Чтение онлайн

— Вашого тата можна зрозуміти, — всміхаюся їй по-материнському. — Мистецтво — заняття непевне, до успіху пробиваються одиниці, а юридичний — то все-таки ґарантований шматок хліба. Та ще коли, як у вас в родині, потомственне заняття…

На «потомственне заняття» Ніка хмарніє й закушує губку, — видно, це в неї така нервова звичка, бо на передніх зубах знати сліди з'їденої помади:

— Та ну… Тато взагалі-то в молодості на мехмат хотів поступати, йому математика добре давалася, тільки дєд йому не дозволив… А музикальність — то в нас по єврейській лінії…

По єврейській?

Першої миті, розгубившись, мовчу: ми з Нікою й справді належимо до різних поколінь, — та свобода, з якою вона говорить про своє єврейство, може слугувати демаркаційною лінією для цілої епохи: серед моїх ровесників єврейство ще було тавром, чимось непевним і глухо-ганебним, до чого нерадо признавалися навіть ті, чиї прізвища закінчувалися на «-ман» і «-штейн», а вже полукровки укривали за слов'янськими йменнями, як сифіліс, і не було в штатних стукачів любіших розваг, аніж дражнити внука єврейської бабусі антисемітськими натяками, споглядаючи, як жертва блідне, міниться на виду й підхихикує стоїчно, мов спартанський хлопчик, котрому гризе живіт лисеня, — з протилежного табору іншою крайністю було негайне пробне, манівцями, освідчення кожному, запідозреному в єврействі, у власному юдофільстві й любові до держави Ізраїль (про яку тоді нічогісінько не зналося, але яку дистанційно любилося вже за те, що її не любив Кремль!), і в свої студентські роки я теж частенько так робила, — щоразу, проте, відчуваючи легку ніяковість од цієї вимушеної демонстрації звичайної людської солідарности, як при гінекологічному огляді — від демонстрації власного здоров'я: по-моєму, для євреїв вона мала б бути так само образливою, як антисемітські випади, але в межах системи, як каже Адьо, задача не мала розв'язку — і розв'язалася сама собою вже аж після розвалу Совка, коли я просто перестала помічати, хто єврей, а хто ні, і який і чий дід-бабі-рідний-Федір, — і до такої міри, бач, перестала, що вдруге за п'ять хвилин почуваюся перед Нікою Бухаловою як найчистокровніша в світі ідіотка: а, то вони євреї!.. Он, значить, звідки в Павла Івановича ця зовнішність арабського терориста, цей близькосхідний колорит, що в розведеному вигляді ще й малій трохи перепав, — і ці прекрасні балухаті очиська, цей підтятий носик і пухлогубий рот, коли вона повертає голову, враз, як на картинці з подвійним зображенням, складаються мені в новий образ: єврейочка!.. полукровочка, метисочка, а що, нічогенька комбінація вийшла…

— Що, бабуся була єврейка? — перепитую вже з щирим інтересом: слід розуміти, «дєд» Бухалов устиг одружитися ще перед 1937-м роком, до початку «великих єврейських чисток» в партії й НКВД, — після того єврейські дружини були в «борців із бандитизмом» уже не в моді, а по війні, коли євреїв почали переслідувати незгірш, як у довоєнній Німеччині, то й геть трефними стали…

Мала чомусь вагається з відповіддю, з тим самим виразом на мордашці, з яким уникає прямих відповідей її батько, — ох і дурна ж ситуація: стоїмо серед вулиці, підпираємо Софійський мур і з'ясовуємо генеалогію музичних здібностей Вероніки Бухалової! Але ні, тут якийсь інший сюжет, пов'язаний і зі мною також: таж у сімдесяті, коли Павло Іванович був куратором маминого музею, євреїв, навіть полукровок, у держбезпеці вже не тримали, — СРСР тоді вже «боровся з сіонізмом», і ті поодинокі євреї, котрі лишалися на посту, мусили бути такі вже добірні-перевірені кадри, що трава під ними не росла, — такий рідної мами не пощадив би, не то Олі Гощинської, а Павло Іванович на такого не показує, щось тут не сходиться… І Ніка, дарма що продукт іншої епохи, теж невідь-чом починає незграбно, як дитина ляльку, забирати назад свою єврейську бабусю:

— Ну, я точно не знаю… Мабуть… Дєд помер ще до мого народження, а бабушка теж не знала… Вони-то самі корінні русаки були, з-під Куйбишева… З-під Самари, по-теперішньому…

— А, — кажу, вже геть нічого не розуміючи.

— Тільки вони нам не рідні, — каже Ніка.

— ???

— Вони тата з дитбудинку взяли.

Мауглі, вистрілює мені в голові, як газова бульбашка, пропікаючи наскрізь зашпором давньої згадки: «Матінка ваша — ще жива? — Дякую, а ваша?».О Господи… А як він тоді був знітився, явно, коли я йому так ото хвацько впалила, — Мауглі, сирота, он воно що, хто ж знав…

— А, — повторюю, як оглушена. — Он воно що. Що ж, принаймні мене від подібної долі Павло Іванович — уберіг…

— Може, ми пройдемося, Ніко? Я збиралася в Софію зайти, подивитися на бузок, чи ще не розцвів…

Проясніла Ніка радо дріботить поруч, віддано зазираючи мені в рота, — тепер вона ладна розповідати що завгодно і скільки завгодно. Вздовж Стрілецької калюжі стоять в усій красі, гейби озерні плеса, і голуби дріботять по них за голубками й буркотять, як Ніка мені над вухом. Злегка паморочиться голова. Тата взяли з дитбудинку у Львові, коли «дєд» там працював, — я вирішую за краще не вточняти з Нікою, як саме «дєд» там працював, — своїх рідних батьків тато не пам'ятає, маленький був. Навіть Львова не пам'ятає, виростав киянином — Бухаловим дали квартиру в Києві, коли «дєд» демобілізувався. В самому центрі, тут недалеко, на Малопідвальній, тепер вона півмільйона доларів коштує, хвалиться Ніка: в принципі, їй однаково, про що розповідати, аби тільки про себе: вона демонструє мені своє життя, як табель з п'ятірками, грає для мене одної свій показовий концерт, номер «Бухалови». З цього місця, будь ласка, ще раз, Ніко, — і-і-раз, і-і-два: на Малопідвальній? Як зручно, це ж зовсім поруч із роботою? Так, бабушка казала, що вона хотіла в Крим, на Південний берег, в Ялту або Сімеїз, — Бухалови могли вибирати, Крим якраз заселявся, але «дєд» вибрав Київ. Це після війни було, в сорок восьмому році. За Сталіна, пояснює Ніка. Так, розумію. Її рідні дід і баба, — ті, яких тато не пам'ятає, — швидше всього, були репресовані: якісь львівські євреї. І, швидше всього, розстріляні, бо, якби мати була жива, грудничка б у неї не забрали, — знайомство з тодішніми пенітенціарними порядками в Ніки таки потомственне, хоч вона цього й несвідома. У Львові в Ніки завжди таке відчуття, ніби це місто їй рідне, з першого погляду так було, ще як її школяркою на екскурсію перший раз привезли: ніби вона тут колись жила. Зараз вона пуститься мені оповідати, як любить Львів, слід гадати, цей її номер користується особливим успіхом у хлопчиків, — Львів і за Совка був нашим останнім символом європейськости, а вже сьогодні захоплюватися львівською кавою й недорозваляною ренесансною архітектурою входить в обов'язковий джентельменський набір усіх просунутих хлопчиків і дівчаток, ось, значить, ким Ніка хоче бути — потомственною львів'янкою, і-і-раз, і-і-два, стоп, стоп, ще раз, спочатку: в сорок восьмому — які ж уже могли бути львівські євреї? А ті, що не встигли виїхати до Польщі, пояснює Ніка. Але ж львівських євреїв було винищено ще німцями, в ґетто, під час війни, а її тато коли, вона каже, народився? В сорок восьмому, в січні? То звідки ж?.. Ну, багато хто ж повертався потім, уже в радянський час, безтурботно Ніка, — хто втік на початку війни. Що ж, мо', й так, чого тільки не бувало, — либонь, якісь прокомуністично настроєні бідолахи, що на тім і погоріли. Про мене, хай будуть львівські євреї, раз їй так хочеться. А євреї, вони ж усі музикальні, заявляє Ніка з простосердою, і таки чисто гойською схильністю до поверхових узагальнень. Ну, напевно, все-таки не всі? Все одно, музикальність у них із татом по єврейській лінії, наполягає Ніка, — у її мами в роду всім слон на вухо наступив, ні в кого нема координації між слухом і голосом. Ах так, ну тоді звичайно. Тато, музикально туркотить Ніка в тон із голубами, взагалі-то змалку підозрював, що він приймак, бо його старші хлопці в дворі не раз «жидьонишем» дражнили. Ти ба, яка недитяча фенотипічна спостережливість. Ага, киває Ніка, не вловивши моєї іронії, — бабушка Дуня, правда, теж була брюнетка з карими очима, але іншого типу — в неї в роду татари були… В пориві щедрости Ніка готова досипати мені зверху ще й бабушку Дуню, але я делікатно завертаю малу на кілька тактів назад: і-і-раз, і-і-два, а достеменно як же дізналися?.. А достеменно (Ніка з видимим смаком повторює це слово, схоже, воно для неї нове і тепер вона його вживатиме до речі й не до речі) — достеменно тато взнав уже аж як дорослим був, вже аж у тридцять років. Чи десь коло того. Тоді в нього на роботі хтось із заздрощів — бо тато швидко просувався по службі, і йому багато заздрили, — накатав наверх «тєлєгу», що буцімто в нього родичі в Ізраїлі. Був великий кіпіш, — її мова дедалі помітніше випручується з тенет шкільного підручника, — один час татові навіть звільнення загрожувало.

Авжеж «можу собі уявити, я ще пам'ятаю ті часи.

Ага, перевіряли його там, всяке таке, — Ніка на ходу пересмикує плечиком, бридливо струшуючи з нього «всяке таке», і знов загризає спідню губку: дуже сексі в неї ця гримаска. На щастя, «дєд» тоді ще живий був і все, що треба і де треба, пояснив. Ну, й татові заодно теж.

— А Павло Іванович, — якось чудно мені тепер це вимовляти, знаючи, що він зовсім не Іванович, і, можливо, навіть не Павло: сіре, як гебешний костюм, ім'я враз позбавляється живого носія, стає «клікухою», котру повторювати ніяково, як непристойність: — Павло Іванович ніколи не пробував розшукати своїх біологічних батьків?

— Ну що ви, — дивується Ніка з моєї нетямущости, — як би він міг!

— Та ні, я не про ті часи, не про радянські… Але тепер, уже за незалежности, це ж, мабуть, можна було б зробити? Тим більше, працюючи в архіві… Адже, якщо їх справді в сорок восьмому репресували, то могли ж зберегтися сліди?..

— А толку? — розсудливо заперечує Ніка, явно повторюючи чиїсь інші арґументи, явно — чуті від дорослих. — В живих їх усе одно нема, якби були, за п'ятдесят років обізвалися б. Хто вертався з ГУЛАГу — ті своїх дітей відшукували…

А Бухалова не відшукали. Отже, не було кому відшукувати. А якби відшукали? Чи Павло Іванович, офіцер КҐБ, був би з того радий?

— А про тих родичів в Ізраїлі — це правда, чи?..

— Та ну, які там родичі! — форкає Ніка. — Придумали, щоб татові кар'єру зіпсувати… Які могли бути родичі, коли навіть прізвище невідоме, під яким тата в дитбудинок принесли!..

Це вже мені видається трохи дивним, але про дитбудинки я знаю небагато, на цю тему тільки один сюжет і робила — про того сільського священика, котрий усиновив кількадесят безпритульних діток, і то не гарненьких-чорноокеньких, як, певно, свого часу вибрали собі немовлятко Бухалови — як цяцьку в вітрині, — а таки нікому в світі не потрібних, «бракованих», із вродженими вадами, але ж то вже за України було, а за Совка — хто його зна, які там були закони, я в те не вникала, тож ліпше мені помовчати… Завертаємо з Нікою за ріг, у Рильський провулок, проходимо повз вітрини найдорожчих київських бутіків, під поглядами знуджених охоронців, що на наш вид трохи оживають — рівно настільки, щоб провести очима двох жінок, старшу й молодшу, худорляву й повненьку, й подумки вибрати, котра більше до смаку, — так само, як я на ходу обмацую зором сумочки у вітринах (найдешевші коштують третину моєї колишньої місячної платні!), — і перед витрішками цього оспалого бійцівського клубу, що вибрався надвір дихнути озоном, Ніка, істинна дівчинка-відмінниця, відрухово підтягується, вбирає животика, закладає пальчиками за вухо звисле пасмо… Схоже, вона ще незаймана. Принаймні недосвідчена напевно. Послушне дитя, старанне, і в ліжку таке буде: скажіть мені, як треба, і я буду першою. Їй так сказали, глухо скидається думка, — це ще не її воля, вона ще вся напхом напхана тим, що в неї вкладено дорослими, і це їй тато сказав, тато за неї вирішив — що ні до чого дитині в біографії якась там безвісти пропала єврейська бабуся. Чи дідусь, чи хто там у них пробігав, такий біблійно-волоокий. І тата, в принципі, можна зрозуміти, — коли тільки здумати, який густий сопух антисемітизму стояв у тих мурах на Володимирській: то була атмосфера, що його виліпила, і така сама мусила бути і в домі, де він виростав, — «дєда» Бухалова, раз він після війни був капітаном, мусили прислати з-під Самари акурат на хвилі чистки «органів» від єврейського елемента, і звідтоді аж до самого 1991-го рознарядка не мінялася, так що Ніка не могла не всьорбнути того духу й собі. Либонь, тому ймовірні родичі в Ізраїлі її нічим і не приваблюють: не капітал. Інша справа — екзотичний львівський бекґраунд: наразі це ще тільки декор, пудра з блискітками, що додає їй шарму в компаніях, а от згодом, як музична кар'єра піде на лад, можна буде й дієвіше пустити в хід зниклих у надрах ГУЛАГу польсько-єврейських предків, і навіть ліпше, що невідомих, — можна буде приписати собі який завгодно родовід, натякнути, наприклад, західному імпресаріо на свою можливу спорідненість із Артуром Рубінштейном, чи ще які там були славні музики з польських євреїв, — невичерпний ресурс, можна буде вибирати з тисяч обрубаних доль, як «дєд» Бухалов міг вибирати з чужих костюмів у шафах спустілих львівських помешкань, із чужих міст, осель і, навіть, чужих сиріт, — вибрати собі вже готове, чиєсь життя і носити його як власне. Не треба буде й наймати піарників чи охмуряти журналістів: безвісти щезлі у Львові за Сталіна єврейські предки — готовий капітал, іно вмій зняти відсотки. Можу їй уже тепер підказати (сама вона над цим іще, звісно, не думала!), — можу розповісти про купу наших діячів, які нині на Заході цілком несогірше підторговують якою-небудь свіжовиготовленою єврейською ріднею: так колись російські білоеміґранти продавали довірливим французам маєтки, буцім залишені в Росії, а кожен грузин на «зоні» називався «князем». Мабуть, так воно завжди буває — на всяку руїну першими збігаються не антиквари, не музейники, а шахраї й спекулянти, і вони-то й є найпевніший знак, що життя, як учив мене Вадим, — триває…

Глупо, але я немовби ображена на Ніку за тих її кровних діда-бабу — зате, що вона ними досі не зацікавилася, не змусила тата розв'язати трохи припалих пилом архівних мішків… Глупо, вона ж іще маленька — її життя ще відцентроване на себе, вона ще навіть із тілом своїм не цілком зжилася, не вийшла з фази ліплення себе за готовими кіно-телезразками, — вона ще не знає, що в неї забрано, не відчуває пустоти на місці ампутованого органу… І мені ніяково від її звірянь так, ніби вона вимахує переді мною криво зрослою голою куксою — в повному невіданні, що це не рука.

— А вам тато коли розповів? Ви знали?..

Ми вже вийшли на площу перед пам'ятником, і Ніка спускає очі, зосередившись на квадратах плит під ногами, — ніби приміряється от-от застрибати по них у «класики».

— Мені не тато розповів, а мама… Бабуся… Тато вже пізніше… Вже як бабушка Дуня померла…

Знов вона намагається ухилитись, питання їй неприємне, — і, допасовуючись до неї, вислизаючої, я несамохіть і собі міняю крок, теж стараючись не ставати на щілини між плитами, що ведуть до Софійської брами: «не заступати», як це звалося в «класиках», — неймовірно, як блискавично тіло згадує ці давнопоховані в ньому дитячі навички: коли, повертаючись зі школи з ранцем за плечима, перескакуєш із квадрата на квадрат, щоб «не заступити», а плити широкі, доводиться робити спершу один великий крок, а відтак, підбігцем, два маленькі, раз-два-три, раз-два-три, раз-два-три, — і зненацька Нічина молодість, із усім її нерозтраченим запасом сил, накриває мене пекучою, яблучно-свіжою хвилею, аж мені забиває дух од її близько пашіючої безсмертної дівочости, од цієї шумовинної готовности леда-мить вибухнути скоком, сміхом, пустощами, грою, ось для чого люди народжують дітей, недоречно проноситься в голові: з ними це все проживається ще раз, і нічим цього не замінити! — це ж на скільки я старша за неї, років на дев'ятнадцять, двадцять?.. Якби ми з Сергієм свого часу не стереглися, я б теж уже могла мати таку дівку — чи хлопчуриська — ні, краще все-таки дівчинку…

І, замість добивати Ніку по тім'ячку (схиленому, мов умисне про те підставленому, аж видно в волоссі білясту борозенку проділу, як сире нутро каштана…), — допоминатись, чи вона дійсно почуває себе Бухаловською внучкою, і невже ж не кортіло ніколи взнати, яке б мало бути їхнє з батьком справжнє прізвище, — я, несподівано для себе самої з жадібним, зоологічним якимсь інтересом, питаю:

— А мамі вашій скільки років?

— П'ятдесят два, — підводить голову Ніка. Тринадцять років різниці між мною і її мамою, не так уже й багато…