Чтение онлайн

Мейєрбер був людиною м’якою і доброю. Він завжди щиро співчував людям, що нездужали. Знаючи цю рису Мейербера, Россіні при зустрічі завжди скаржився на своє нібито слабке здоров’я. Коли ж запитали, для чого він це робить, Россіні відповів:

— Я почуваю себе чудово, але мій друг так любить співчувати, що я не можу позбавити його цієї втіхи.

Коли славетному італійському скрипалеві-віртуозу Нікколо Паганіні передали запрошення англійського короля виступати при дворі за половину того гонорару, якого він вимагав, то Паганіні відповів;

— Навіщо такі витрати? Його величність король можуть послухати мене за значно меншу суму, якщо відвідають мій концерт.

Паганіні запізнювався на концерт. Найнявши візника, він попросив його їхати швидше до театру.

— Скільки вам за це заплатити?

— Десять франків.

— Ви жартуєте?

— І не думаю. Берете ж ви по десять франків з кожного, хто буде слухати вашу гру на одній струні!

— Гаразд, — відповів Паганіні,— я заплачу вам десять франків, але умова: везіть мене до театру на одному колесі.

Живучи в Болоньї, Джоаккіно Россіні написав революційну пісню, що закликала італійців на боротьбу за свободу проти австрійського іга.

Молодий композитор розумів, наскільки небезпечно залишатися в місті, окупованому австріяками, але й виїхати з Болоньї було неможливо без дозволу генерала. Россіні вирішив піти до нього й домогтися дозволу на виїзд.

— Хто ви? — запитав австрійський генерал. Композитор назвав перше-ліпше прізвище і додав:

— Я музикант і композитор, тільки не такий, як той розбишака Россіні. Я люблю Австрію і написав для неї патріотичний марш, котрий можуть розучити ваші військові оркестри.

Россіні віддав генералові ноти з маршем і одержав взамін перепустку.

Наступного ж дня марш було вивчено, і австрійський військовий оркестр виконав його на центральному майдані міста. Це була та сама революційна пісня.

Коли мешканці Болоньї почули знайому мелодію, вони були в захваті і тут же підхопили її. Можна собі уявити, як розлютився австрійський генерал, і як він жалкував, що композитор був уже за межами Болоньї!

Магістрат італійського містечка Пезаро прислав до Россіні делегацію, що повідомила про рішення встановити на головному майдані статую композитора.

— Скільки коштуватиме ця статуя? — запитав Россіні.

— Двадцять тисяч лір, — відповіли делегати.

— Було б значно ліпше, якби ви передали ці гроші мені, а я б з радістю й сам постояв на постаменті,— сказав композитор.

Гладкий індик, начинений трюфелями, був постійною ставкою в суперечці між Россіні та його друзями. Вигравши парі, Россіні чекав, що приятель розрахується з ним, Але дні минали, а приятель наче забув про свій борг. Нарешті Россіні не витримав і поїхав до нього:

— Як поживає індик? — запитав композитор.

— Ах, маестро, — відповів приятель, — ще не час для трюфелів.

У відповідь Россіні засміявся:

— Дурниці, любий мій! Ці чутки поширюють індики, які не хочуть, щоб їх начиняли трюфелями.

Якось дама, що мала співати в одному товаристві арію Россіні, призналася композиторові:

— Ах, маестро, я так страшенно хвилююсь.

— А що вже казати мені! — відповів Россіні.

Якось під вікнами будинку в Парижі, де оселився композитор Россіні, залунали фальшиві звуки старої катеринки. Мелодія повторювалась кілька разів, Здивований Россіні пізнав у ній страшенно спотворену тему з увертюри до своєї опери «Вільгельм Телль».

Обурений композитор відчинив вікно й хотів було наказати катеринникові негайно забиратися геть.

Та враз передумав і весело гукнув вуличному музиці, щоб він піднявся нагору.

— Скажи, друже, ти знаєш музику Галеві? — запитав він катеринника, коли той зайшов до нього.

— Ще б пак! Хто ж не знає «Дочки кардинала»?

— І ти знаєш, де він мешкає?

— Звичайно. Хто в Парижі цього не знає?

— Чудово! Ось маєш франк. Піди і зіграй йому що-небудь з його творів точнісінько так, як ти грав мою музику. Одну й ту ж мелодію принаймні разів шість. Згода?

Старий посміхнувся й закивав головою:

— Не можу. Адже це мосьє Галеві послав мене до вас. Але він добріший, ніж ви, бо просив зіграти вашу увертюру тільки тричі.

Россіні був присутній на виставі опери Моцарта «Дон-Жуан», де одну з головних партій виконував тенор Рубіні. Поруч Россіні сидів якийсь молодик, що вголос підспівував артистам, заважаючи своїм сусідам слухати оперу.

Нарешті Россіні не витримав і вголос проказав:

— Яка ж тварюка!

— Це ви на мою адресу? — запитав молодик.

— Ні,— заспокоїв його композитор. — Це я на адресу телепня Рубіні, який перешкоджав нам слухати вас.

Коли в 1815 році Д. Россіні прибув до Риму для постановки своєї нової опери, він одразу викликав перукаря, і той кілька днів голив композитора, не дозволяючи собі з ним жодної фамільярності. Надійшов день першої оркестрової репетиції опери «Торвальдо». Перукар, якнайстаранніше виконавши свою справу, без церемоній потис руку композиторові і люб'язно додав:

— До зустрічі.

— Тобто як? — запитав дещо спантеличений Россіні.

— Так, скоро ми побачимося в театрі.

— В театрі? — вигукнув Россіні.

— Авжеж. Я перший трубач в оркестрі.

Це відкриття змусило композитора серйозно замислитися: виявляти, як завжди, свій невтримний гнів на оркестрових репетиціях було б надто ризиковано. Тому, хоч які прикрі були помилки, що їх припускався трубач-перукар, маестро стримував себе і лише другого дня, після гоління, ввічливо вказав йому на них. Грізний музика був несказанно зворушений і вже постарався догодити своєму знаменитому клієнтові.