Чтение онлайн

— Добрий вечір,— тихо промовив Платон і поминув їх.

— Добрий вечір,— почув голос Дмитра. Дівчина не відповіла… Вона не простила йому тієї зустрічі.

— Платоне! — гукнула Степка.— Хоч би слово сказав. Іди сюди! Маю повні кишені цукерків. Чи не вкусиш? — голосно розсміялась.

Гайворон підійшов:

— У мене зуби міцні.

— Бери! — Степка відтягнула кишеню.— Всі забирай, мені не шкода.

Платон узяв цукерку і довго не міг очистити її від сріблястого папірця. Дівчина це зробила швидше: — На… Як тобі їздилось?

— Куди?

— У Вінницю,— одвернулась від Кутня, наче його й не було тут.

— Добре.

— Я дуже рада.— Гайворон помітив у її очах докір.— Пробач, що затримала тебе.

Степка потягнула за руку Дмитра, і вони побігли з гори, сміючись.

Платон ще довго-довго чув її сміх…

Михей Кожухар віддав газети Горобцеві і примостився біля столу покурити та перекинутись словом-другим з Леонтієм Гнатовичем. Хто-хто, а Горобець знає багато, як попадеш до нього під настрій, то наслухаєшся. А щоб у Горобця настрій був хороший, треба похвалити його Христю, а потім запитати щось з політики, знавцем якої він був великий, бо читав усі газети, що надходили до Сосонки.

Михей так і зробив:

— Бачив оце я вчора твою Христю. Така молодиця стала! Личко біле, брови чорні, іде — аж земля під нею похитується. За добрим чоловіком і жінка молодіє…

Леонтій Гнатович посміхнувся, але змовчав, клацав собі на рахівниці. Тоді Михей зробив другий захід:

— А як ти гадаєш, Леонтію, куди повернеться діло з Чомбою? Я вже сам думав, думав,— Михей говорить так, ніби доля Конго для нього найважливіша за все, — і, видно, без тебе не розберусь.

Леонтій Гнатович відсунув рахівницю, всілякі папірці й тоном радіокоментатора почав:

— Проблема цієї країни, яку роздирають не тільки внутрішні протиріччя, а й міжнародні сили реакції, дуже складна. Останні відомості, що надходять з Конго, яскраво свідчать про те, як далеко зайшли у своїх маячних планах агресивні кола деяких імперіалістичних країн… Навіть така газета, як «Нью-Йорк таймс», що не відзначається особливими симпатіями до визвольного руху, писала…

Михея Кожухаря зараз більше за все цікавило, чи є гроші на рахунку колгоспу і чого їздив учора Коляда в район, але він уважно слухав, бо перебити зараз Горобця — значить втратити всі шанси дізнатися про новини.

Горобець, назвавши добрих два десятки прізвищ, правильно вимовити які для Михея майже неможливо, робить глибокодумний висновок:

— Майбутнє покаже, до чого приведе жонглерська політика деяких заморських дипломатів. Але не можна забувати уроків історії…

— Спасибі,— дякує Михей,— тепер зрозуміло, а то як в тумані ходжу. Мудрий ти чоловік, Леонтію. Тобі б у дипломати… А доводиться сидіти над цими рахунками. Чи є хоч у нас що рахувати?

— Нічим похвалитися, Михею. Картина фінансова залишається сумною…

— І дояркам не виплатите на трудодні?

— На жаль, ні.

— А Коляда ж обіцяв?

— Переживаємо труднощі… Насіння кукурудзи треба купляти, мінеральні добрива.

— А я думав, що вчора Коляда у районі домовиться, аби нам грошей підкинули, — іде в глибоку розвідку Михей.

— Та він там і рота не розкрив. Викликали на затвердження планів сівби…

Михей підсувається ближче:

— Так, так… Затвердили?

— Те, що ми тут на правлінні написали,— перекреслили… Бунчук зачитав, що скільки кожен колгосп мусить засіяти і який зібрати врожай. Так що ми маємо зараз триста вісімдесят гектарів королеви та гороху до погибелі. А ячменю — двадцять, а гречку хоч на задниці сій… Така ситуація…

— Майбутнє покаже, до чого доведе…

Михей не доказав, бо в контору ввійшов Коляда.

— Зайди-но, агітаторе, до мене,— покликав Кожухаря.

Голова сідає в крісло і виймає зі столу свою дорогоцінну папку:

— Ти знаєш, що тут лежить?

— Знаю. Почини і карточки… Ви ж усім на зборах показували.

— То я для тебя авторитет чи я для тебе затичка? — ставить питання руба Семен Федорович..

— Яка ж ви затичка, Семене Федоровичу, коли ви у нас другий чоловік на селі?

— Чому другий? — не розуміє Коляда.

— Бо по закону первий — Підігрітий, він голова сільради, а ви…

— Ти мені демократію не розводь! Ти розкажи, що про мене людям говориш!

— Та що я, записую?

— То я нагадаю тобі. Говорив, що з мене такий голова, як…— Коляда поглянув на двері і пошепки: — Як з собачого хвоста сито… Говорив?

— Не знаю, не знаю…

— А на фермі сказав, що я сам себе люблю і то раз на семирічку?

— Та любов — це таке діло, що…

— Почекай, почекай. А на голову ж ти кого намітив? Гайворона? Це тобі що, в кузні таку програму виклепали? Знаю, знаю, звідки це йде! Яке ж ти маєш право ляпати язиком і підривати колгоспний лад? За це по голові не погладять, а… Хто стоїть за твоїми плечима? Хто?

Михей оглянувся:

— Нікого нема.

— Ти з себе дурника не корч! — махає пальцем Коляда.— Я все знаю. Як ви у Снопа збираєтесь і кістки мої перемиваєте! То передай своїм дружкам-приятелям, що комар — і той злість має. Я давно розкусив вашу антипартійну групу…

Кожухар стоїть на своїх довгих зігнутих ногах і не може стримати посмішки:

— Чого ви мені політику пришиваєте, товаришу голова колгоспу? Чого ви нас хочете збити в якусь групу? Невже думаєте, що на все наше село тільки ви з Макаром Підігрітим праведники? Так, це я говорив, що з вас такий голова, як… Я. І вибачаюсь перед вами і перед людьми, що голосував за вас на зборах. А чому голосував? Жінці не сказав, а вам скажу. Тому, що боявся… Сидить у мені такий маленький боягуз — Михей — і нашіптує: туди не лізь, того не говори, сиди та мовчи, то й проживеш спокійно. І цього чоловічка ви самі виростили… А тепер я не хочу, щоб він узяв верх. Бо тоді я людям в очі не зможу дивитись. І ви мене не лякайте!

Коляда не чекав такої розмови і вирішив закінчити її мирно:

— Я розумію, Михею Іларіоновичу, що святих людей нема. І я інколи той… перегну… Але вам зла не зичу. Роботу вам дав чисту, ходите собі, а грошики йдуть, хе-хе. А те, що ви там десь сказали,— забудемо. Буває…

— А я ніякої роботи не боюсь,— сказав Кожухар.— І мені благодійників не треба. Забирайте цю торбу і шукайте когось іншого.— Поклав свою поштарську сумку на стіл і вийшов…

«Знову поспішив,— лає себе Коляда.— Піде ж зараз Кожухар по всьому селі роздзвонить. Але й мовчати далі не можна. То Макар Підігрітий почав підкопуватись, а тепер з іншого боку напасть. Гайворон голову піднімає. Понаприймали отих молокососів у партію. Тепер всюди свої носи сунуть, звітуй перед ними, демократію розвели. І Мостовий за ними руку тягне. Приїжджає і ночує у Гайворона. Та все більше по суботах, коли Галина вдома… Нас не проведеш!»

— Горобець! — гукає Коляда.

— Слухаю,— входить Леонтій Гнатович.

— Передай оцю торбу Іванові Лісняку,— буде листоношею. Скажеш, що така вказівка є…

— Добре,— забирає сумку Горобець.

— Обіцяв сьогодні Бунчук приїхати. Щоб порядок був, дивись мені. Тепер сходи до Мазура і попроси в нього журналів. Скажеш, що я переглянути хочу.

— Які журнали, Семене Федоровичу?

— Політичні візьми… Скільки є — всі й забери, потім верну. Я вдома буду.

Коляда радий, що приїде Бунчук, треба йому все розказати — і про Снопа, і про Гайворона, і про Мостового. Ні, Мостового не зачіпатиме. Хай він переходить на інші руки. Добре буде, якщо Бунчук перекусити зайде. Ніколи так щиро не поговориш, як за чаркою…