Чтение онлайн

Такі виразні чорні патьоки по заголених стегнах…

То сходить усе позверхнє. Душа очищається, зістається собою.

І я тебе люблю. І ніколи тебе не зраджу.

Знаєш, а я тебе ревнував!.. Довго ревнував, тільки не признавався. Ті омари, що ви з ним їли, мені в горлі стояли.

Стекло, все стекло, мов не було того нічого… Бачу дівчинку, що до мене сміється, білявеньку дівчинку, рочків, може, двох, — і звідкись знаю, що це моя… У мене буде дівчинка?

Дівчинка! Ну звичайно ж, це має бути дівчинка, як я не здогадався! Дівчинка, авжеж, — маленька Гельця з білими кісками…

А де хлопчик? Який хлопчик?

Той, що її боронитиме. Кожній дівчинці належиться такий хлопчик — муж, брат, хтось іще… Чому я його не бачу, де він? Чи його теж забрала війна?

Може, він уже народився? Перебуває серед живих, і тим ти його й не бачиш?.. А в цьому сні що, немає живих?

Тільки ми з тобою, Лялюсь. Це наш сон. І ми не можемо його змінити… — Бандеры, сдавайся! Выходи!

Крикнули в продух. Нагорі валували собаки, гупали чоботи — багато чобіт, од двиготу зі стелі сипалася земля, шурхіт наростав, наче свист стрільна в польоті: зараз обвалиться, вибухне, накриє з головою…

— Выходи, «Кий», мы знаем, что ты здесь!.. Четверо дивилися на себе. У світлі ліхтарика було видно, як із лиця «Левкові» відринули рум'янці, й воно зробилося земляним. Як і Гельціне. Й «Воронове».

«От і все», — промовив хтось Адріянові в голові — з нечуваним досі спокоєм. І мов лопнув услід вибульк давносподіваної полегкости: нарешті! — на який умить збунтувалося все його єство: ні!.. Він облизав губи — губи теж були чужі, відокремлені од нього:

— Хто? — спитав безгучно, але так, що почули всі, бо кожен у цю мить питав себе те саме: хто привів облаву?..

Чи це він сам і привів? Собаки взяли його слід, ще з міста?

— Выходи, блядь, говорю, пока не выкурили!..

А, то вони мають газ. Все мають — і газ, і собак, всю силу на світі. Горло йому здушило спазмом ненависти, як автоматною чергою, подумки спрямованою нагору, — на мить перестав бачити, темна пелена заслала очі. Показав жестом, «Ворон» зрозумів його першим: документи!.. Вони почали спішно вигрібати з наплечників усі папери на купу, дерти світлини, «Ворон» чиркнув сірником, спалахнуло, затанцювало сполохами по лицях, тінями по стінах… Адріянові здалося, наче Гельці цокочуть зуби. Сам він також не відчував жару; мабуть, не відчув би, якби й вложив руку у вогонь. Зате всім тілом відчував холод пістолета, несподівано важкого, — пістолет думав за нього: куди, в скроню чи під підборіддя?.. Підступився до продухвини, прокричав, задерши голову:

— Маму свою з хати викурюй! Де той, що вас привів?

— А тебе зачем?

— Давай його, хочу з ним говорити!

Нагорі забубоніли, бу-бу-бу-бу, — за псячим валуванням нерозбірливо, на кілька голосів: радилися, в щілині рухалося світло. Вони будуть вести перемовини, збагнув він, я потрібен їм живим. Лички, звання, нагороди, відпустки, — вони зараз пускають слину, як ті пси, вони не схочуть випустити з зубів такої здобичі. Перемовлятися, зволікати час, доки згорить архів. А тоді пробоєм — гранати в отвір, і вперед. Якісь шанси є завжди, і не в таких тарапатах бувалося. Ні, подумав він, в таких іще не бувалося. Боже, зглянься на наші душі, але Гельця має лишитися, вона має жити. «Рахеля» — то мій гріх; дай мені його тепер одробити. Дай, щоб хоч одна з двох врятувалася. Я тепер, як «Орко» вчора в бою, — охоронцем при вагітній жінці. Якщо то був «Орко» — але байдуже, хто б то не був: він був тепер ними всіма — тими, хто згинув, підірвавшись у криївках, згорівши на сільськім стриху, хто впав од кулі, закрашуючи в червоне сніг під собою й останнім корчем пальців намертво стискаючи чеку, — нескінченна темна зала, по якій він танцював свій dance funebre [28] , стислась, як у кулак, у цей підземний сховок, і тисячі полеглих гримотали маршем йому крізь кров. Благослови, Господи.

Біля продуху завовтузилось. Зараз, зрозумів він. Йому здалося, що він чує зверху віддих, і той віддих змішувався з його власним — як у двох, укритих одним плащ-наметом. Зненацька тіло йому стрясло довгим, лютим дрожем, чи не дужчим од любовного, і на лобі виступив липкий піт. Ніколи ще він не переживав такого омерзіння.

— Друже командир… То був «Стодоля».

Ззаду тоненько скрикнула Гельця, мов писнуло кажаня. Гавкіт нагорі урвався, перейшовши в скавуління, — видно, собаку вдарили чоботом, щоб не заважав. Чоботом, у писок, чоботом, чоботом.

— Випустіть її,— говорив той, хто був «Стодолею»; ніхто раніше не чув од нього такого голосу, і голос теж сповзав по Адріянові, як гадюча шкіра. — Випустіть «Дзвіню», друже командир, хай «Дзвіня» вийде…

Адріян обернувся на шум. «Дзвіня», що перед тим сиділа навпочіпки, вкидаючи документи у вогонь, лежала поперек криївки, збивши в падінні головою приставлену до стіни «пепешку», і вогонь лизав їй халяви чобіт. Це пекло, подумав він, дивлячись, як хлопці її відтягають; я в пеклі. Таким воно було на картині Страшного Суда в старій дерев'яній церкві, де правив службу його тато: лопотіли вогняні язики, лице сікли іскри, і чорти в червонясто-сірих німбах вишкіряли назустріч голодні зуби. Пекло — це омерзіння, з якого нема виходу. Раніше він цього не знав. Раніше він був щасливий.

Дим уже їв очі.

— Ліпше ви спускайтеся до нас, — прокричав він, тамуючи кашель. — Ваша жінка саме зомліла, потребує вашої помочі. Якщо ваші хазяї вам позволять.

— То не те, що ви думаєте, друже… Присягаюсь…

— Одну присягу ви вже зломили. Не трудіться.

— Дайте мені поговорити з нею!

— Нічим не можу помогти. Просіть у тих, кому нас продали.

— Вона ні в чому не винна!

— Тим гірше для вас, — він відповідав слова механічно, мов виклацував на машинці стандартний повстанський вирок: «Наказуємо вам до сорок вісім годин вибратися з села, а рівночасно і з української землі. Для таких, як ви, місця на українській землі немає. Попереджуємо вас, що за невиконання наказу…» Такі вироки раніше виконував «Стодоля»; тепер він заступив на його місце. — 3 тим і живіть. А суд українського народу вас найде.

Я сам, пообіцяв подумки, вліплю тобі кулю, коли почнемо бій, — із якою ж холодною втіхою це зроблю: як чиряк видушу, щоб чвиркнуло. І тут він зрозумів, як він це зробить, — водномить, ніби в магнієвому спалаху фотоапарата вгледів.

— Дым! Дым идет, та'рщ капитан, они там чё-то жгут!..

— Не дури, «Кий», сдавайся! Дружок-то твой, вишь, умнее тебя!.. Вже знав, як те зробить; чув у голові й тілі дивну ясність. Не бачили ви ще, як здаються «бандерівці». Хочете бачити, то вам покажу. Тільки чогось би білого в руки — газети? Гелю сперли плечима до стіни, голова їй упала набік. Аби лиш ті згори не заткали продухів, бо згасне огонь. «Левко» навіщось бив її по щоках: ліпше б зоставив, ліпше б їй не опритомнювати.

— Советская власть вам, бандитам, навстречу идет, а вы рожу воротите!

Він підгріб носаком у вогонь кілька фотоклаптів: веселооке дівоче личко з віддертою усмішкою, складені на колінах селянські руки. Десь там палахтіла і вкинута ним знимка з них п'ятьох, яку він розшматував не дивлячись. Має лишитися попіл. Тільки попіл, все має згоріти дощенту. Жодного імени, жодного знаку, нічого по нас. Тільки кров наша за тебе, Україно. Нове, незнайоме збудження розгорялося в ньому в міру того, як вогонь доїдав архів. Хтось кашляв; він утер очі й вгледів на зап'ясті розмазану сажу: то була його рука, але він того не розумів.