Чтение онлайн

Із цієї цитата зрозуміло, що зустрілись рідні люди, які добре розуміли, що вчинили шкоду і, за законами тих часів, могли втратити голову.

Та, як бачимо, ширини і кримські хани не збиралися винищувати своїх родичів Чингісидів, але покарати їх були змушені.

Тому кримські і казанські татари влітку 1521 року завдали потужного удару по Московському князівству, не чіпаючи самої Москви та її князя. Цим вони нібито карали своїх вихрещених і не вихрещених татарських співродичів, аби ті впливали на своїх правителів. Хоча, під впливом Московської церкви, в Московії вибудовувалася страшна у своїй вседозволеності деспотична одноосібна влада, так зване — «самодержавие», про яке навіть не відали найжорстокіші деспоти Золотої Орди.

«Исхитив Казань из наших рук, Магмет–Гирей не терял времени в бездействии; хотел укрепить ее за своим братом и для того сильным ударом потрясти Василиеву Державу; вооружив не только всех Крымцев, но поднял и Ногаев… и двинулся…К Московским пределам… Великий Князь ужаснулся, и еще гараздо более, сведав, что другой неприятель, Саип–Гирей Казанский, от берегов Волги также идет к нашей столице. Сии два Царя соединились под Коломною, опустошая все места, убивая, пленяя людей тысячами… Государь удалился в Волок…, вверив оборону столицы зятю Царевичу Петру (тобто вихрещеному татарину Чингісиду. — В. Б.)… Пришельцы и граждане, жены, дети, старцы искали спасения в Кремле, теснились в воротах, давили в воротах друг друга. Митрополит Варлаам усердно молился… Градоначальники распорядили защиту всего более надеясь на искусство Немецкого пушкаря, Николаса… но был недостаток в порохе…» [18, т. VII, с. 60–61].

Отримавши від Василя III нову Клятвенну грамоту, Магмет Гірей відвів своє військо з Московщини. «Великий співець московської величі» не був би М. М. Карамзіним, якби і до цієї події не закинув «доважку брехні». Він у своїй «Истории государства Российского» повідомив, що немовби Магмет–Гірей відійшов від Москви до Рязані, де «Окольничий Хабар Симский, муж опытный, благоразумный» викрав у хана Клятвенну грамоту та ще й наказав німцеві Іордану вистрелити з гармати по татарах, і «Немец Иордан одним выстрелом положил их множество на месте».

Татари разом зі своїм ханом так налякалися, що відразу ж пішли до Криму. На подібних байках побудована вся російська так звана історична наука.

А ось що було насправді.

У ті роки відбувався постійний обмін посольствами між Стамбулом і Москвою.

«Не теряя надежды приобрести деятельный союз Оттоманской Империи, Василий еще посылал в Константинополь ближнего Дворянина, Ивана Морозова, с дружественными грамотами…» [18, т. VII, с. 64].

Та цього разу у суперечці Криму з Москвою щодо Казанського царського престолу Турція прийняла «Соломонове рішення» — підпорядкувала Казанське царство собі. Щоправда, на чолі царства залишила династію Гіреїв. Вище наводилася цитата із Великої Радянської Енциклопедії.

Але Османська імперія дозволила Кримському ханові захопити Астраханське ханство та встановити над ним свій контроль.

І як пише М. М. Карамзін, Магмет–Гірей «исполнил таким образом свое давнишнее властолюбивое намерение совокупить три Батыева Царства — Казань, Астрахань и Тавриду — в единую Державу, которая могла бы и далее расшириться на Восток покорением Ногаев, Шибанских или Тюменских и Хивинских… (татарів. — В. Б.), примкнуть от моря Каспийского к Персии, Сибири и новыми тучами варваров угрожать образованному Западу» [18, т. VII, с. 70].

Звернімо увагу — цю фразу подав «палкий патріот Моско вії» — М. М. Карамзін, і вона багато що пояснює.

По–перше те, як Московія досі поповнювала свої втрати. Отож сусідні улуси колишньої Золотої Орди були для Москви тією бездонною діжкою, з якої, при потребі, вона смоктала татарське населення. Позбувшись доступу до Астрахані та втративши вплив на Казань, Московія позбулася постійних значних татарських резервів. Вона змушена була підписати мирну угоду з Великим Литовсько–Руським князівством у 1522 році та на кілька десятиліть припинити свій агресивний рух на західному напрямку.

По–друге, дієвим агресором проти Великого Литовсько–Руського князівства залишилось після 1522 року тільки Кримське ханство. Татари постійно наносили удари по Україні–Русі:

— у 1524 році спалили передмістя Львова,

— у 1526–1527 роках здійснили напад на Волинь і Полісся,

— у 1528 році напали на околиці Кам’янця–Подільського,

— у 1534 році розорили Волинь,

— у 1538 році напали на Київське воєводство.

Та кожного разу татари отримували гідну відсіч. Іноді їх громили вщент, як було у 1527 році під Каневом, чи у 1538 році на Київщині.

Було абсолютно очевидно, що виведення Московії, хоча й тимчасове, з війни на західному фронті Європи різко зменшило сили Османської імперії та Криму. 1 хоча кримські хани на це явище не звертали уваги, будучи зацікавленими у послабленні Московії, та військова еліта Османської імперії на ці факти дивилася стурбовано. Особливо після погрому військом Великого Литовсько–Руського князівства московитів у так званій «Старо дубській війні» 1534–1537 років.

Не маючи підтримки татарів, Московія почала втрачати на Сіверщині міста. Впали: Гомель, Стародуб, Почеп, Родогощ.

Під загрозою опинився весь регіон.

На 30–ті роки XVI століття припадає смерть онука Улу–Мухаммеда — Московського князя Василя III (1533). Спадкоємцеві Московського князя у 1533 році було тільки 3 роки, тому правила князівством дружина Василя III Олена та боярська дума з наближених до влади осіб.

Що цікаво: хоча у війні за Сіверщину 1534–1537 років під час військових дій між Великим Литовсько–Руським князівством і Московією, у якій остання зазнала нищівної поразки і втратила Гомель, Стародуб, Почеп, Радогощ і навколишні землі, та Кримський хан не дозволив Литві відібрати у Москви ті території і приєднати їх до себе. Можливо, Кримський хан і погодився б на вимогу Литовського князя, але категорично проти такого рішення була Османська імперія. Як би не гризлися у ті роки Крим з Москвою, та в тяжкі часи хани завжди ставали на захист Московії. Звичайно, московська так звана історична наука про те воліла мовчати.

Може виникнути запитання: як Московському князівству вдалося закріпити за собою та освоїти землі від Волоколамська, Малоярославця, Кашири і Тули до Велижа, Брянська, Стародуба, Рильська?

Головним критерієм утримання тих земель за Москвою був ярлик, виданий Кримським ханом Московському князю на землі (удільні улуси), і друге — політика московських князів щодо земель. Москва і фактично заселила ті земелі татарськими родами з глибинних районів держави. Одночасно з вихрещеними татарами, вороже налаштованими до кримських Ширинів, на ті землі переселялись нові володарі улусів (удільних князівств) із вірних московитам Чин гісидів, як правило, вихрещених у православну віру.