Чтение онлайн

— Там скоро вовки заведуться.

— Як твоє прізвище? — запитав Мостовий хлопця.

— Ну Гайворон Платон. А що?

— То візьми, Гайвороне, і напали грубу… А то бикам роги скручуєте, а в клубі холодина, ніби надворі. Елементарної свідомості нема.

— Ви мене, товаришу, не знаю, хто ви, на бога не беріть. Я вже намахався молотом за день, а як ви не стомились, то можете напалити.— Платон вийшов з гурту.

— Та це ж секретар райкому,— шепнув хтось. Але Платон не почув. Хлопці розійшлися.

— Приходьте ввечері до Степки!

— Юхиме, прийдеш?

— Та побачу…

— Я до вас ще зайду,— сказав Мостовий Ничипору Івановичу і пішов з Динькою в село.

Напроти колгоспної контори стоїть низька, довга хата з маленькими вікнами. Половина даху вкрита поржавілою бляхою, а решта вшита сніпками. Колись тут жив батюшка. Але в тридцятих роках, коли познімали з церкви дзвони, отець Іоанн з горя впився, написав синькою на стіні коло вівтаря: «Бога нът» — і переїхав до сина, що на Донбасі. У хаті розмістили два класи початкової школи, потім її перетворили на громадську комору, а після війни — в читальню. Але взимку тут було читати холодно, влітку ж — ніколи, тому зняли вивіску «Читальня» і написали «Клуб». Районний відділ культури повідомив область про відкриття ще одного вогнища культури на селі, Олег Динька почепив на двері великого замка, і на цьому справа закінчилась.

Коли Сосонку приєднали до колгоспу «Вперед», хлопці і дівчата почали ходити до городищенського Палацу культури, бо то був справжній палац. Тепер уже ніхто таких подорожей не робив. На попову хату з вивіскою «Клуб» ні район, ні колгосп коштів не асигновували, і вона почала розвалюватись. Згадавши молодість, Коляда організував якось «триденку боротьби за культуру». Клуб побілили та вшили сніпками дах. Після ремонту ключі повісили в конторі — хто хоче, може відчиняти, бо райвідділ культури порадив перевести клуб на громадські засади.

Олег Динька довго копирсався в замку, поки нарешті відімкнув хату. Лампа-десятерик не горіла, бо не було гасу. Динька приніс лампу з сільради. У так званому залі під стінами стояло кілька лав, у кутку — хиткий столик, поскрипувала під ногами стара підлога, дверцята грубки були відчинені, і в ній тужно завивав вітер. У другій кімнатці стояло кілька шаф з книжками, а на столику — шахова дошка, на якій чорні дали мат білим.

— Пішли, Динько,— сказав Мостовий,— ні, ні, клубу не зачиняй.

У сінях, що розмежовували контору колгоспу та сільраду, рівненьким стосом лежали дрова.

— Бери, Олег.— Перше ніж встиг Динька щось зрозуміти, Мостовий наклав оберемок дров і поніс.

Мостовий став навколішки і заходився розпалювати грубку. Дрова були сирі і ніяк не хотіли займатись. Секретар райкому аж посинів, роздмухуючи вогонь. Нарешті маленький язичок полум'я лизнув кору, осика зашипіла і здалась.

— Горить, — задоволено промовив Мостовий, обтрушуючи з пальта тирсу.— Віник є?

— У сільраді.

— Ходімо.

Поки Динька шукав віника, Мостовий зняв скатерку зі стола Підігрітого і наказав Диньці взяти радіоприймача. З контори колгоспу вони, після деяких роздумів, забрали три стільці і познімали лляні фіранки з вікон.

Коли безмежна цікавість привела Михея Кожухаря до клубу, то він побачив, що в хмарі пилюки, яку здійняв Динька, замітаючи підлогу, Мостовий поліном прибивав фіранки на вікнах.

— Пойняв,— сказав Кожухар і заходився допомагати Мостовому.

Динька загорівся і, махнувши рукою на майбутні неприємності, приніс із колекції Підігрітого, що зберігалась і в сільраді, з десяток найкращих різнокольорових плакатів. Пришпилили їх на стінах.

— Ну, як? — ходив по залу Мостовий.

— Тепер уже інший фасон,— з гордістю промовив Динька.

— Поклич хлопців і дівчат,— сказав секретар.— І того, Платона Гайворона, обов'язково.

— Це ми в момент,— і собі підхопився Кожухар.

— Ви покличте Платона, а я до Степки збігаю,— уже на вулиці сказав Динька Михеєві.— Тільки ж не говоріть нікому, що Мостовий дрова таскав і фіранки чіпляв, бо засміють, а це ж секретар…

— Вас засміють,— відповів Михей і захитався на своїх довгих ногах.

Мостовий залишився в клубі сам. Він скинув пальто, сів на лаву біля грубки. Нестримно боліла нога. Олександр довго розтирав її, але це не помогло. Стомився за день.

Поклав пальто під голову, ліг. Руки і ноги були такі важкі, що не хотілось і ворухнути ними. По радіо передавали концерт молодих виконавців. І раптом диктор оголосив:

— Виступає солістка філармонії Тамара Крайниченко.

Підійшов до приймача. Так, це був її голос. Співала його улюблену пісню — «Вогник».

З Тамарою Мостовий познайомився ще в п'ятдесят шостому році, у госпіталі, куди привезли його, двадцятирічного сержанта, з Будапешта. Вона прийшла зі своїми подругами-дев'ятикласницями провідати поранених солдатів. Олександрові запам'яталась тоді гарненька невеличка дівчина, яка напрочуд славно співала. Після госпіталю він демобілізувався і приїхав до батьків у Дніпропетровськ. Зо два роки був секретарем комсомольського комітету металургійного заводу, а потім його послали до вищої партійної школи.

У Києві Олександр розшукав Тамару. Вона вчилась у консерваторії.

Мостовий був безнадійно закоханий в неї. Коли говорив про це дівчині, та завжди відповідала:

— Сашко, у нас попереду — вічність.

Закінчивши школу, поїхав редагувати районну газету. Прощаючись, запитав:

— Ми ніколи з тобою не зустрінемось, Тамаро?

— Я не можу їхати, що я робитиму в тому Косопіллі? Проза життя, Сашо, нічого не вдієш, але перед нами — вічність…

Вона помахала ручкою і сіла в таксі, що чекало на неї біля вокзалу. Олександр побачив, як високий чоловік у світлому костюмі відкрив дверцята машини і обняв Тамару за плечі.

Робота в газеті не залишала багато часу на душевні страждання, і тепер він тільки часом згадував свою Тамару, яка була так впевнена, що перед нею — вічність…

Косопільські дами ніяк не могли примиритись з тим, що молодий редактор неодружений, і переконували своїх дочок, незаміжніх сестер та племінниць вжити всіх заходів і виправити цю помилку.

Кожної суботи влітку або і в будні вечори палісадник, що ріс біля редакції, заповнювали ті, хто не втратив надії привернути увагу Мостового до своєї персони. Сміливіші з них ставали на ризикований шлях — вони приносили до редакції свої вірші. Але далі розмов про рими справа не йшла.

Правда, одного разу Мостовий пішов у Будинок культури на танці. Другого дня його викликав Бунчук:

— Ви так, Олександре Івановичу, порозтрушуєте весь свій авторитет, який вам створюємо ми. Що за комсомольські звички? Коли ви так любите танцювати, то танцюйте вдома, щоб ніхто не бачив… Ми он зриваємо заготівлю картоплі, а ви — навприсядки… І, взагалі, вам треба одружитись, бо ви дотанцюєтесь…

— Колись я скористаюсь з вашої поради, Петре Йосиповичу,— пообіцяв Мостовий.

Тамара проспівала пісню, вогник згас. Мостовий знову ліг на лаву, заплющив очі і думав про те, що так і не зміг розпізнати загадкової Тамариної душі. Мабуть, у неї було якесь інше життя, про яке він не знав. Добре було б зустрітись з нею. Напевне, вже вийшла заміж… А може, поїхати? Що він їй скаже?.. Чого це так розболілась нога? Хороше лежати біля гарячої груби… Стомився він…