мав у безпосередньому підпорядкуванні під час військових походів не один десяток темників–Чингісидів. Отож і сам мусив належати до ханського роду.

Звичайно, і цього хана — Чингісида знали давні арабські і перські історики. Послухаємо того ж Ельмухіббі:

«Коджа Алибек в землях Узбековых. Это тот самый, с которым открыта была переписка, когда было написано ему в 465 году (=10 окт. 1363 – 27 сент. 1364 г.). Форма переписки с ним (такая): имя и титул с буквой й; адрес его — имя его Коджа Алибек» [15, с. 349].