Чтение онлайн

Оба войска остановились у селения Торка (Дегестан), на правом фланге войска Тохтамыса выстроилось 5 туменов мангытских воинов (50 000 человек)… В самом начале боя все эти мангытские воины организованно ушли с поля боя. Их стройные ряды после поражения Тохтамыс–хана возглавил Едиге, сразу оказавшись с войском» [28, с. 170].

Саме ті хани, які привели Тимура на річку Кундурчу, а потім відійшли з ним до річки Урал, з 1396 року почали творити смуту в Золотій Орді. Про це говорить професор М. Г. Сафаргалієв:

«После ухода Тимура в 1396 году в пределах Золотой Орды. одновременно появилось несколько ханов (Чингісидів. — В. Б.), разделивших между собою Джучиев улус. На левом берегу Волги, в районе Сарая, правил ставленник Тимура Куюрчак–хан; в Нижнем Поволжье, в районе Астрахани, — Тимур–Кутлук; на Яике (р. Урал. — В. Б.) — Эдигей; в Крыму — Таш–Тимур. Каждый из этих ханов действовал в своем улусе как независимый владетель» [14, с. 174].

І це справді було так. Навіть гірше — всі східні улуси Джучі–улусу згодом визнали над собою владу Тимур–Кутлука і Едігея, тобто вийшли з–під влади Тохтамиша. Але жоден російський історик не вів мови про північні улуси Золотої Орди: Мохшинський, Булгарський, Московський, Тверський, Тотемський (Велико–Устюзький) тощо. Назви улусів (князівств) в московському поданні.

А вони ж і залишились у володінні хана Тохтамиша. Бо бігати з місця на місце без своїх родів (ілів) Тохтамиш не міг. Це аксіома існування Золотої Орди. А роди (ілі) особисто хана Тохтамиша мали не менше 100 тисяч населення. Тож переміститись від Литви до Сибіру непомітно для історії така маса людей не могла.

Звичайно, Тохтамиш робив надзвичайні зусилля, щоби повернути до своїх володінь втрачені землі (улуси). Ми це бачили 1395 року в Булгарії.

Теж сталося і в Криму. Послухаємо: «В марте 1396 г. в Египте были получены известия, “что Тохтамышхан государь “Северния степи”, сидевший на престоле Беркахана в землях Кипчацких, собрал войска и пошел на владетеля города Каффы, лежавшего на берегу Крыма (и) принадлежавшего генуэзским франкам, что между ними произошло сражение и что хан Тохтамыш приступил к осаде ея…” Тохтамыш… овладел Таврическим полуостровом при поддержке князей Ширинских (рід Ширинів. — В. Б.), как об этом говорится в родословной этих князей» [14, с. 175].

З весни 1396 року хан Тохтамиш повернув до своїх володінь Кримський улус. «Русские летописи засвидетельствовали появление посла Тохтамыша Темир–Ходжа в Рязани, к этому же времени относится нападение одного из татарских отрядов во главе с царевичем Ентяком на Нижний Новгород; русские летописи сообщают о завоевании Тохтамышем «поморских городов», росположенных на севере от Камских Булгар… Под «Поморьем» в тогдашних представлениях мыслилась вся огромная территория от Перми–Вятки до берегов Белого моря» [14, с. 174].

У цьому місці повернемося до рідних братів хана Берке — Буре і Беркечара (від однієї матері). Отож, завоювавши «поморські землі», хан Тохтамиш винищив і їхніх старих володарів, бо саме з тих часів переважна більшість тих міст стали належати до Московського улусу, у російському поданні — до Великого Московського князівства.

Саме на ті роки припадає і сфальшована «купівля Мещери у Рязанського князя».

Треба розуміти, що й вороги Тохтамиша не сиділи, склавши руки. Вони теж почали об’єднуватись. Послухаємо російського професора:

«Захватив Астрахань и превратив ее в свой юрт, Тимур–Кутлук выступил против своего дяди Куюрчака и его орды, кочевавшей в районе Сарая (біля сучасного Волгограда. — В. Б.). Как сообщает «Анонимо Искендера», племена (роди. — В. Б.), ранее группировавшиеся вокруг Куюрчака, при получении известия о приближении Тимур–Кутлука, «стали отставать от него», Куюрчак–хан (ставленник Тимура. — В. Б.) со своими приближенными бежал, и царство (его) досталось Тимур–Кутлуку, а эмирство — Идегу» [14, с. 177].

Так південні роди колишніх ханів Берке, Бувала і частина родів Батия і Беркечара, які зберегли мусульманську віру, об’єднались у 1396 році проти хана Тохтамиша. Розпочалася жорстока. боротьба за право володіти Золотою Ордою і Джучі–Улусом в цілому.

«Осенью 1396 г., или в начале 1397 г., Тимур–Кутлук и Эдигей начали войну с Тохтамышем…» [14, с. 178].

Перший удар Тимур–Кутлук і Едігей завдали Криму. І це було вчинено обдумано. Хоча Тохтамиш–хан заселив Крим переважно своїми родами: Ширинами, Аргинами, Баринами та Кіпчаками, але вони сповідували іслам. А є всі підстави вважати, що на ті роки (1396–1397) хан Тохтамиш у Москві прийняв Православну віру. Можливо — раніше. Бо, виступаючи в російській історіографії під іменем Василь, похований у Московському Кремлі в Соборі Архангельському, але під тамгою хана Тохтамиша. Ми про це говорили раніше і ще повернемось до цієї теми.

«В 799 (5 октября 1396 – 23 сентября 1937 г.) в Египте было получено сообщение о начавшейся войне между Едигеем и Тохтамышем… Чтобы осилить Тохтамыша Тимур–Кутлук привлек на свою сторону татарскую аристократию Крыма…» [14, с. 178].

Ні земельними володіннями, ні привілеями кримські роди Тохтамиша хан Тимур–Кутлук переманити на свій бік не міг, бо ті роди все те мали і за Тохтамиша. Ба більше: вони від Тохтамиша і отримал и землі Криму. Чому ж вони покинули свого хана? У Золотій Орді таке траплялося надзвичайно рідко. І тут є лише одне пояснення: хан Тохтамиш, аби отримати Московський улус, змушений був прийняти Православну віру. А для кримських старійшин родів тих часів (і сьогоднішніх) то був найвищий злочин. Ось тому без військового опору хан Кутлук–Тимур «привлек на свою сторону татарскую аристократию Крыма».

Треба знати: ще з часів хана Батия північні улуси Золотої Орди — Володимирський і Велико–Устюжський, а згодом — Московський і Тверський отримали статус православних. У них міг правити тільки Чингісид православного віросповідання. Вірогідно, що Православна церква мала такий ярлик від золотоординського царя. Його видав хан Менгу–Тимур після війни 1271 року, ставши «законним царем» для православного люду Золотої Орди. Тому при заснуванні Москви у 1272 році, першими спорудами були не ханські палаци, а церкви: «Спаса на Бору, Крутицкий Архиерейский Дом и Новоспасский монастырь». Москва з самого початку засновувалась як православний улус Золотої Орди. На її престолі сиділи тільки православні правителі. Згадаємо: Петро Ординський (син хана Берке), Кулхан (Іван Калита), Василь І (Тохтамиш). У пізніші часи: Петро III, Катерина І, Катерина II тощо.

Починаючи з 1397 року, в Золотій Орді розпочалася боротьба за владу між двома її складовими частинами — мусульманською та православною (християнською). І, цілком зрозуміло, що хан Тохтамиш, маючи дружні стосунки з Великим Литовсько–Руським князем Вітовтом, звернувся до того по допомогу.

Уже «в 1398 году… Витовт (звичайно, з ханом Тохтамишем. — В. Б.) предпринял… большой поход в Дешт–и–Кипчак… Войска… дошли до Дона и разорили главное кочевье татар, называемое Ордой, захватив в плен много татар с их семьями и со скотом» [14, с. 179].

І хоча, по–суті Орда була розгромлена, але залишались її неподолані роди в заволзьких та зауральських степах — мангитські роди Едігея та усі мусульманські роди лівого крила Джучі–улусу.

У 1399 році відбулася чергова битва між військом, з одного боку, — Тохтамиша і Вітовта, а з іншого: мусульманською частиною Золотої Орди під проводом Едігея і Тимур–Кутлука, так звана битва на річці Ворскла. Битва була настільки жорстокою, що хани Золотої Орди, вигравши її, ще майже десять років вимушені були терпіти на чолі Московського православного улусу ненависного їм хана Тохтамиша та вести з ним постійні війни.