Чтение онлайн

«Папа искал ей (Софії Палеолог. — В. Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех Государей Европейских на опасного… Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики. К удивлению многих, Павел (Папа. — В. Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Папа надеялся, во–первых, через Царевну Софию, воспитанную в правилах Форентийского Соединения, убедить Иоанна к принятию оных и тем подчинить себе нашу церковь, во–вторых, лестным для его честолюбия свойством с Палеологами возбудить в нем ревность к освобождению Греции (Константинополя. — В. Б.) от ига Магометова:… отправил Грека, именем Юрия, с письмом к Великому Князю (1469 году) предлагая ему руку Софии, знаменитой дочери Деспота Морейского… Сие важное Посольство весьма обрадовало Иоанна… все думали согласно с ним, что сам Бог посылает ему столь знаменитую невесту, отрасль царственного древа, коего сень покоила некогда все Хрестианство православное…» [18, т. VІ, с. 246–247].

Як бачимо, московському князю Іванові III, нащадкові Чингісидів по лінії Улу–Мухаммеда, сподобалась ідея очолити християнську православну віру, оженившись на племінниці останнього Візантійського імператора. Отож, згода від Івана III, московського митрополита «Филиппа» (Пилипа) та усього московського двору була отримана і «Царевна въехала в Москву 12 ноября (1472 року. — В. Б.), рано поутру… тут свершилось обручение… наконец (митрополит. — В. Б.) обвенчал Иоанна с Софиею, в присутствии его матери, сына, братьев, множества Князей и Бояр…» [18, т. VI, с. 250–251].

Разом із Софією до Москви прибув її «особенный Двор, чиновников и служителей» та багато православних, «которые надеялись обрести в единоверной Москве второе для себя отечество».

Московія наповнилася кількома тисячами людей — носіями візантійської ідеології, освіченими, нахабними, бажаючими грошей і слави. Історик К. Валішевський так охарактеризував духовний стан московитів того часу, який принесла Софія:

«Царь и Император у… (московитів. — В. Б.) того времени были синонимами… этот титул носили и византийские императоры, а они ведь были государями той великой Восточной империи, которую думали снова восстановить в новой столице православного мира… При помощи намеков и хитроумных выдумок… Навязывалась идея о исторической приемственности, соединяющих московских государей со всеми этими предшественниками (асірійські, єгипетські, вавілонські, римські та візантійські імператори. — В. Б.). Это представление постепенно; проникало в национальное сознание. Не московская ли держава и есть именно то шестое царство, о котором упоминается в апокалипсисе?..

Эта историческая греза искала случая воплотиться в действительность. После падения сербского (1389 рік. — В. Б.) и болгарского (1396 рік. — В. Б.) царства, она естественно должна была переброситься на север…» [114, с.142–143].

Ця ідея московського візантійства за часів Івана III тільки почала зароджуватись, і хоч як Софія не старалась спонукати чоловіка проголосити себе царем — спадкоємцем Візантійської імперії, домогтися свого не зуміла. У ті роки були ще живі Чйнгісиди, які пам’ятали роки проживання в столиці Золотої Орди — Сараї, і хоч тут, у Москві, за велінням Улу–Мухаммеда вони прийняли православну віру, та залишалися живими ще родичі в Касимовському, Казанському і Кримському ханствах, які дотримувалися старої віри та старих звичаїв.

Сам Іван III пам’ятав дитячі та юнацькі роки, коли сповідував мусульманську релігію.

Просунутись у цьому напрямі далеко Ватиканським представникам не вдалося: Іван III до кінця свого життя залишався вірним союзником Османів та Кримського ханства.

Але візантійська іскра хитрості та підступності потрапила до сухої, переповненої спраглими бажаннями величі і могутності, московської, дерев’яної «избы». Тож скоро мало спалахнути «Московське полум’я…».

Поки ж Іван III відгукнувся лише на деякі вимоги нової дружини:

— перестав зустрічати ханських послів перед в’їздом до Москви та «зализувати кобиляче молоко з грив ханських коней», пролите ханами;

— став будувати в Москві нові муровані церкви, бо єдина кам’яна церква Успіння, збудована ханом Калитою (Іваном Калтою), розвалилася;

— зводив нові муровані стіни Кремля;

— до Москви з Європи стали запрошувати: архітекторів, розмислів (інженерів), художників, «мастеров пушечных, и серебреников итальянских» тощо.

Саме в ці часи на вимогу Софії у Москві з’являються: Фіоровенті — Арістотель, Антон Фрязін, італієць Марко, Петро–Антоній Фрязін, Павло Дебосіс, Петро Медіоланський та багато інших. Будуються знамениті московські храми в Кремлі:

Успенський (1472–1479 роки),

Благовіщенський (1484–1489 роки),

Архангельський (1505–1508 роки).

Поговоримо про деякі приховані таємниці цих московських храмів.

1. Успенський храм. Прибувши до Москви та привізши з собою ідею московського візантійства, коли Москва мала стати спадкоємницею старої Візантійської імперії, Софія Палеолог звернула увагу, що в Москві 1472 року не було жодного храму, який би відповідав цій ідеї. Навіть палкий патріот «Московської величі» М. М. Карамзін змушений був цей факт визнавати:

«Тут совершилось обручение, после чего слушали обедню в деревянной Соборной церкви Успения (ибо старая каменная была разрушена)…» [18, т. VI, с. 250–251].

Ось чому за наполяганням Софії будується у Кремлі перший справжній храм, який став усипальницею Московських митрополитів.

Оскільки храм будував православний нащадок роду Чингісхана, то за давніми звичаями володар споруди звелів нанести на стінах родовий знак — тамгу, своєрідний герб.

Треба розуміти, що в ті далекі часи так чинили не тільки московські князі, а володарі майже усіх країн — великих і малих. Так увіковічнювалась пам’ять про них. Та згодом, коли в Москві до влади, прийшла династія Романових, стало зрозуміло, особливо іноземцям, що попередня династія московських князів належала до роду Чингісидів. Тому довідник «Московський Кремль. Успенський собор» дає таке пояснення діям московської влади: «Немногое сохранилось до наших дней от первоначального убранства собора (хоча сам Успенський собор зберігся. — В. Б.): обветшалые иконы заменяли новыми… Древние фрески в середине XVII века были сбиты» [90, с. 8,].

Давня штукатурка на стінах храмів може зберігатися тисячоліттями. І в стародавніх храмах Європи і Азії що давніші фрески, тим більше їх охороняють і тим більш вони цінні.

Авторові довелося бачити давню мозаїку Самаркандських храмів, тоїж говорить він не голослівно. Так московити хотіли заперечити і приховати московську гілку династії Чингісидів, що володіла Московією з 1238 року до «Смутного времени», тобто до Лжедмитрія І.

Та не все Романовим удалося приховати в Успенському соборі. Вони не збили штукатурку на колонах собору, бо міг завалитись храм. Там стара штукатурка з нанесеною тамгою ілів Московського улусу (князівства) збереглася. Якщо вивчати це питання, то на колонах Успенського собору знайдемо тамгу родів: аргинів, каракиреїв, дулатів, кониратів тощо. Головною тамгою (домінуючою) є тамга двох родів — аргинів і чорних киреїв (кипчаків), що співпадає із панівними родами Касимовського ханства. Згадаймо панівні роди того ханства, представники яких сиділи по ліву руку Касимовського хана Ураз–Мухаммеда: аргини і кіпчаки. Інакше бути не могло, бо Якуб (Іван III) і Касим були рідними братами, народжені однією матір’ю, як їхній старший брат — Махмутек. Що свідчить: і в Казані у ті часи панівними родами були — аргини і кіпчаки. Про такі несподівані речі розповіли залишки збитої штукатурки Успенського собору Московського Кремля.

2. Благовіщенський храм. Другою церквою, побудованою на території Московського Кремля за наказом Софії Палеолог, була — Благовіщенська. Ця церква, побудована у 1484–1489 роках, стала звичайною, повсякденною церквою московських князів.

Цікаво те, що штукатурку цієї церкви не збивали, а замалювали зверху новими картинами.

«…Заложен 1484… в Восточном вкусе по образцу церквей в Афонской горе и Ерусалиме… Храм очень не велик; в построении его заметно, во внутреннем и наружном убранстве, большое тщание и затейливость; с трех его сторон устроена крытая широкая паперть, или галерея, из которой только две части — северная и западная — доступны для приходящих; а южная, с особенным входом от Москвы–реки, служила в старину Царям…» [19, с. 312].

Звертаємо ще раз увагу, що церква будувалась як домашня для Софії Полеолог «в Восточном вкусе… с большим тщанием и затейливостью».

Та головне в іншому:

«На сводах паперти, между притчами Священного Писания, представлена в лицах вся книга родства Иисуса Христа (у тому числі. — В. Б.) во весь рост несколько Великих Князей Российских, с венцами вокруг головы…» [19, с. 313].

Отож московських князів із 1484 року за ідеологією Софії Палеолог та прибулих з нею людей, і, звичайно, за згодою московського духовенства (Митрополита та єпископів) і особисто Івана III, зарахували до династії («родства») Ісуса Христа.